Перейти до вмісту

Федорова Вікторія Яківна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вікторія Федорова)
Федорова Вікторія Яківна
рос. Виктория Фёдорова
Дата народження18 січня 1946(1946-01-18)[1]
Місце народженняМосква, СРСР
Дата смерті5 вересня 2012(2012-09-05)[1] (66 років)
Місце смертіГрінвіч Тауншип, Беркс, Пенсільванія, США
Громадянство США
 СРСР
Alma materВсеросійський державний інститут кінематографії (1969)
Професіяакторка, письменниця, сценаристка, кіноакторка
IMDbID 0299538
CMNS: Федорова Вікторія Яківна у Вікісховищі

Вікто́рія Я́ківна Фе́дорова (англ. Victoria Fyodorova[2]; 18 січня 1946, Москва, СРСР — 5 вересня 2012, Гринвіч, Пенсільванія, США) — радянська й американська акторка, письменниця та сценаристка.

Біографія

[ред. | ред. код]

23 лютого 1945 року на офіційному прийомі у наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова на честь річниці Червоної армії 37-річна радянська акторка Зоя Федорова — лауреатка двох Сталінських премій, виконавиця головних ролей у фільмах «Подруги», «Музична історія», «Весілля» та інших популярних картинах — познайомилася з 46-річним заступником голови морської секції військової місії США капітаном Джексоном Тейтем, який прибув до Москви в січні того ж року. Випадкове знайомство швидко переросло в стосунки: 9 травня 1945 року Федорова зачала дитину, тоді ж пообіцявши Тейту назвати її Віктором чи Вікторією (з лат. Перемога)[3]. 23 травня 1945 року Зою Федорову, про чий роман з Тейтем, ймовірно, з самого початку були обізнані МДБ і особисто Лаврентій Берія (який раніше симпатизував акторці і безуспішно домагався її прихильності[4]), несподівано відправили на гастролі до Криму. 24 травня Тейт, оголошений радянською владою персоною нон ґрата, отримав припис у найближчі 48 годин покинути межі країни. Протягом наступних 18 років він нічого не знав ні про народження 18 січня 1946 року дочки Вікторії, ні про те, як склалася їх з Зоєю Федоровою подальша доля[5][6][7].

У 1946 році, намагаючись приховати факт народження дитини від іноземця, Зоя Федорова одружилася з композитором Олександром Рязановим, з джаз-квартетом якого виступала на початку 1940-х[8]. 27 грудня того ж року акторку було заарештовано й після попереднього ув'язнення на Луб'янці і в Лефортовській в'язниці, 15 серпня 1947 року засуджено до 25 років таборів посиленого режиму (із заміною на ув'язнення у Владимирській тюрмі), конфіскації майна й заслання для всієї родини «за шпигунство на користь іноземних держав». Під час попереднього утримання у внутрішній в'язниці на Луб'янці Зою Федорову піддавали систематичним тортурам — обливали окропом, били, не давали спати. Дізнавшись про вирок, акторка намагалася повіситися в камері Лефортовського тюремного ізолятора, але самогубству завадили тюремні наглядачі. 20 грудня 1947 року через табори в Потьму Федорова надіслала лист Берії з благанням про порятунок. Реакції на лист не було. Сестру Зої Федорової Олександру було засуджено на довічне заслання з дітьми, сестру Марію — до 10 років виправно-трудових таборів з відбуванням терміну на цегельному заводі у Воркуті (померла до закінчення терміну в 1952 році). З 1947 року Вікторія Федорова жила на засланні в селі Полудино на півночі Казахстану разом з тіткою Олександрою (яку до 9 років вважала рідною матір'ю) та її дітьми Ніною і Юрою. 23 лютого 1955 року — після перегляду справи, повної реабілітації та звільнення Зої Федорової — Вікторія возз'єдналася з матір'ю в Москві.

Кар'єра

[ред. | ред. код]

По закінченні школи в 1962 році Вікторія Федорова вступила до студії драматичного мистецтва. Дебютувала у кіно в 1964 році роллю Тані (племінниці професора Корнілова) у фільмі Віталія Аксьонова «Повернута музика». У 1969 році закінчила ВДІК (майстерня Бориса Бібікова і Ольги Пижової). Знялася в кіноповісті Михайла Каліка «До побачення, хлопчики» (за однойменною повістю Бориса Балтера), трагікомедії Олексія Коренєва «Урок літератури» (за оповіданням Вікторії Токарєвої «День без брехні»), класичній екранізації Лева Куліджанова «Злочин і покарання» (за однойменним романом Федора Достоєвського), мелодрамах Михайла Богина «Двоє» і «Про любов», психологічній драмі Федора Філіппова «Розплата» та інших відомих радянських фільмах 1960—1970-х.

З перших ролей робота Федорової в кіно була високо оцінена критикою[9]. 

Згідно з Ельзою Линдіною, яка побачила у Федоровій «печаль очей, яка не розчиняється ні в усмішці, ні в сміху», «особливу, різкувату пластику», «граціозну незграбність» і «вишуканість європейського штибу, рідкісну у наших акторок»[10].

Попри те, що кар'єра Федорової в радянському кіно, яка охопила 10 років (1964—1974) і складалася цілком вдало, в інтерв'ю російсько-американському письменнику Олександру Мінчину в листопаді 1987 року і вперше опублікованому в СРСР три роки потому, сама акторка сказала, що вважає по-справжньому значними лише дві ролі: глухонімої танцюристки Наталки («Двоє») та скульпторки-реставраторки Галини («Про кохання»).

Особисте життя

[ред. | ред. код]

У 1967—1973 роках Вікторія Федорова тричі одружувалася: з сином режисера-документаліста Георгія Асатіані — Іраклієм Асатіані (з 1967 по 1969), економістом Сергієм Благоволіним (з 1970 по 1972), кінодраматургом Валентином Єжовим (з 1972 по 1973)[11][12].

27 березня 1975 року за сприяння професора Університету Коннектикуту Ірини Керк (англ. Irene Kirk), що за власною ініціативою розшукала Тейта в США[5], Федорова приїхала в Америку, де вперше зустрілася з батьком — до того часу контр-адміралом ВМС США у відставці. Візит радянської акторки в США, її возз'єднання з батьком і сімейна пресконференція, влаштована з цього приводу в Лантані (Флорида) 10 квітня 1975 року, широко висвітлювалися в американських медіа[13]. Оплату всіх витрат, пов'язаних з поїздкою, взяв на себе тижневик National Enquirer, що отримав ексклюзивні права на першу публікацію про приїзд Федорової у США. 7 червня того ж року в Стамфорді (штат Коннектикут), за кілька днів до закінчення терміну дії тримісячної туристичної візи, Федорова одружилася з другим пілотом авіакомпанії Pan American World Airways Фредеріком Річардом Поуі (Пуі, Пой [14], англ. Frederick Richard Pouy[15]; 1938-2008[16]), з яким познайомилася на прийомі на її честь у Нью-Йорку.

У 1978 році Вікторія Федорова-Поуї отримала американське громадянство. У 1970—1980-х знімалася в епізодичних ролях у кіно і на телебаченні, пробувалася в модельному бізнесі; протягом майже 10 років була обличчям косметичної компанії Beauty Image, представляючи лінію Alexandra de Markoff — зокрема, парфуми Enigma («Таємниця»)[17] і крем Countess Isserlyn («Графиня Іссерлин»)[18]. У 1990 році розлучилася з Поуї[19], що після розлучення відсудив сина. Згодом одружилася зі співробітником керівництва пожежного департаменту Джоном П. Дваєром (англ. John P. Dwyer; ?-2014)[20][21][22]. У співавторстві з Гескелом Френклом (англ. Haskel Frankel) написала автобіографічну книгу «Дочка адмірала» (1979[2]). На титульному аркуші книги присвята: «Моїй любій матусі, чия любов зігрівала мене і в добрі, і в лихі часи, де б я не була — поряд чи далеко від неї, — і котра завжди буде жити в моїй пам'яті».

10 грудня 1981 року Зоя Федорова була вбита в своїй московській квартирі (Кутузовський проспект, буд. 4/2, кв. 243) пострілом у голову. Злочин залишився нерозкритим. Влада СРСР не впустила Вікторію в країну на похорон матері[23][24].

