Очікує на перевірку

Артур Джеймс Балфур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Бальфур Артур Джеймс)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Артур Джеймс Балфур
Arthur James Balfour
Артур Джеймс Балфур
Артур Джеймс Балфур
Прапор
Прапор
50-й Прем'єр-міністр Великої Британії
11 липня 1902 року — 5 грудня 1905 року
Попередник: Роберт Гаскойн-Сесіл Солсбері
Наступник: Генрі Кемпбелл-Баннерман
Прапор
Прапор
Лідер опозиції
лютий 1906 року — 13 листопада 1911 року
Попередник: Остін Чемберлен
Наступник: Ендрю Бонар Лоу
Прапор
Прапор
Міністр закордонних справ
10 грудня 1916 року — 23 жовтня 1919 року
Попередник: Едвард Ґрей
Наступник: Джордж Керзон
 
Народження: 25 липня 1848(1848-07-25)[1][2][…]
Whittingehamed, Шотландія, Сполучене Королівство[2]
Смерть: 19 березня 1930(1930-03-19)[1][2][…] (81 рік)
Вокінг, Англія
Поховання: Parish Church, Whittingehamed
Країна: Велика Британія і Сполучене Королівство
Релігія: пресвітеріанство
Освіта: Триніті-коледж (Кембридж) і Ітонський коледж
Партія: Консервативна партія
Батько: James Maitland Balfourd[4]
Мати: Lady Blanche Gascoyne-Cecild[5][4]
Автограф:
Нагороди:

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Герцог Артур Джеймс Балфур, перший герцог Балфур (англ. Arthur James Balfour, 1st Earl of Balfour) (25 липня 184819 березня 1930) — британський консервативний політичний діяч, прем'єр-міністр (19021905) і міністр закордонних справ (19161919), лорд-хранитель Малої печатки (19021903), перший лорд Адміралтейства (19151916).

Біографія

[ред. | ред. код]

Представник аристократичної верхівки, Балфур навчався в Ітоні й у Кембриджі (Триніті-коледж). Після завершення навчання був обраний до Палати громад від консервативної партії, де привернув до себе увагу красномовством. У 1879 році написав трактат «Захист філософського сумніву», де доводив перевагу релігії над наукою.

Коли його дядько Солсбері зайняв у 1885 році пост прем'єр-міністра, Бальфуру було доручено контролювати питання місцевого самоврядування. У другому кабінеті Солсбері (1886—1892) Бальфур отримав місце секретаря спочатку у справах Шотландії, а потім — Ірландії. За жорстоку протидію ідеям ірландського самоврядування отримав прізвисько «кривавого Бальфура».

У 1891 році Бальфур стає лідером парламентської більшості й першим лордом скарбниці, тобто, другою особою в уряді після власного дядька. З поверненням до влади ліберала Гладстона (1892—1894) очолив парламентську опозицію. У 1895 році Солсбері втретє очолив кабінет. У міру того, як здоров'я прем'єра погіршувалось, фактичне управління країною все більше переходило до рук його племінника.

Довівши до переможного завершення англо-бурську війну (яку він не схвалював), Бальфур у липні 1902 року змінив Солсбері на посаді прем'єр-міністра. Він підписав закон, який передавав школи у підпорядкування місцевої влади. Проблема дефіциту робочої сили на шахтах Південної Африки була розв'язана ввезенням працівників з Китаю. Умови їхнього утримання спричинили протести гуманітарного характеру. В цілому, внутрішня політика Бальфура не була популярною.

У 1904 році було створено Комітет із захисту імперії й було завершено перемовини щодо англо-французького альянсу (Антанта). Однак Бальфур не зміг скористатись цим успіхом. У стані торі між фракціями Бальфура й Чемберлена посилювались розбіжності стосовно питання вільної торгівлі. Гулльський інцидент поставив Велику Британію на межу війни з Російською імперією. У грудні 1905 року Бальфуру довелось залишити пост глави уряду, хоча він зберігав лідерство у партії до листопада 1911 року.

У розпал Першої світової війни (травень 1915 року) Асквіт сформував коаліційний уряд воєнного часу. Бальфуру у цьому кабінеті дістався пост першого лорда Адміралтейства, який раніше займав Вінстон Черчилль. У грудні 1916 року Бальфур оголосив про свою підтримку Ллойд-Джорджа. Хоч до 1919 року він займав пост міністра закордонних справ, Бальфур мало втручався до військової дипломатії й перемовин про мир. У листопаді 1917 року він підписав історичну декларацію Бальфура — «першу ластівку» створення єврейської держави у Палестині.

У 1919-22 й у 1925-29 роках Бальфур продовжував входити до складу уряду. Як лорд-президент ради він підготував рапорт Бальфура (1926), який було покладено в основу Вестмінстерського статуту 1931 року, що регламентував стосунки метрополії з домініонами Британської імперії. У 1922 році король надав Бальфуру титули графа Бальфура й віконта Трепрейна (Viscount Traprain). Його незавершені мемуари були опубліковані посмертно.

А. Д. Балфур і Україна

[ред. | ред. код]

Під час засідань Паризької мирної конференції 1919—1920 років говорив: Русинська більшість відстала, неграмотна і зовсім нездатна нині бути самостійною.[6]

Цікаві факти

[ред. | ред. код]
  • Особистим секретарем Артура Бальфура був його рідний брат Джеральд.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. а б Kindred Britain
  5. Lundy D. R. The Peerage
  6. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — С. 212. — ISBN 5-7707-7867-9.

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]