Велике князівство Владимирське

Велике князівство Владимирське (1169-1389) Владимиро-Суздальське князівство (1157-1169) рос. Великое княжество Владимирское
1157 – 1389 ↓
Герб
Велике князівство Владимирське: історичні кордони на карті
Столиця	Ростов, Суздаль і Владимир
Мови	церковнослов'янська, давньоруська
Релігії	православ'я
Форма правління	феодальна монархія
Владимирський Великий князь
- 1157—1174	Андрій Боголюбський
- 1176—1212	Всеволод Велике Гніздо
- 1252—1263	Олександр Невський
Історія
- Засновано	1157
- Ліквідовано	1389
Попередник Наступник Ростовсько-Суздальське князівство Монгольська імперія Московське Князівство
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Велике князівство Владимирське

Велике князівство Владимирське, Велике князівство Володимирське, Владимиро-Суздальське князівство (1157—1389) — удільне руське князівство на північному сході Русі під керівництвом династії Юрійовичів (гілки Рюриковичів). У 1157—1169 роках існувало Владимиро-Суздальське князівство, після переносу суздальським князем Андрієм Боголюбським столиці з Суздалі до Володимира-на-Клязьмі. 1169 року володимирсько-суздальський князь Андрій Боголюбський захопив Київ і був визнаний Великим князем. Проте він не сів княжити у Києві, але залишився у Владимирі, завдяки чому Владимирське князівство перетворилося на Велике князівство Владимирське.

Велике князівство Владимирське було попередником Московської держави. Одним з уділів Великого князівства стало Московське князівство, чиї князі отримали в Орді ярлик на Великий княжий престол Владимирський й перетворили його на Велике князівство Московське.

З початку XIV сторіччя великі князі Володимирські стали використовувати в своєму великокняжому титулі додаток «всія Русі».

Початково центр князівства був у місті Суздаль, й з середини XII сторіччя — у Володимирі-на-Клязьмі. Суздальське князівство розвинулося з Ростовсько-Суздальського князівства (1125—1157), а те з Ростовського князівства, що було уділом київських князів. У XII сторіччі, за правління князів Юрія Долгорукого та його сина Андрія Боголюбського князівство відокремилося від Києва в ході розпаду Руської держави.

Територія

Рубежі Великого князівства Володимирського сягали на півночі Білоозера, верхньої течії Північної Двіни, на північному сході — міста Устюг, на сході — берегів річки Унжа (притока Волги), волзького міста Городець, на півдні — басейну середньої течії Оки, на заході — верхів'їв Волги. Протягом X—XI сторіч стара родоплемінна територія Волзько-Окського межиріччя поступово перетворюється на державно-політичне утворення; сюди переселяється східнослов'янське населення з інших давньоруських земель, головним чином з півдня Русі.

Історія

Дмитрівський собор, збудований Всеволодом «Велике Гніздо».

Землі майбутнього князівства з початку I тис. н. е. були заселені фіно-угорськими племенами, мерею та вессю.

Мадярський місіонер Юліан у своїх спогадах про подорож в цю землю, назвав її «ЛандеМеря», що в перекладі означає «Земля Мерян». Після колонізації цієї землі Київськими князями вона називалася також Заліссям.

У «Повісті временних літ» під 859 роком є повідомлення, що меря платила данину варягам. У IX—XIII століттях відбувалася слов'янська колонізація цих земель в основному кривичами, ільменськими словінами, в'ятичами та переселенцями з Наддніпрянщини з незначною участю варягів. Під тиском колонізаторів, які правили цими землями, відбувалися процеси асиміляції та водночас витіснення фіно-угорських племен. Асиміляція мері є предметом запеклих наукових суперечок. Остання згадка мері стосується другої половини 14 століття, коли в цих землях оселився преподобний Авраамій Галицький (Чухломський, Городецький). В його житії написано, що, поселившись на озері, він виявив, що там жили «человеци по дубравам некрещении, наричеми меря».

Територія північного сходу Русі в IX—XII століттях згадується по головних містах як Ростовська, а пізніше — Ростово-Суздальська земля, тобто за назву території взяли назви найбільших міст.

У XII столітті ці землі були об'єднані під владою Андрія Боголюбського, який у 1157 році переніс столицю князівства з Суздаля до Владимира-на-Клязьмі. У 1169 році він послав на Київ велике військо яке взяло столицю Русі та жорстоко пограбувало. Проте після захоплення Києва Андрій не сів княжити в ньому а залишився у Владимирі, чим фактично підкреслив вихід своїх земель зі складу Русі. У XIII — XIV століттях титул великих князів Владимирських вважався титулом верховного правителя Північно-Східної Русі. До XV століття великі князі владимирські та, згодом, московські великі князі не використовували в своєму титулі великокнязівський домен «усієї Русі».

Татаро-монгольське іго

У 1238 році Велике Владимирське князівство було завойовано монголами на чолі з представниками династії Чингізидів і потрапило у васальну залежність, стало підкорятися Золотій Орді. Завдяки покорі завойовникам Владимирські князі втрималися у своєму уділі, отримали від монголів визнання старшинства на Північно-Східній Русі серед інших руських князівств, отримавши на деякий час ярлик на князювання в Києві, але так і не змогли в ньому закріпитися. Під золотоординським патронатом вони змогли розширити свої володіння за рахунок найближчих сусідів.

Олександр Невський був останнім Великим князем Володимирським, що княжив безпосередньо з Владимира. Після його смерті держава розпалася на півтора десятка князівств. Територію власне Великого князівства Володимирського отримував в Орді по ярлику один з удільних князів, який здійснював у Володимирі обряд інтронізації, але залишався жити в родовому князівстві. Так як територія Великого князівства Володимирського залишалася досить великою, її володар отримував не тільки формальне верховенство, але і реальну перевагу над іншими князями.

У 1328 році ярлик на Велике княжіння Владимирське отримав московський князь Іван Калита, з того часу почалося піднесення Московського князівства і Москви як нового центру північно-східної держави. Однак остаточно титул великого князя Владимирського закріпився за московською гілкою Даниловичів лише у правління Дмитрія Донського, який всупереч волі хана Золотої Орди, 1389 року, заповів Велике князівство Владимирське своєму синові Василю І Дмитровичу, що ознаменувало повне поглинання Великим князівством Московським творіння завойовника Києва Андрія Боголюбського, — Велике князівство Владимирське.

Ще до 1432 року Владимир-на-Клязьмі залишався символічним центром Московії, де Великі князі Московські вступали на престол.

Князі

Володимиро-суздальський князь

• Андрій Юрійович Боголюбський — Володимиро-суздальський князь у 1157—1169 — переніс столицю зі Суздалі до Володимира

Великі князі Володимирські

• Андрій Юрійович Боголюбський — 1169—1174 — 1169 року став великим князем, але не сів у Києві й продовжив князювати з Владимира
• Ярополк Ростиславич — 1174—1175
• Михайло Юрійович — 1175—1176
• Всеволод Юрійович Велике Гніздо — 1176—1212
• Юрій Всеволодович — 1212—1216
• Костянтин Всеволодович — 1216—1218
• Юрій Всеволодович (удруге) — 1218—1238
• Ярослав Всеволодович — 1238—1246
• Святослав Всеволодович — 1246—1248
• Михайло Ярославич Хоробрит — 1248
• Андрій Ярославич — 1248—1252
• Олександр Ярославич Невський — 1252—1263
• Ярослав Ярославич Тверський — 1263—1271
• Василь Ярославич Костромський — 1272—1276
• Дмитро Олександрович Переяславський — 1276—1281
• Андрій Олександрович Городецький — 1281—1283
• Дмитро Олександрович Переяславський (удруге) — 1283—1294
• Андрій Олександрович Городецький (удруге) — 1294—1304
• Михайло Ярославич Тверський — 1304—1318
• Юрій Данилович Московський — 1319—1322
• Дмитро Михайлович Грізні Очі Тверський — 1322—1326
• Олександр Михайлович Тверський — 1326—1327
• Олександр Васильович Суздальський — 1328—1331
• Іван I Данилович Калита Московський — 1331—1340
• Сімеон Іванович Гордий Московський — 1340—1353
• Іван II Іванович Красний Московський — 1353—1359
• Дмитро Костянтинович Нижегородсько-Суздальський — 1360—1363
• Дмитро Іванович Донський Московський — 1363—1389

Джерела

• Котляр М. Ф. Владимиро-Суздальське князівство [Архівовано 3 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 586—587. — ISBN 966-00-0734-5.
• IULIANUS HUNGARUS OP (1.H.13.Jh.): Werke: Epistula de vita Tartarorum, 1237 (Geog) (Itin). — Lit.: BibH; RepF; Schönberger-Kible Nr. 15310; SsOP. — Юліан Угорський O.P., «Лист про життя в Тартарії», 1237, де він називає територію Залісся «ЛандеМеря»
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• История Руси ФАЛЬШИВАЯ ИСТОРИЯ ГОРОДА ВЛАДИМИРА
• История Руси ИСТОРИЯ ВЕЛИКОГО КНЯЖЕСТВА ВЛАДИМИРСКОГО