Очікує на перевірку

Державець (книга)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Володар (книга))
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про: Державець, Князь (значення) та Володар.
«Державець»
Титульний аркуш видання 1550 року
АвторНікколо Мак'явеллі
Назва мовою оригіналуDe Principatibus/Il Principe
КраїнаІталія
Моваіталійська
Темаполітологія
Жанрнаукова література
ВидавництвоАнтоніо Бладо д'Азола
Видано1532
Видано українською1934
Перекладач(і)Михайло Островерх (1934)
Анатоль Перепадя (1998)
Валентина Балог (2015)
Сторінок511
ISBN978-966-03-3849-4
Наступний твірРоздуми про першу декаду Тита Лівія
У «Гутенберзі»1232, 57037

«Держа́вець» (італ. Il Principe) — італійський політичний трактат Нікколо Мак'явеллі. Написаний 1513 року в жанрі князівського зерцала. Опублікований 1532 після смерті автора. Присвячений флорентійському шляхтичу Лоренцо де Медічі, господарю Флоренції в 1516—1519 рр. Узагальнює закономірності політичного життя, визначає роль і місце володаря-державця, дає поради з мистецтва здобуття і утримання влади. Один із базових текстів політичної філософії та європейського раннього модерну. Найвидатніший твір Мак'явеллі, від якого походить термін макіавеллізм — політика, що використовує весь арсенал засобів боротьби для досягнення своєї мети[1]. Справив великий вплив на мислителів: Бекона, Мілтона, Спінозу, Сміта. Був настільною книгою багатьох політичних діячів, зокрема імператора Карла V, гетьмана Івана Мазепи, «отців-засновників» США, Наполеона І, Муссоліні й Сталіна.

Назва

[ред. | ред. код]

У більшості європейських мов, починаючи з латинської, трактат відомий під назвою «Князь» (лат. De principe; нім. Der Fürst; англ. The Prince; фр. Le Prince; ісп. El príncipe; пол. Książę); у російській — «Государ» (Государь; за титулом московських царів). Первісна латинська назва — «Про князівства» (лат. De Principatibus). Інші українські назви — «Воло́дар» (переклад 1934), Держа́вотво́рець (переклад 2015).

Мак'явеллізм

[ред. | ред. код]

Цікаво, що Мак'явеллізм, себто приписувані Мак'явеллі погляди, далеко не відповідають змісту його вчення.

Макіявеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», розділ 15…).

Цей метод проілюстровано в «Державці.» (розділ 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіявеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика XII в Італії, після якої папи Олександр VI та Юлій II зміцнили свою владу за його ж кошти…

Метод Мак'явеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіявеллі містить необґрунтовані положення…, його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики… Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit'a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («…управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі й не мали підстав завдавати вам шкоди»), а оцінювання людської природи — з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра — напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев'ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Державець», розділ 18).

На відміну від свого сучасника Гвічардіні (1483—1540) Мак'явеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Державець», розділ 18)…

Мак'явеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію" («Державець», розділ 18).

Мак'явеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим добробутом, Макіявеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», розділ 18)…

В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіявеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, — християнською і язичницькою, — питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіявеллі. Віра Мак'явеллі в те, що доля контролює половину нашого життя («Державець», розділ 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов'язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Державець», розділ 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон домагалися однакових успіхів за допомогою різних засобів («Державець», розділ 17). Отже, для Макіявеллі політичні чесноти (virtur) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість…

Переклади українською

[ред. | ред. код]

Вперше українською твір переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

«Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року у нью-йоркському видавництві G.A Press, з обкладинкою роботи Едварда Козака.

Вдруге твір Мак'явелі переклав з італійської Анатолій Перепадя який переклав назву книги як «Державець» (1998). Цей переклад перевидавався чотири рази: в 2007, 2013 та 2024 роках.

Втретє твір Мак'явелі переклала з італійської Валентина Балог яка переклала назву книги як «Державотворець» (2015).

Видання, що вийшло у 2024 році у видавництві Лабораторія доповнено передмовою доктора філософських наук, українського історика філософії і перекладача Андрія Дахнія[2].

Видання

[ред. | ред. код]
У Вікіджерелах є
  • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.(аудіокнига)
    • перевидання: Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
  • Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. ISBN 966-500-101-9
  • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) ISBN 978-966-498-396-6
  • Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Лабораторія, 2024. 496 стор. ISBN 978-617-8362-62-1[3]

Різне

[ред. | ред. код]

Номер 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[4].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Макіавеллізм // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  2. ↑ Світова класика від Лабораторії: класичні книги, які варто прочитати. laboratoria.pro (укр.). Процитовано 3 липня 2024.
  3. ↑ Державець. Флорентійські хроніки. laboratoria.pro (укр.). Процитовано 3 липня 2024.
  4. ↑ Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік [Архівовано 6 січня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Державець (книга)

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Державець_(книга)&oldid=42959405