Вперше після еміграції в США Вікторія Федорова побувала в Москві в 1988 році. 10 років потому, під час наступного приїзду в Росію в серпні 1998 року, у низці інтерв'ю акторка повідомила про намір продюсувати біографічний фільм про Зою Федорову за сценарієм Едуарда Володарського, а також знятися в головній ролі у російсько-американському фільмі «Пастка», присвяченому «складнощам адаптації російських жінок до багатих американських чоловіків»[25]. Жоден із заявлених проєктів не було реалізовано.

У 1990-ті роки Вікторія Федорова відійшла від зйомок у кіно, займаючись підприємництвом, літературою, живописом і художньою керамікою[26].

Хвороба і смерть

[ред. | ред. код]

В останні роки життя акторка жила з чоловіком у власному будинку в містечку Маунт-Поконо в Пенсільванії, довго хворіла (крім раку легенів, у неї була діагностована пухлина головного мозку), рідко з'являлася на публіці і спілкувалася лише з невеликою групою друзів[27][28].

5 вересня 2012 року Вікторія Федорова померла від емфіземи легенів у лікарні пенсільванського округу Гринвіч[29]. Виконуючи волю дружини, Джон кремував її тіло і розвіяв прах над горами Поконо.

Фільмографія

[ред. | ред. код]

СРСР, Росія (1964—1974, 2003) головна роль

Рік Назва Роль
1964 ф Возвращённая музыка Таня
1964 ф До свидания, мальчики Женя
1964 ф Ноль три епізод
1965 кор Двое Наташа Светлова
1965 ф Западня дівчина на танцях
1967 ф Они живут рядом Інга
1967 кор Осенний этюд Віка
1967 ф Сильные духом Валя Довгер
1968 ф Урок литературы Лєна
1969 кор Зинка Зінка
1969 ф Преступление и наказание Авдотья Романівна Раскольнікова
1970 ф О любви Галина
1970 ф Расплата Катя Фарина
1971 ф Ход белой королевы Аліса Бабурина
1972 ф Вид на проживання Хіларі Кутасова
1973 ф О тех, кого помню и люблю Рита Меньшикова
1974 ф Гнев Донка Младенова
1974 кор Первый снег епізод
2003 док Хвост кометы. Встреча
с Викторией Фёдоровой
фильм-интервью 		Вікторія Фьодорова

США (1976-1989)

Рік Українська назва Оригінальна назва Роль
1976 з Медичний центр
(серія «Дуже особиста війна») 		Medical Center
A Very Private War 		епізод
1980 з Щоденник Юлії Yulya's Diary Юлія Вознесенська
1985 ф Мішень Target Лізі
1986 з Секретний агент Макгайвер
(серія «Внутрішній ворог») 		MacGyver
The Enemy Within 		Вікторія Томанова
1989 з Серцебиття
(серія «З Росії з любов'ю») 		Heartbeat
From Russia with Love 		радянська лікарка

