Цензура в СРСР
Цензура в СРСР — контроль радянських та партійних органів СРСР над змістом та розповсюдженням інформації, в тому числі друкованої продукції, музичних і сценічних творів, творів образотворчого мистецтва, кінематографічних та фотографічних творів, передач радіо та телебачення, з метою придушення всіх джерел інформації, альтернативних офіційним[1], обмеження або недопущення розповсюдження ідей та інформації, які вважалися шкідливими або небажаними.
Система загальної політичної цензури включала різні форми та методи ідеологічного та політичного контролю — поряд з прямими (заборона публікації, цензорським втручання, відхиленням рукописів) застосовувалися найрізноманітніші непрямі методи, що відносяться до кадрової, видавничої, гонорарної політики.
Функції цензурного контролю були покладені на спеціальні державні установи[2]. Цензура контролювала всі внутрішні офіційні канали поширення інформації: книги, періодичні видання, радіо, телебачення, кіно, театр, тощо[3], інформацію, що надходить ззовні (глушіння зарубіжних радіостанцій, які ведуть мовлення на мовах народів СРСР, скрупульозний контроль друкованої продукції зарубіжних ЗМІ на предмет «антирадянщини»). Також широко була поширена і самоцензура.
Цензура в СРСР носила в першу чергу ідеологічний характер. Дослідники відзначають, що радянська цензура, зокрема, не перешкоджала показу сцен насильства, якщо вони відповідали поточним ідеологічним установкам — наприклад, демонстрували знищення ворогів радянської влади або викривали звірство ворога[4][5].
Основним об'єктом цензури були так звана «антирадянська пропаганда» (до якої включалося все, що не відповідало поточним ідеологічним установкам), військові та економічні секрети (наприклад, інформація про місця ув'язнення і географічні карти), негативна інформація про стан справ у країні (катастрофи, економічні проблеми, міжнаціональні конфлікти, негативні соціальні явища, тощо), будь-яка інформація, яка могла викликати небажані алюзії.
Більшість дослідників відзначає тотальний характер радянської цензури і повне підпорядкування цензурних органів Комуністичный партії Радянського Союзу[6] [7]. Правозахисники стверджували, що цензурна практика порушує міжнародні зобов'язання СРСР[8][9].
Існують різні думки щодо існування цензури науково-технічної інформації. Високопоставлений співробітник Главліту Володимир Солодін стверджував, що «цензура ніколи не контролювала технічну літературу і літературу наукову», проте ряд дослідників пише, що заборонам і цензурі піддавалися цілі напрямки в таких науках, як ядерна фізика, психологія, соціологія, кібернетика, біологія, генетика[10][11][12]. Крім того, заборонам були піддані твори окремих авторів незалежно від їх форми і змісту[13] .
На думку фахівця з інформаційної безпеки Н. В. Столярова, в СРСР мала місце «презумпція державної секретності» та «відчуження інституту секретності від суспільства». В результаті функціонування цього інституту «не піддавалося серйозному критичному аналізу»[14].
Заборона на читання певних книг з'явилася ще на Русі, починаючи з Хрещення Русі (перший «Список відречених книг», що зберігся, датується 1073 роком)[15].
Власне цензура, спочатку релігійна, а потім і світська, існувала в Росії з другої половини XVI століття, коли з'явилося книгодрукування.
До останньої чверті XVIII століття фактично існувала монополія держави на друк книг[16] [17]. «Епохою цензурного терору», або «похмурим семиріччям», називають останні роки царювання Миколи I — 1848–1855. Арлен Блюм писав, що є багато спільного між методами цензури цього періоду і методами комуністичної цензури[18].
Одним з найбільш іменитих викривачів цензури того часу був М. Є. Салтиков-Щедрін. Незважаючи на всі перепони, в 1901–1916 роках в Росії друкувалося 14 тисяч періодичних видань, з них 6000 в Санкт-Петербурзі і в Москві. Як пише професор П. С. Рейфман, цензура в дореволюційній Росії була суворою, але «в Радянському Союзі вона придбала нову якість, стала всеосяжною, всесильною»[19].
Радянський уряд массово знищував дореволюційні та іноземні книжки та журнали з бібліотек. Тільки «спеціальне зібрання» (Відділ спеціального зберігання (СРСР)), яке було доступне тільки за дозволу КДБ, містило старі та політично «неправильні» матеріали. Радянські книжки та журнали теж із часом прибирали з бібліотек.
Після арешту Лаврентія Берії всі підписники другого видання Великої радянської енциклопедії отримали листа з проханням вирізати сторінку зі статтею про Берію, та замінити її на статтю про Берингову протоку, що додавалася до листа.
Якщо брежнєвський період «застою» характеризувався стабільністю в політичній системі, то в житті суспільства в той же період відбувалися важливі зміни (зростання рівня освіти, інтенсивна урбанізація, виникнення нових професійних «ніш» [20][21] Ці процеси сприяли зародженню різних форм інакомислення - від більш явних (правозахисники) до більш прихованих (неформальні течії) [22].
