Урсула Мнішек
| Урсула Мнішек | |
|---|---|
 | |
| Народилася | кінець 1580-их |
| Померла | 1621/1622 |
| Підданство | Річ Посполита |
| Рід | Мнішки |
| Батько | Єжи Мнішек |
| Мати | Ядвіга з Тарлів |
| Брати, сестри | Францішек Бернард Мнішех, Станіслав Боніфацій Мнішех і Марина Мнішек  |
| У шлюбі з | Костянтин Вишневецький |
| Діти | 2 синів і донька |
 | |
Урсула́ Мні́шек, в шлюбі Вишневецька (пол. Urszula Mniszchówna; кінець 1580-их — 1621/1622) — польська шляхтянка, донька воєводи сандомирського, старости львівського Єжи Мнішека і Ядвіги з Тарлів. Старша сестра майбутньої московської царівни Марини, жінки Лжедмитрія I.
19 січня 1603 року в Самборі Урсула стала другою дружиною князя Костянтина Вишневецького. Батько дав їй у посаг Залізці (нині Зборівський район Тернопільської області) на півночі Руського воєводства, а також ряд прилеглих сіл[a]. Щоправда, як вказує дослідниця Ілона Чаманська, в місті на ту мить господарювала вдова брата Стефана Яна, Євфросинія Дочі де Надьлучі (пол. Eufrozyna Doczi de Nagyluczy), угорка за походженням, що разом з сином Юрієм Другетом дістала Залізці в заставу від тестя взамін на позички і яка зовсім не бажала розлучатись з власністю. Зрештою, в 1607 році Костянтин вдався до наїзду, забравши при нагоді з замку всяке рухоме добро. Євфросинія силкувалась оборонити свої права у суді, однак марно. Невдовзі відібране містечко стало головною резиденцією К. Вишневецького.
У шлюбі Урсула народила дітей:
- Юрій (після 1603—1641), староста кам'янський;
- Олександр Вишневецький (після 1603—1639), ротмістр, староста черкаський;
- Теофіла Вишневецька (1620—1645), дружина каштеляна войницького Пйотра Шишковського.
Не підтримувала чоловіка і сестру в їхніх московських затіях.
- ↑ Йдеться про: Підліски (Podlasek), Krasowskie, Serdene, Reszlewo, Чистопади (Czastopad), Нетерпинці (Nietopiniec), Тростянець (Trzciniec), Ратищі (Ratiszczow), Підберізці (Podberezce), Bulińskie, Романів (Romanów), Kaput, Глиняни (Gliniany).
- Czamańska, Ilona (2007). Wiśniowieccy: Monografia rodu. Poznań: Wydawnictwo Poznańskie. с. 147-149, 159. ISBN 978-83-7177-229-0.