Костел Успіння Пресвятої Діви Марії (Умань)
Костел Успіння Пресвятої Діви Марії | |
---|---|
48°44′58″ пн. ш. 30°13′8″ сх. д. / 48.74944° пн. ш. 30.21889° сх. д. | |
Тип споруди | церква |
Розташування | Україна, Умань |
Архітектор | Томас Етлінгер |
Засновник | Олександра Браницька |
Початок будівництва | 1780 |
Стиль | класицизм |
Стан | пам'ятка архітектури національного значення України |
Адреса | 20300, вул. Андрія Кизила 2, м. Умань, Черкаська область |
Епонім | Небовзяття Діви Марії |
Костел Успіння Пресвятої Діви Марії у Вікісховищі |
Костел Успіння Пресвятої Діви Марії[1][2][3] (також Костел Успіння Пресвятої Богородиці[4]) — єдиний в Умані римо-католицький храм, розташований за адресою вул. Андрія Кизила, 2. Нині в ньому розміщується Уманська картинна галерея. Римо-католицька громада міста щонеділі відправляє в ньому богослужіння. Кошти для будівництва надала Олександра Браницька, дружина Францішека Ксаверія Браницького.
Незважаючи на втрату первинного вигляду (втрачено дві вежі з боків фасаду[1][5]), пам'ятка є важливим містоформуючим елементом у забудові центральної частини міста і являє характерний добуток пізнього класицизму.
Храм почали розбудовувати в 1780 році на території старого польського кладовища. Тоді було закладено лише кам'яний фундамент, після чого будівництво надовго припинилося. Воно було відновлене лише на початку 1820 року, через 6 років доведене до кінця. 15 липня 1826 року відбувся урочистий акт посвячення на вшанування пам'яті Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Діви Марії[6].
Кошти для будівництва надала російська православна за віросповіданням Олександра Браницька, дружина Францішека Ксаверія Браницького[7].
У приміщенні сучасного Центру здоров'я розташовувались кімнати для проживання ксьондзів, а вулиця, що проходить ліворуч споруди, отримала назву Костельна (радянська назва — Піонтковського).
Розвиток костелу у ХХ столітті досить неоднорідний. Еміграція поляків у 1918–1923 роках, викликана Громадянською війною та непривітним ставленням радянської влади до розвитку релігійного життя в союзних республіках, фактично завершила діяльність костьолу, хоча офіційно він вважався діючим до 1934 року. Потім, внаслідок зменшення чисельності римо-католиків в Умані, костьол закрили, розібрали дві вежі та зняли хрести[1], після чого будівля певний час виконувала роль філії Уманського краєзнавчого музею, а пізніше була передана під склад різних знарядь.
У 1964 році в костьолі було проведено капітальний ремонт для його майбутнього використання в культурних цілях. З березня 1974 року тут розміщено Уманську картинну галерею як відділення Уманського краєзнавчого музею.
У 1993 році з метою задовольнити претензії віруючих міська влада зробила спробу перевести картинну галерею до іншого приміщення, але внаслідок погіршення економічної ситуації в країні ці роботи проведені не були, і це питання так і не було вирішене.
Із 1998 року в Умані ведуться проектно-дослідницькі роботи з відновлення втрачених елементів будинку, тобто веж і бань із хрестами[8].
Цегляний, прямокутний у плані, 3-навний, 8-стовпний, з напівциркульною апсидою і прямокутними, симетрично розташованими захристями. Головний східний фасад акцентований 4-колонним портиком тосканського ордера, який піднятий на ступінчастий стилобат і несе антаблемент з тригліфами по фризу і модульйонами під карнизом, завершений трикутним фронтоном. Стіни бічних фасадів ритмічно розчленовані віконними прорізами з напівциркульними перемичками, завершені антаблементом, аналогічним головному фасаду.
Декоративне оформлення фасадів зводиться до простих наличників, що обрамляють віконні прорізи, стрічкової рустовки східної частині будівлі і частково бічних фасадів, прямокутних сандриків класицистичного профілю над вхідними дверима.
Внутрішній простір розкрито глибинно. Вісім опорних пілонів, з'єднаних напівциркульними арками з напівколонами іонічного ордера, несуть потужний антаблемент, на який спираються склепіння. Широка центральна нава перекритий напівциркульним склепінням, перехідним у конхи в апсиді, вузькі бічні нави перекриті такими ж склепіннями, бічні приміщення — напівциркульними склепіннями з розпалубками, що сходяться в шелигс. Фриз прикрашений ліпним рослинним орнаментом з рокайлевими мотивами, імпости арок, архівольти і капітелі колон — іоніки і мотивами аканта і пальмет.
-
Бічний фасад
-
Купол костелу
-
Колонада
-
Вівтарне місце
-
Сучасна музейна експозиція
-
Барельєф в інтер'єрі
- ↑ а б в Костели і каплиці України. УМАНЬ. Костел Успіння Пресвятої Діви Марії. Архів оригіналу за 2 серпня 2017. Процитовано 6 серпня 2017.
- ↑ Скус О.В. Трансформація конфесійних осередків на Уманщині (1793 – 1917 рр. ) [Архівовано 11 липня 2019 у Wayback Machine.] – Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К., 2008. – Вип. 14. – С. 10 – 16.
- ↑ РЕЛІГІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ "РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА (ПАРАФІЯ) УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ КИЇВСЬКО-ЖИТОМИРСЬКОЇ ДІЄЦЕЗІЇ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ М. УМАНЬ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ" в ЄДР.
- ↑ Державний історико-архітектурний заповідник «Стара Умань»: Департамент культури ЧОДА. Архів оригіналу за 6 серпня 2017. Процитовано 6 серпня 2017.
- ↑ Napoleon Orda. HUMAŃ. Kościół parafialny P.W. Wniebowzięcia NMP; Rynek // Ukraina — rysunki i akwarele. [Архівовано 7 серпня 2017 у Wayback Machine.] (пол.)
- ↑ Внебовзяття Пресвятої Діви Марії — CREDO [Архівовано 13 серпня 2018 у Wayback Machine.]: Свято Внебовзяття Пресвятої Діви Марії називають також Успенням
- ↑ Mościcki H. Branicka Aleksandra hr. (1754—1838) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, 1936. — T. 2: Beyzym Jan — Brownsford Marja. — S. 395. (пол.)
- ↑ Дзеркало тижня [Архівовано 8 травня 2009 у Wayback Machine.]. — № 41 (416) 26 жовтня — 1 листопада 2002.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР [Архівовано 25 травня 2011 у Wayback Machine.]. (рос.)
- Pawłowicz J. J. Kościół katolicki pw. Wniebowzięcia NMP w Humaniu [Архівовано 2 серпня 2017 у Wayback Machine.] // «Wolność» i «demokracja» po ukraińsku — Humań. — S. 4—10. (пол.)
- Стара Умань [недоступне посилання]
- Сайт Парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Умані. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 листопада 2014.