Таким чином, державний апарат зіткнувся з новими формами інакомислення, а радянська цензура, використала всі ще досить застарілих методів роботи, виявлялася нездатною до боротьби проти нових культурних явищ: їх треба було нейтралізувати більш ефективно. Дійсно, специфіка історії російської держави полягає в тому, що вона від автократичної форми правління перейшла до тоталітаризму, що не зазнавши тих трансформацій, яких зазнали західні демократії протягом більше ста років і які в Європі і США супроводжували освіту сучасної модерної держави.
Тому за часів «застою», коли антагонізм, який виник між державним апаратом і освіченим суспільством (або, у всякому разі, найбільш незалежною його частиною), стало приховувати вже неможливо, цензура не мала накопиченого в США і Західній Європі досвіду застосування технік і практик, орієнтованих скоріше на нагляд (контроль), ніж на покарання.
У 1970-х роках радянська державна компартійна влада вирішилося на часткову реорганізацію цензурної системи. Якщо раніше цензура будувалася за принципом піраміди, де верхівкою був ідеологічний відділ ЦК КПРС, якому підпорядковувалися Головліт і КДБ, то тепер система стала дещо децентралізованої: деякі функції Головліту перейшли до інших контрольних інститутів, таких, як творчі Спілки — Спілка письменників СРСР (і відповідна її національні філії у республіках), Спілка журналістів, Спілка композиторів, Спілка художників, Спілка кінематографістів та інші. [23]. Тепер цензурний інститут поєднував традиційні інквізиторські заходи з «м'якої лінією» - діями превентивного характеру, які дозволяли контролювати нові суспільні тенденції шляхом їх «мирної» нейтралізації.[24]
Аж до другої половини 1980-х років в радянських засобах масової інформації публікувалися вкрай скупі повідомлення про участь Радянської Армії в бойових діях на території Афганістану. Наприклад, згідно з переліком дозволених для публікації свідчень, розробленим у 1985 році міністерствами оборони і закордонних справ СРСР, центральні ЗМІ могли повідомляти «окремі поодинокі факти (не більше одного в місяць) поранень або загибелі радянських військовослужбовців при виконанні військового обов'язку, відбитті нападу бунтівників, виконання завдань, пов'язаних з наданням інтернаціональної допомоги афганському народу». Цей же документ забороняв публікацію у відкритих виданнях інформації про участь у бойових діях радянських підрозділів від роти і вище, про досвід бойових дій, а також проведення прямих телерепортажів з поля бою[25].
У 1940-х роках, у зв'язку з початком роботи зарубіжних радіостанцій, які ведуть мовлення російською мовою та мовами народів СРСР (Радіо «Свобода», Голос Америки, Німецька хвиля, Російська служба Бі-бі-сі та інших), непідвладних обмеженням радянської цензури, а також появою у населення великої кількості короткохвильових радіоприймачів, в СРСР стало застосовуватися масове глушіння цих радіостанцій з допомогою потужного радіоелектронного обладнання («глушилок»). Радянська мережа радіоглушіння була найпотужнішою у світі[26].
«Відомості з питань радіозахисту від ворожої пропаганди і використання відповідних радіотехнічних засобів» відносилися до державної таємниці. Напередодні відкриття Олімпійських ігор в Москві у 1980 році в журналі «Олімпійська панорама» цензор виявив панорамний знімок з майже непомітною вишкою «глушилки» в районі Філей. І хоча фото було зроблено із загальнодоступного оглядового майданчика Ленінських гір, звідки іноземці фотографували цю панораму кожен день, цензор дозволив випуск тільки після видалення вишки з ілюстрації[27].
Ще одним зі способів обмеження доступу радянських громадян до інформації «ззовні» було обмеження виробництва радіоприймачів з діапазонами хвиль коротше 25 м. Радянські приймачі з цими діапазонами з середини 1950-х рр. йшли здебільшого на експорт і всередині країни продавалися дуже рідко. Тому в СРСР особливо цінувалися імпортні приймачі з КХ діапазонами, а також майстри, які могли перелаштувати приймач на високочастотний діапазон.
В країнах Східної Європи також широко використовувався радянський досвід інформаційної блокади. З цією метою була реалізована система заборонних та обмежувальних заходів, від запровадження політичної цензури, ліквідації культурно-інформаційних центрів, бібліотек та інститутів західних країн до заборони вільного пересування іноземних громадян. Особливе значення надавалося глушінню радіостанцій капіталістичних держав, а з 1948 року — і Югославії.
Таким чином правлячі комуністичні партії «прагнули відтворити радянську модель контролю за інформацією й створення інформаційно закритого суспільства»[28].
- ↑ Мєдушевський А. Н. Сталінізм як модель //Вісник Європи, 2011, т. XXX. С.147-168[недоступне посилання з травня 2019](рос.)
- ↑ Блюм А.В. // «Зірка». — 2002.(рос.)
- ↑ Історія радянської політичної цензури. Документи і коментарі / Укладач Т. М. Горяєва. — «Російська політична енциклопедія» (РОССПЕН). — 1997. — 672 с. — ISBN 5-86004-121-7.(рос.)
