Наратив
Нарати́в, або о́повідь (англ. і фр. narrative — «оповідь», від лат. narrare — «розповідати», «пояснювати») — сукупність пов'язаних між собою реальних чи вигаданих подій, фактів або вражень, які складають оповідний текст. А також — процес повідомляння такого тексту (нарація) і метод впорядковування дискурсу. Особу, котра здійснює наратив, називають оповідачем (наратором).
Латинський термін «narratio» (від narrare) позначав до I століття н. е. частину промови оратора, яка слідувала за промовою тезису. Пізніше його почали вживати в риториці щодо промови загалом. Етимологічно пов'язується з латинським прикметником «gnarus» — «знавець»[1][2]. Виникле від «narratio» «narrative» буквально означає «оповідь» та до середини XX століття часто вживалося щодо сюжетних текстів: міфів, легенд, епосів, романів тощо. Інтерес до наративів зріс у 1970–1990-і роки на тлі досліджень того, які суб'єктивні сенси вносить автор до тексту, що відображає об'єктивні минулі події[3].
Американський літературний критик Фредрік Джеймсон писав, що: «Наратив — центральна функція або приклад людського розуму»[4]. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар називав нарацію «найбільш істотною формою звичайного пізнання». За його спостереженнями, найпростішою формою нарації є поєднання іменника з дієсловом[5]. Йому ж належить введений у 1979 році термін «гранднаратив» («великий наратив»), який позначає текст, що задає систему рамок, у якій пишуться окремі історичні в широкому розумінні тексти, визначаючи що власне є історією[6].
Дослідження наративів розділилося на низку напрямів: теорії російських формалістів Володимира Проппа, Борис Ейхенбаума та Віктора Шкловського; діалогічна теорія наративу, започаткована Михайлом Бахтіним; теорії нової критики (Річард Блекмар); неоарістотеліанські теорії (Чиказька школа: Вейн Бут, Роналд Крейн); психоаналітичні теорії (Кеннет Берк, Жан Лакан, Зигмунд Фрейд, Карл Абрагам); герменевтичні та феноменологічні теорії (Жорж Пуле, Поль Рікер); структуралістські, семіотичні теорії (Ролан Барт, Альгірдас Греймас, Клод Леві-Строс, Цветан Тодоров, Гайден Вайт); постструктуралістські та деконструктивістські теорії (Жак Деріда, Пол де Ман)[7].
Якщо структуралістська думка 1970—1980 років обмежувались аналізом традиційних або художніх текстів та технік розповіді як наративів, то виникла паралельно наратологія стверджує розповідальну природу і нетекстуальних у традиційному сенсі об'єктів: наук, релігій[7]. Така думка здобула назву «наративний поворот», дану Мартіном Крайсвортом у 1992 році (спершу як «narrativist turn», потім «narrative turn»)[8][9].
В українській культурі концепцію «повернення великих наративів» («повернення деміургів») розробляють філософи та письменники Олег Гуцуляк та Володимир Єшкілєв. Зокрема, вони видали в 1998 р. «Повернення деміургів: Малу українську енциклопедію актуальної літератури» (МУЕАЛ). З 2004 р. функціонує Інститут стратегічного аналізу наративних систем [Архівовано 25 травня 2015 у Wayback Machine.].
Головна функція наративу — репрезентація одиничної події або численних подій. Наратив організовує людський досвід у складений зі знаків текст — усний, письмовий чи утворений іншими знаками, наприклад, зображеннями. Наратив протиставляється уявленню — якщо перший виражається в мові, то уявлення відбувається подумки й недоступне іншим людям. Він є універсальним інструментом як для оповідання, так і сприйняття знань і їх передачі. Наративом може бути як художній чи публіцистичний, науковий або інший словесний текст, так і система знань — міфологія, релігійна чи наукова теорія[7].
Переважно наратив відображає хронологічний порядок того, що відбувалося в дійсності чи уяві — від ранішого до пізнішого. Проте окремі частини наративу можуть мати інший порядок. Наприклад, текст спочатку подає пізніші подій, після чого зображає що їм передувало. Але в будь-якому випадку наратив подає одні події, факти й уявлення як підстави для інших[10].
Гранднаративи (інакше «домінантні розповіді») визначають зміст менших наративів, а через них — способи організації культури та соціального життя. Наприклад, для наративів української історії XX—XXI століть гранднаративом є «Історія України-Руси» Михайла Грушевського[3].
Повідомлення наративу здійснюється наратором. Розділяються експліцитний та імпліцитний наратори. Експліцитний — це особа, що фізично повідомляє наратив, наприклад, читець чи репортер. Такий наратор неминуче накладає на повідомлення відбиток власного досвіду. Імпліцитний наратор не існує буквально, він є відображенням у тексті позиції автора, що повідомляється через персонажів чи звернення самого автора до читачів, слухачів або глядачів. Нарація може виконуватися не одним наратором, а через їх низку: первинного та вторинного нараторів[11].
- ↑ narrative | Origin and meaning of narrative by Online Etymology Dictionary. www.etymonline.com (англ.). Архів оригіналу за 1 травня 2019. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Webster's Seventh New Collegiate Dictionary (англ.). Springfield: G. & C. Merriam Company. 1969.
- ↑ а б Ясь, О. В. (2012). Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII—XX ст. Український історичний журнал. Т. 5.
- ↑ Porter, Abbot H. (2008). The Cambridge Introduction to Narrative (англ.). Cambridge University Press. с. 1.
- ↑ Porter, Abbot H. (2008). The Cambridge Introduction to Narrative (англ.). Cambridge University Press. с. 3.
- ↑ Лиотар, Ж.-Ф. (1998). Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н. А. Шматко (рос.). Москва: АЛЕТЕЙЯ.
- ↑ а б в Шелковнікова, З. Б. (2013). Наративний поворот в лінгвістиці. Лінгвістика XXI століття. с. 195—200.
- ↑ Kreiswirth, M. (1992). Trusting the Tale: the Narrativist Turn in the Human Sciences. New Literary History. Vol. 23 №3. History, Politics and Culture. Johns Hopkins University Press. с. 629—657.
- ↑ Routledge Encyclopedia of Narrative Theory/ Edited by David Herman, Manfred Jahn and Marie-Laure Ryan (англ.). Routledge Taylor and Francis Group. 2008.
- ↑ Sternberg, Meir (1990). Telling in Time (I): Chronology and Narrative Theory. Poetics Today. Т. 11, № 4. с. 901—948. doi:10.2307/1773082. ISSN 0333-5372. Архів оригіналу за 26 березня 2020. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Бистров, Яків (1 квітня 2016). Біографічний наратив у лінгвокогнітивному вимірі(на матеріалі англомовної прози XX – початку XXI століть). Яків Бистров. с. 167—176.
- Казаков М. Гранд-наратив у історії [Архівовано 20 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Спільне. — 2015 — 18 вересня
- Ясь О. В. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII—XX ст. // Український історичний журнал. — 2012. — № 5.
- Почепцов Г. Наратив політичний // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.476 ISBN 978-966-611-818-2
- Шелковнікова З. Б. Наративний поворот в лінгвістиці // Лінгвістика ХХІ століття. — 2013. — 2013. — С. 195—200.
- 89-91; 158-159; 228; 317; 339; 442; 498; 574/mode/1up?view=theater [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n9/mode/2up Малий наратив; Наратив; Оповідь; Подвійна логіка наративу; Референційний код; Розповідний стиль; Суб'єктивний наратив; Третьоособовий наратив; Частота] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 9; 89-91; 158-159; 228; 317; 339; 442; 498; 574.
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |