Поліфонія
Поліфо́нія (від грец. poly — багато і phone — звук) — вид багатоголосся, у якому окремі мелодії, або групи мелодій мають самостійне значення і самостійний інтонаційно-ритмічний розвиток, зберігаючи рівноправність голосів та незбігання в різних голосах каденцій, цезур, кульмінацій, акцентів та ін.
Поліфонію поділяють на:
- Підголоскову поліфонію, при якій разом з основною мелодією звучать її підголоски, тобто її варіанти.
- Імітаційну поліфонію, при якій основна тема звучить спочатку в одному голосі, а потім, можливо, зі змінами, з'являється в інших голосах (при цьому основних тем може бути декілька). Форма, в якій тема повторюється без змін, називається каноном. Найрозвиненішої форми імітаційної поліфонії досягається в фугах.
- Контрастно-тематичну поліфонію (або полімелодизм), при якій одночасно звучать різні мелодії.
Збереглися зразки європейської поліфонічної музики IX століття — органуми. У XIII–XIV століттях поліфонія найяскравіше проявилася в мотеті. У XV–XVI століттях поліфонія стає нормою для всієї європейської музики, як церковної (багатоголосної), так і світської. Найвищого розквіту поліфонічна музика досягла у творчості Генделя і Баха в XVII–XVIII століттях (особливо в жанрі фуги). Після Баха розквіт гомофонного складу витісняє поліфонічне письмо, і наступний підйом інтересу до поліфонії починається тільки в другій половині XIX століття. Окремою, унікальною сторінкою була творчість Рейхи. Зокрема його 36 фуг (1803). Імітаційна поліфонія, що орієнтується на Баха і Генделя, часто використовувалася композиторами XX століття (Задерацький, Гіндеміт, Шостакович, Стравінський та ін.)
Поліфонією також називають навчальну дисципліну, що вивчає закономірності поліфонії.
При всьому різноманітті проявів поліфонії, основоположних принципів було кілька, які визначили дві різних концепції поліфонії. Ю. Євдокимова називає одну з них мелосною концепцією, іншу — комплементарно-контрапунктичною. У першій реалізується вихідна теза, пов'язана з мелодичним оформленням музичної думки, реально присутньої в творі, на її розвиток спрямовано увагу композитора. У другій концепції вихідна думка вводиться за допомогою невеликих символів (аж до одного звуку), тому вихідна теза розвивається в зовсім іншому звуковому просторі і іншому часі.
- Демчишин, М. С. Підручник з поліфонії для студентів заочних відділень музично-педагогічних факультетів педінститутів по спеціальності 2119 "Вчитель музики і співів" [] / М.С. Демчишин; МО України. ІСДО. - Київ : ІСДО, 1996. - ; 20см. - ISBN 5-7763-4638-Х
- Евдокимова Ю.К. Многоголосие средневековья. X-XIV вв. М., 1983 (История полифонии, т.1).
- Федотов В.А. Начало западноевропейской полифонии. Владивосток, 1985.
- В. Фраёнов. Учебник полифонии, - М., 1987.
- Підголосковий склад; Поліфонія // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП». — С. 211-213; 305-316
- Підголосок // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 214.