- ↑ Федоров А.В. Права дитини і проблема насильства на російському екрані. — Монографія. — Таганрог : Видавництво Кучма, 2004. — С. 6. — ISBN 5-98517-003-9.(рос.)
- ↑ Лапін О. Архівована копія // «Телецентр». — 2008. Архівовано з джерела 9 травня 2009. Процитовано 2014-04-09.(рос.)
- ↑ Латиніна А.Н. [1] // Новий світ. — 2008.(рос.)
- ↑ Жирков Г. В. Партійний контроль над цензурою і її апаратом // Історія цензури в Росії XIX -XX ст. навчальний посібник. — Аспект прес, 2001. — 358 с. — ISBN 5-7567-0145-1.(рос.)
- ↑ Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 19). ООН. 16 грудня 1966. Архів оригіналу за 19 серпня 2011. Процитовано 16 січня 2010.(рос.)
- ↑ Хроніка поточних подій. Випуск 45. Меморіал. 1977. Архів оригіналу за 19 серпня 2011. Процитовано 16 січня 2010. [Архівовано 2016-03-04 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Лютова К.В. Відділ спецфондів в 60-80 рр. . // спецсхов бібліотеки Академії Наук. — Санкт-Петербург : Видавничий відділ БАН, 1999. — 200 прим.(рос.)
- ↑ Колчинський Е.І. [2] // Репресована наука. — 1991.(рос.)
- ↑ Бабков В.В. [3] // Вісник РАН. — 2001.(рос.)
- ↑ Мазуріцкій А.М. (червень 2000). Вплив Головліту на стан бібліотечних фондів в 30ті роки XX століття. «Бібліотеки та асоціації в мінливому світі: нові технології та нові форми співробітництва». Науково-технічна бібліотека Київського політехнічного інституту імені Денисенко. Архів оригіналу за 27 серпня 2003. Процитовано 26 березня 2009.(рос.)
- ↑ «Організація захисту державної таємниці в Росії» [Архівовано 14 жовтня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Кобяк Н. А.Списки відречених книг [Архівовано 9 травня 2009 у Wayback Machine.] (стаття в «Словнику книжників і книжності Київської Русі»)(рос.)
- ↑ Авторське право: Навчальний посібник [Архівовано 18 лютого 2009 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Праці. Історія книги. Робота відділу рідкісних книг. — Москва : «Книга», 1978. — Т. 14. — 221 с.(рос.)
- ↑ Блюм А.В. Глава I. Система тотального контролю. // Радянська цензура в епоху тотального терору. 1929-1953. — Монографія. — Санкт-Петербург : "Академічний проект", 2000. — 283 с. — ISBN 5-7331-0190-3.(рос.)
- ↑
Рейфман П.С. (2003). З історії російської , радянської та пострадянської цензури. Курс лекцій з історії літератури. Бібліотека Гумер. Архів оригіналу за 19 серпня 2011. Процитовано 19 травня 2009.
{{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр:|description=(довідка)(рос.) - ↑ M. Lewin. Russia/USSR/Russia. The drive and drift of a superstate. — New York: The New Press, 1995. - pp. 73, 92-94.
- ↑ W Tompson. The Soviet Union under Brezhnev. — London: Pearson-Longman, 2003. — pp. 86-97.
- ↑ А. Шубин. От «застоя» к реформам. СССР в 1917—1985 гг. — М.: РОССПЭН, 2001.
- ↑ Т. Горяева. Политическая цензура в СССР 1917—1991. М.: изд. РОССПЭН, 2002. - с.325-326.
- ↑ Марія Заламбані (італійська літературознавець). Справа "МетрОполя". Архів оригіналу за 25 березня 2017. Процитовано 13 березня 2017.
- ↑ Ляховський А.А. Перелік свідчень, дозволених до відкритої публікації, відносно дій обмеженого контингенту радянських військ на території ДРА (згідно з постановою ЦК КПРС № П 206/2 7.6.85 р.) // Трагедія і доблесть Афганістану. — Москва : Искона, 1995. Архівовано з джерела 4 березня 2016 [Архівовано 2016-03-04 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Плейкіс Р. Радіоцензура. — Baltijos kopija. — 2002. — 71 с. — ISBN 9789955942740. Архівовано з джерела 9 травня 2006(рос.)
- ↑ Ямской Н. «Плейбой» для академика Капицы (газета) // «Совершенно секретно». — 2007. — № 7/218. Архівовано з джерела 5 березня 2016. Процитовано 3 листопада 2015.(рос.)
- ↑ Волокітіна Т., Мурашко Р., Носкова А. Москва і Східна Європа. Влада і церква в період суспільних трансформацій 40-50-х років XX століття. М., 2008
- Кирієнко О. Ю. Цензура в Україні [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 448-454. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Колісник Ю.В. Засилля політичної цензури в інформаційному просторі УРСР [Архівовано 9 грудня 2017 у Wayback Machine.] // Вісник Львівського ун-ту. Сер. : Журналістика. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – Вип. 35. – С. 167–179.
