Перейти до вмісту

Коклюшкін Віктор Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Віктор Коклюшкин)
Коклюшкін Віктор Михайлович
рос. Виктор Михайлович Коклюшкин
Ім'я при народженнірос. Виктор Михайлович Коклюшкин
Народився27 листопада 1945(1945-11-27)
Москва, СРСР
Помер11 листопада 2021(2021-11-11)[1] (75 років)
Москва, Росія
ПохованняЩербинський цвинтар
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьписьменник, сатирик, телеведучий, сценарист, ведучий, інженер, автор-виконавець, гуморист, драматург
Alma materМосковський видавничо-поліграфічний коледж мені Івана Федороваd і Державний інститут театрального мистецтва імені Анатолія Луначарського (1981)
Мова творівросійська
Роки активності1969 — 2021
ДітиElga Seppd
Нагороди
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Віктор Михайлович Коклюшкін (27 листопада 1945(19451127)—11 листопада 2021, Москва[2]) — радянський і російський письменник-сатирик, естрадний драматург, сценарист, телеведучий, колумніст.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 27 листопада 1945 року у Москві. Змінив багато професій. Ряд років працював старшим інженером з охорони і реставрації пам'яток історії та культури. Літературну діяльність розпочав у 1969 році, публікував гумористичні оповідання в «Клубі 12 стільців» «Літературній газеті» і в багатьох газетах і журналах. Твори Коклюшкіна мали всі задатки театральності: у 1972 році конферансьє Москонцерту Є. Кравинський, з дозволу автора став виконувати оповідання «Була весна» і «По диких степах». З 1980 року Коклюшкін став писати для естради.

У 1981 році закінчив Вищі театральні курси ГІТІСу.

Крім того, що він сам читає свої монологи, виступаючи як автор-виконавець, монологи, оповідання Коклюшкіна виконували багато артистів: Є. Петросян, В. Винокур, Є. Шифрін, К. Новікова, О. Степаненко та інші. Коклюшкін автор серії монологів «Альо, Люся», «Ми з Петром», популярних монологів «Автовідповідач», «Гербалайф», «Однокласники», «Жіноча консультація», «Репетиція», «Повний вперед», «Бюст», «Перекладач», «Конкурс краси» і багатьох багатьох інших.

Наприкінці 1985 року Коклюшкін починає співпрацювати з телебаченням — пише сценарій двогодинної розважальної передачі «Була зима», яка вийшла на першому каналі СРСР, зйомки проходили в історичних місцях Москви.

Пише сценарій фільму «Дядя Ваня та інші», який вийшов на першому каналі під рубрикою «12 розгніваних чоловіків». У фільмі В. Коклюшкін знявся в ролі автора.

В. М. Коклюшкін брав участь у таких передачах, як «Аншлаг», «Сміхопанорама», «Криве дзеркало», «Сміятися дозволяється», «Ізмайловський парк», «Клуб гумору» та інших. Віктор Коклюшкін протягом року щотижня писав і випускав телепередачу «Гумориста викликали?», де знімався Юхим Шифрін. Розповіді Коклюшкіна за радянської влади перекладалися і друкувалися з 1972 року в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, а також перекладалися мовами народів СРСР. Він автор 13 книг оповідань, повістей і романів.

З 2012 року Коклюшкін є колумністом газети «Аргументи і факти» (рубрика «Діагноз Коклюшкін»). Помер 11 листопада 2021 року у Москві.

Особисте життя

[ред. | ред. код]
  • Перша дружина — Любов Сепп, естонка.
    • Дочка — Ельга Вікторівна Сепп (нар. 1 червня 1972) — за професією психологиня, працювала моделлю у Мілані, знімалася в кліпах Влада Сташевського, гуртів «Ногу звело», «Моральний кодекс», «Крематорій», у 2001 році одружилася з телеведучим Володимиром Соловйовим[3].
    • Онуки — Данило Соловйов (нар. 12 жовтня 2001[4]), Софія-Бетіна Соловйова, Емма-Естер Соловйова (нар. грудень 2006), Володимир Соловйов (нар. 14 лютого 2010[5]), Іван Соловйов (нар. 6 жовтня 2012[6]).
  • Друга дружина — Ольга Яківна Злотник (псевдонім — Ельга Злотник), працювала кінознавицею, письменниця, закінчила МІБІ та кінознавчий факультет ВДІКу[7].
    • Син — Ян Вікторович Злотник (нар. 1984) — художник-оформлювач, вчився в Школі-студії МХАТ.[8]

Премії

[ред. | ред. код]
  • 1972 — перша премія на Всесоюзному конкурсі гумористів
  • 1976, 1982 — Лауреат «Московського комсомольця»
  • 1985, 1989 — премія Всесоюзного конкурсу з розмовних жанрів
  • 1987 — літературна премія журналу «Юність»
  • 1999 — премія «Золоте теля» «Літературної газети» («Клубу 12 стільців»)

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • 1988 — Добре, коли світить сонце (М.: Мистецтво. — 50 тис. екз.)
  • 1993 — Гуморист (М.: Дитяча книга. — 100 тис. екз.)
  • 1999 — 208 обраних сторінок (М.: Вагріус, тираж 30 000 екз. — (Золота серія гумору))
  • 1999 — Блиск (М.: Аграф)
  • 2002 — Смішне життя (М.: Віче)
  • 2004 — Бували дні веселі! (М.: Імперіум прес)
  • 2007 — Моє пальто (М.: Зебра-Е, АСТ)
  • 2007 — Антологія сатири та гумору Росії XX століття. Т. 52 (М.: Ексмо)
  • 2008 — Сльози птеродактиля (М.: Зебра-Е, АСТ)
  • 2009 — Алло, Люся, це я! (М.: АСТ)
  • 2010 — Забійна реприза (М.: АСТ)
  • 2010 — Стій, хто йде?! (М.: Ексмо)
  • 2014 — Приїхали! (М.: Алгоритм)

Сценарист

[ред. | ред. код]
  • 1976 — Останній фокус (кіножурнал «Фітіль» № 170) (мультфільм).
  • 1983 — Чудовий Гоша. Історія восьма (мультфільм).
  • 1984 — Чудовий Гоша. Історія дев'ята (мультфільм).
  • 1986 — Фокусник (мультфільм).
  • 1987 — Портрет (мультфільм).
  • «Дядя Ваня та інші» (телевізійний фільм).

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Умер сатирик Виктор Коклюшкин // Izvestia — 2021.
  2. ↑ Помер сатирик Віктор Коклюшкін /Факти, 12.11.2021/. Архів оригіналу за 12 листопада 2021. Процитовано 12 листопада 2021.
  3. ↑ Владимир СОЛОВЬЁВ: Я нашёл любовь только в третьем браке. Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 16 червня 2020.
  4. ↑ Twitter / VRSoloviev. Архів оригіналу за 9 березня 2021. Процитовано 16 червня 2020.
  5. ↑ Владимир Соловьёв (14 февраля 2010 года). Счастье. // Эхо Москвы. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 14 февраля 2010.
  6. ↑ Twitter / VRSoloviev: Сегодня родился. Архів оригіналу за 22 червня 2020. Процитовано 16 червня 2020.
  7. ↑ Злотник Эльга. Архів оригіналу за 17 червня 2020. Процитовано 16 червня 2020.
  8. ↑ Биография: Виктор Коклюшкин

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Коклюшкін_Віктор_Михайлович&oldid=43955843