Остап Вишня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вишня Остап)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Губенко.
Остап Вишня
Павло Михайлович Губенко
Остап Вишня, 1920-ті роки
Ім'я при народженніПавло Михайлович Губенко
ПсевдонімОстап Вишня
Народився1 (13) листопада 1889[1]
Чечва, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія[1]
Помер28 вересня 1956(1956-09-28) (66 років)
Київ
ПохованняБайкове кладовище
Громадянство Російська імперія
 УНР
СРСР СРСР
Національністьукраїнець
Діяльністьпрозаїк
Сфера роботилітература[2]
Alma materКНУ імені Тараса Шевченка
Мова творівукраїнська
Жанроповідання, гумореска, усмішка
Magnum opusМоя автобіографія
БатькоГубенко Михайло Кіндратович
Брати, сестриГубенко Кость Михайлович і Чечвянський Василь Михайлович
Автограф
CMNS: Остап Вишня у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Оста́п Ви́шня (Павло Михайлович Губенко; 1 (13) листопада 1889, Чечва, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 28 вересня 1956(1956-09-28), Київ, Українська РСР, СРСР) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Дитинство і ранні роки

[ред. | ред. код]

Народився 1 (13) листопада 1889(18891113) року[3] на хуторі біля містечка (тепер село) Грунь, нині Охтирський район Сумської області, в багатодітній (17 дітей) сім'ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини Параскеви Олександрівни, до шлюбу Балаш[4]. Батько працював на поміщика, його дід по батьковій лінії був у Лебедині шевцем, дід по матері — у Груні хліборобом[5].

Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, далі навчався в Київській військово-фельдшерській школі, по закінченню якої у 1907 році працював фельдшером — спочатку в російській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці[6]. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 році вступив до Київського університету; однак невдовзі залишив навчання та цілком віддався журналістській і літературній праці. Вчився добре.

Офіцер медичної служби УНР

[ред. | ред. код]

З 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до більшовиків потрапив 1919 року в ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, у яких лежали хворі офіцери й вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки[7].

ВЧК вважало великим успіхом полон офіцера Губенка — високопоставлений «петлюрівський» урядовець утримувався в Харкові до 1921 року — «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів окупаційної радянської влади).

«Визволив» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: попри військовий стан, немилосердно висміював вади Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Але ця слава не допомогла Вишні — офіцеру Армії УНР згодом помстилися за службу Україні: була ленінська в'язниця і сталінський концтабір.

Творчість

[ред. | ред. код]
Остап Вишня, 1925 р.

Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року.

У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочалися часи його активної творчості й систематичних виступів у пресі. Прізвисько Остап Вишня вперше з'явилося 22 липня 1921 року в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і далі працював у цьому журналі, коли в 1927 році було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників.

Його знайомі оповідали, що Вишня рятував своїх товаришів матеріально й гумором у підвалах ЧК, де він сидів приблизно з кінця 1919-го по весну 1921 року; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933-го по весну 1934 року, і в концтаборі на Печорі в 1934—1943 роках. Коли 1931 року був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем і Олесем Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів на гостини.

Арешт і ув'язнення

[ред. | ред. код]

До арешту Остапа Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905—1977), який 1930-го року в журналі «Нова генерація» (№ 2–4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934, № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, „мистецьким“ прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні» [джерело?].

Вишневі усмішки, 1955

1933-го року Остап Вишня був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу[8]. У в'язниці контактував з відомим кубанським фольклористом Сергієм Мастепановим, який також був в'язнем. 1934 року в табірному щоденнику Остапа Вишні з'явився запис: «А хто ж? Хто ж співає, крім українців? Скрізь тепер їхні пісні лунають — по тайгах, по тундрах… Аби не плакали — хай співають!»[джерело?]

Звільнений і повернувся до літературної праці 1943 року. Вишню мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Гумориста перекинули просто з арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) до письменницького кабінету в щойно деокупованому Києві.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» — нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945—1946 роках з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали й собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає[9].

Повоєнний період

[ред. | ред. код]
Могила Остапа Вишні

Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточив образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного.

Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-1956 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку. 1955 року був реабілітований судовими органами СРСР.

Помер від чергового серцевого нападу 28 вересня 1956 року[10]. Похований на центральній алеї Байкового кладовища разом з родиною (ділянка № 2). Надгробний пам'ятник — граніт, скульптор М. Д. Декерменджі, архітектор Я. Ф. Ковбаса, встановлений у 1958 році.[11]

Оцінка критиків

[ред. | ред. код]

У власних творах Остап Вишня найбільше висміював особисті слабкості (духовне ледарство), своїх земляків, вважаючи, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися».

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири й гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Увів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч „фейлетон“ уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово „усмішка“ нашіше від „фейлетону“»[12].

Загалом автор «Вишневих усмішок» зробив значний внесок у розвиток української сатиричної літератури та значно доповнив традиції жартівливого жанру в українській літературі, розпочатого його попередниками — Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесем Мартовичем.

У ранніх творах (1920-ті) віддав належне моді на антирелігійні анекдоти, окремі з яких були поширені.

Був головою кооперативу літераторів під час спорудження для них житла в Харкові, заселеного з 1930 року.[13]

Сім'я

[ред. | ред. код]

Твори

[ред. | ред. код]

Екранізації творів

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
Монета «Остап Вишня»

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б метрична книга
  2. ↑ Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ Архіви презентують віртуальний проект, присвячений українському класикові сатиричної прози Остапу Вишні
  4. ↑ Остап Вишня. Біг зайця полями. Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”. 29.09.2018 [1]
  5. ↑ Остап Вишня «Моя автобіографія»
  6. ↑ Усі письменники і народна творчість: довідник (укр.) . Київ: Майстер-клас. 2008. с. 48—51. ISBN 978-966-471-096-8.
  7. ↑ З порога смерті... (українською) . Київ: Радянський письменник. 1991. с. 101. ISBN 5-333-01078-1.
  8. ↑ Ільєнко, Іван (1995). У жорнах репресії (українською) . Київ: Веселка. с. 172—210. ISBN 5-301-01651-2.
  9. ↑ Олена, Герасим'юк (24 липня 2017). Розстрільний календар (укр.). Family Leisure Club. ISBN 9786171238145.
  10. ↑ Внучка Остапа Вишни: «От расстрела дедушку спас… литературный псевдоним»
  11. ↑ Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  12. ↑ Остап Вишня. Отак і пишу Мультимедийное издательство Стрельбицкого, 1 февр. 2018 г.
  13. ↑ фільм «Батьківський гріх» (цикл «Речдок»),— в ітервалі 5.31 — 6.46.
  14. ↑ Головний військовий клінічний госпіталь. Клініка ушкоджень. Архів оригіналу за 17 листопада 2015. Процитовано 1 листопада 2015.
  15. ↑ [2] 0
  16. ↑ Остап Вишня — наш земляк‎ Грунський музей Остапа Вишні — Персональний сайт учителя В. Я. Лавриненко. Архів оригіналу за 28 грудня 2016. Процитовано 28 грудня 2016.
  17. ↑ Народний музей Остапа Вишні (фоторепортаж) (село Грунь, Сумська область, Охтирський район). Архів оригіналу за 29 грудня 2016. Процитовано 28 грудня 2016.
  18. ↑ Коломієць, Ростислав (2019). Остап Вишня. Харків: Фоліо. с. 116. ISBN 978-966-03-8090. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: довжина (довідка)

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Остап_Вишня&oldid=43562937