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б SNAC — 2010.
  2. ↑ а б Fyodorova, Frankel, 1979.
  3. ↑ Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 47—112.
  4. ↑ Раззаков Ф. И. (2010). Зоя Фёдорова. Как любят кумиры. Звёздные романы. Нежность. (Книги Раззакова о великих артистах) (рос.). Москва. ISBN 978-5-699-38925-4.
  5. ↑ а б Фёдорова, Фрэнкл, 1997, с. 290—293.
  6. ↑ Vicky, the Admiral’s Daughter, Comes from Russia with Love // People. — 1975. — 5 May.
  7. ↑ Фёдорова Зоя Алексеевна. Музей и общественный центр «Мир, прогресс, права человека» имени Андрея Сахарова. Процитовано 5 листопада 2011.
  8. ↑ Через деякий час Тейт, який безрезультатно слав в СРСР запити про долю Зої Федорової, отримав анонімний лист зі Швеції, що повідомляв про те, що його колишня кохана вийшла заміж за якогось композитора і «щасливо ростить з ним двох дітей». Ім'я відправника листа залишилося невідомим
  9. ↑ Лазебников, 1965.
  10. ↑ Лындина, 1990.
  11. ↑ Летописцева, 2010.
  12. ↑ Ежов В. И. (13 лютого 2003). Пьяные драки Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012.
  13. ↑ Jackson Rogers Tate. Davis-Monthan Aviation Field Register. 12 червня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 17 вересня 2012.
  14. ↑ Friedman, 1977.
  15. ↑ Friedman, Dick. A Soviet Actress Comes to Find Her Father and Winds Up with Husband, Baby and New Career // People. — 1977. — 4 April.
  16. ↑ Frederick Richard Pouy (1938–2008). AncientFaces.com. Процитовано 29 січня 2016.
  17. ↑ Enigma (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014.
  18. ↑ Countess Isserlyn (рекламный постер). Процитовано 7 жовтня 2014.
  19. ↑ Victoria F. Pouy v. Frederick Pouy, FA89 0101955 S (Superior Court of Connecticut, Judicial District of Stamford/Norwalk, at Stamford 1990-06-25).
  20. ↑ Друзья и коллеги вспоминают о скончавшейся в США дочери Зои Фёдоровой (Людмила Гладунко, Виктор Мережко, Александр Стефанович). Экспресс-газета. 14 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 22 вересня 2012.
  21. ↑ Ушакова, Галина (25 вересня 2012). Последняя любовь Виктории Фёдоровой. Экспресс-газета. Архів оригіналу за 20 листопада 2012. Процитовано 26 жовтня 2012.
  22. ↑ katvickas98 (29 жовтня 2014). GONE BUT NEVER FORGOTTEN. Ушёл из жизни супруг Советской актрисы Виктории Фёдоровой. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015.
  23. ↑ Трофименков, Михаил (13 вересня 2012). Умерла Виктория Фёдорова. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012.
  24. ↑ Саенко, Лариса (14 вересня 2012). Актриса Виктория Фёдорова скончалась в США. РИА Новости. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 15 вересня 2012.
  25. ↑ Маслова, 1998.
  26. ↑ katvickas98 (24 березня 2014). Впервые! Русская актриса Виктория Фёдорова и её картины. Victoria Fyodorova. YouTube. Процитовано 24 лютого 2015.
  27. ↑ В США скончалась актриса Виктория Фёдорова. Аргументы и факты. 14 вересня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2012. Процитовано 23 вересня 2012.
  28. ↑ Лунькова, Ольга. Фёдорова Виктория Яковлевна. Чтобы помнили. Архів оригіналу за 23 грудня 2014. Процитовано 11 грудня 2014. [Архівовано 2014-12-23 у Wayback Machine.]
  29. ↑ Lentz III, Harris M. Fyodorova, Victoria // Obituaries in the Performing Arts, 2012. — McFarland, 2013. — P. 105. — ISBN 978-0-7864-7063-1.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Федорова Вікторія Яківна

Книги

[ред. | ред. код]
  • Fyodorova V., Frankel H. The Admiral’s Daughter. — N. Y. : Delacorte Press, 1979. — 372 p. — ISBN 0-440-00366-0.
  • Фёдорова В., Фрэнкл Г. Дочь адмирала : док. повесть / пер. с англ. Г. А. Шахова. — Смоленск : Русич, 1997. — 475 с. — (Женщина-миф). — ISBN 5-88590-531-2.

Інтерв'ю

[ред. | ред. код]
  • Лазебников А. Две Фёдоровы — два интервью // Советский экран. — 1965. — № 15. — С. 15. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы А. А. Князева.
  • Мой ровесник и современник : В ожидании реальной героини / Виктория Фёдорова // Огонёк. — 1971. — № 17. — С. 21—22. — Беседу вела Наталья Алексеева.
  • Минчин, Александр. Тепло ли нам дома? : Интервью с Викторией Фёдоровой // Огонёк. — 1990. — № 42. — С. 22—26.

Про Вікторію Федорову

[ред. | ред. код]

Книги

  • Володарский Э. Я. Русская, или Преступление без наказания : роман. — Фора-Фильм, 1995. — 528 с. — ISBN 5-87592-015-7.

Статті, очерки

  • Дёмин В. П. Виктория Фёдорова // Актёры советского кино / ред.-сост. А. М. Сандлер. — М. : Искусство, 1968. — Вып. 9. — С. 226—240.
  • Богин М. С. Виктория Фёдорова // Советский экран. — 1974. — № 6. — С. 9. — На 1-й с. обл. — портрет Виктории Фёдоровой работы В. Ф. Плотникова.
  • Лындина, Эльга. Две Фёдоровы // Советский экран. — 1990. — № 3. — С. 7.
  • Грашин, Николай. История одной любви // Второй паспорт. — 2002. — № 2.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Федорова_Вікторія_Яківна&oldid=43915297