Українці на Кубані
Українці на Кубані | |
![]() | |
Країна |
![]() ![]() ![]() ![]() |
---|---|
Цей список перелічує | людина |
Українці на Кубані — українська етнографічна група на Кубані, основу якої склали чорноморські, запорозькі і задніпровські козаки, а також селяни (мало)російських губерній Російської імперії, певну частку склали також «поляки» як тоді називали в т.ч. русинів (українців) з західних регіонів сучасної України, на той час у складі Австрійської імперії. Серед історичних назв (самоназв) цієї групи українства - козаки, (мало)роси, руські, степовики, християни, православні, кубанці та ін.
У 1740-х перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана Василя Сича. У відповідь російська імператриця Єлизавета I видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань.
По закінченні Російсько-турецької війни 1768—1774 рр., результатами якої стало приєднання до Росії земель між Бугом і Дніпром, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з Московщини. Для цього в 1774 році до Санкт-Петербурга було направлено делегацію козаків під проводом Сидора Білого. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею Катериною Другою про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд ухвалив рішення про ліквідацію[1].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8c/AG3.jpg/220px-AG3.jpg)
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними.
31 жовтня 1776 про це Потьомкін доповідав Катерині II.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/2/20/Holovatyi.jpg/150px-Holovatyi.jpg)
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.
В 1781—1783, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. Нове військо поселили вздовж Дніпрового лиману та Кінбурнської коси, а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, Захарій Чепіга та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за Кючук-Кайнарджійською угодою була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів.
Перший загін козаків-переселенців з-за Південного Бугу на Кубань очолив полковник Чорноморського козацького війська Сава Білий. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила 16 серпня 1792 року з Очаківського лиману і 25 серпня прибула до Тамані (нині село Краснодарського краю). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у Фанагорійській фортеці, головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла Кубані як вартовий загін для спостереження за черкесами.
Прибулі на Кубань козаки розселилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя: Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Менський, Медведівський (від холодноярського села Медведівки) тощо.
Активне заселення Кубані відбулось за другої хвилі переселення, яка почалась в 1802 — 1810-му роках — з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809—1811 — з козаків Полтавської і Чернігівської губернії. А з 1809-го до 1849-го року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб.
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року вказують на те, що 46,8 % жителів становили українці, 41,0 % — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3 %, вірмени — 0,6 %. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/bc/Kondrat_Baridge.jpg/150px-Kondrat_Baridge.jpg)
Після лютневої буржуазної революції 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення Тимчасового уряду і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета Кіндрата Бардіжа, висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»[2].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/7/7b/Ivanys_V.jpg/150px-Ivanys_V.jpg)
17 квітня козачий з'їзд обрав Головою Кубанської крайової військової Ради Миколу Рябовола та утворив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник Олександр Філімонов, а пізніше — Лука Бич.
Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії.
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала А. І. Денікіна.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/0/0a/Bych_L.jpg/150px-Bych_L.jpg)
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85 % з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності.
В кінці 1919 Кубанська Рада, маючи на увазі самостійність Кубані, відправила делегацію на Паризьку мирну конференцію. У відповідь, А. І. Денікін розігнав Раду, один із членів делегації — Олексій Кулабухов — був повішений. Надалі П. М. Врангель, що отримав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків Сергія Улагая, В'ячеслава Науменко, Лещенко, Івана Гулиги, Андрія Шкуро та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії.
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «розкозачування» та конфіскуючи землі[3].
На 1926 українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48 % жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95 %. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66 % населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27 %) і Майкопському (29,73 %) округах.
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті безпосередньо торкнулась центрів українських настроїв Кубані. Найвідомішою сторінкою етноциду 1932-го року стали події на станиці Полтавська[4].
- Малиновий Клин
- Голодомор на Кубані
- Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.
- Кубанська Народна Республіка
- Революційна українська партія на Кубані
- Голодомор на Кубані
- Ренат Польовий. Кубанська Україна
- Євген Петренко. Звідки і чому з'явилися українці на Кубані
- 150 років Кубанському козачому війську[недоступне посилання з липня 2019]
- Василь Іванис. Боротьба Кубані за Незалежність
- Украинцы на Кубани: особенности демографической истории
- На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців. https://www.radiosvoboda.org/. Радіо «Свобода». 5 лютого 2018. Процитовано 5 лютого 2018.
- Юрій Міщенко (9 вересня 2012). Вже не зовсім українські правнуки... Роздуми на козачому цвинтарі у США. http://www.istpravda.com.ua/. Історична правда. Процитовано 5 лютого 2018.
- Білий Д. Д. - Українці Кубані в 1792-1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей // ISBN 978-966-317-043-5
- Супрун-Яремко Н. О. Українці Кубані та їхні пісні. — Київ: Музична Україна, 2005. — 784 с.
- ↑ на час руйнації делегація саме поверталась з Петербургу на Січ, це врятувало членів делегації від покарання і опали
- ↑ Богдан Золотаревский. Кубань — Украина: вопросы истории и политики. Архів оригіналу за 22 травня 2011. Процитовано 9 серпня 2013.
- ↑ Террор геноцид казаков
- ↑ Трагедия кубанской станицы Полтавская как свидетельство геноцида украинства. Архів оригіналу за 6 травня 2013. Процитовано 12 серпня 2013.
|