Перейти до вмісту

Левиков Микола Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Левіков Микола Іванович)
Левиков Микола Іванович
Народився8 березня 1894(1894-03-08) Редагувати інформацію у Вікіданих
Сентово, Олександрійський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер31 грудня 1937(1937-12-31) (43 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Харків, Українська РСР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Російська імперія
 СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьправник Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладНаціональний юридичний університет імені Ярослава Мудрого Редагувати інформацію у Вікіданих
ВійнаГромадянська війна в Росії Редагувати інформацію у Вікіданих

Микола Іванович Левиков (8 березня 1894, Сентово, Херсонська губернія — 31 грудня 1937, Харків) — учасник встановлення радянської влади в Україні, а потім діяч освіти. З серпня по жовтень 1937 року очолював Харківський юридичний інститут. У грудні 1937 року був звинувачений у членстві в антирадянській організації та заарештований, потім засуджений до розстрілу. Був реабілітований у другій половині 1950-х років.

Біографія

[ред. | ред. код]

Микола Левиков народився 8 березня 1894 року в селі Сентове Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині — Україна)[1]. Його батьки були селянами-бідняками. Низьке соціальне походження та дитинство, проведене у важких матеріальних умовах, вплинули на погляди Миколи. У 1917 році він вступив до РСДРП(б) (з 1918 року - РКП(б), з 1925 року - ВКП(б)), членом якої залишався аж до 1937[2].

Левиков взяв участь у громадянській війні в Україні на боці більшовиків. У період з 1918 по 1919 рік він був військовим комісаром одного з кавалерійських полків РСЧА, воював проти німецьких інтервентів та регулярної армії Української Народної Республіки. У 1919 році отримав поранення під час боїв під Києвом. Дослідник О. В. Крючко назвав Левикова «героєм громадянської війни». Після війни Микола Іванович здобув вищу освіту в області педагогіки та почав працювати у сільській місцевості, здійснюючи програму лікнепу. З 1933 по 1935 очолював політвідділ Житомирської машинно-тракторної станції[2].

У 1934 році Микола Левиков почав працювати у Всеукраїнському інституті радянського будівництва та права (з 1935 року — Харківський[3]). Протягом усього періоду роботи у цьому закладі він читав курс лекцій за предметом «Історія класової боротьби». В 1936 Левиков був призначений заступником директора закладу з навчальної частини[2]. 1 липня 1937 року Харківський інститут радянського будівництва та права був перейменований на Харківський юридичний інститут[4], а 23 липня його директора Сергія Канарського заарештували[5]. У серпні того ж року на посаду, що звільнилася, був призначений Левиков[2].

У жовтні 1937 року Микола Левиков був звинувачений в тому, що перебуває в антирадянській організації (за різними даними «троцькістської терористичної» [2] або «шкідницької»), і 23 жовтня заарештований[1]. Під час слідства Левиков зізнався, що для того, щоб «викликати у студентів невдоволення» він не забезпечив їхньою навчальною літературою та навчально-методичними посібниками, включав у програму навчання предмети, які були зайвими для навчання юристів, не забезпечив 240 студентів місцем у гуртожитку. Дослідник Юрій Шемшученко піддав сумніву правдивість цих свідчень. При цьому він зазначав, що навіть якщо ці свідчення були правдивими, то в таких діях Левикова не вбачається склад кримінального злочину[6]. Його справа розглядалася Військовою колегією Верховного суду СРСР, яка 30 грудня 1937 засудила його до розстрілу з конфіскацією майна. Наступного дня Левикова розстріляли в Харкові[2]. Був реабілітований 19 квітня 1958 [1] (за іншими даними в 1957[2]).

Сім'я

[ред. | ред. код]

Був одружений, мав троє дітей. Дружина Левикова померла у 1937 році. Ю. С. Шемшученко пов'язував її смерть із кримінальним переслідуванням чоловіка[7].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в Реабілітовані історією. Харківська область : Книга третя. Ч. 2, 2016, с. 460.
  2. а б в г д е ж Крючко, 2004, с. 118.
  3. Крючко О. В. Канарский Сергей Михайлович // Служение Отечеству и долгу: Очерки о жизни и деятельности ректоров харьк. вузов (1805—2004 гг.) / Под общ. ред.: В. И. Астаховой, Е. В. Астаховой; [Редкол.: В. И. Астахова, Е. В. Астахова и др.] — Харьков : Изд-во НУА: Золотые страницы, 2004. — С. 116—117. — ISBN 966-8558-08-1.
  4. Гончаренко В. Д. Харківський юридичний інститут // Юридична енциклопедія / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К. : «Юридична думка», 2004. — Т. 6. — С. 326. — ISBN 966-7492-06-0.
  5. Реабілітовані історією. Харківська область : Книга друга / «Редакційно-видавнича група Харківського тому серії «Реабілітовані історією»». — К., Х. : Оригінал, 2014. — С. 329. — ISBN 978-966-649-111-7. Архівовано з джерела 30 жовтня 2021
  6. Шемшученко, 1993, с. 90.
  7. Шемшученко, 1993, с. 91.

Література

[ред. | ред. код]