Утигури

Утигури, утригури, утургури, оногури - група булгарських племен, що кочували в 5-7 сторіччях степами між Доном й Кубанню. Разом з кутригурами, що жили на захід від них, та іншими відносилися до булгарських племен, та у минулому входили до гунського союзу.

Античні джерела

Прокопій Кесарійський приводить розповідь про князя (кагана) Утигура та Козаріга (Кутригура), що спочатку жили в одній державі. Ймовірно, у першій половині п'ятого століття готи напали на захід від Дону і вигнали ці племена на узбережжя Чорного моря, у Скіфію.

Прокопій Кесарійський розміщує антів на схід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи, які тут живуть, у давнину називалися кімерійці, тепер звуться утигурами. Далі на північ від утигурів займають землі незліченні племена антів».

Історія

Після розпаду об'єднанної держави Аттіли в середині V сторіччя, основна частина гунських племен повернулася в Північне Надчорномор'я, де писемні джерела згадують утигурів, кутригурів, булгар та інших. Вважається, що ці племена були частково або повністю тюркізовані уграми^{[джерело?]}. Кутригури оселилися на нових завойованих землях українського степу, а утигури повернулись у Східне Поозівʼя.

Близько 551 року візантійці намагались знайти спільників, щоб протистояти війську кутригурів, що вторглись 551/552 року у Нижнє Подунав'я^[1]. Тому Візантія послала дари до кагана утигурів Санділа, який напав на кутригурів у Подунав'ї. Ця кампанія була успішною, й тисячі візантійців були звільнені з полону і повернулися до імперії. Утигури зайняли колишні землі кутригурів в українських степах. Так Прокопій Кесарійський 553 року розміщає на півночі Чорного моря утригурів, а північніше них - антів:

"кутригури... до мого ще часу жили на цих місцях"

558 (559^[1]) року, під час нового походу кагана кутригурів Заберхана на Балкани, візантійський імператор Юстиніан I одарює утригурського хана Санділа, після чого він б'є кутригурів на переправі через Дунай. Війна між двома племенами продовжувалась декілька років.

Близько 558 року на північ від Каспійського моря з'явилися авари й уклали союз з Ромейською імперією проти аланів. Переслідувані західно-тюркським каганом Істемі, авари продовжують рухатися на захід, й на початку 560-х років дійшли до утигурів. Не пізніше ніж через 568 року утигури переходять на захід. Ті що залишились, увійшли до складу й асимілювались у Тюркському каганаті.^[2] 568 року, разом з аварами кутигури залишають Нижнє Наддунав'я й переходять у Паннонію.^[1]

У 576 році західно-тюркський правитель Турксанф повідомляє візантійському посольству, що утигури перейшли під владу Тюркського кагана, а також що йому достеменно відоме розташування Дніпра й Дуная. Цього року північно-надчорноморський степ й Північне Приазов'я перейшло під контроль Тюркського каганату. 580 року тюрки й підкорені утигури вдерлися у Крим, обложили й захопили Боспор, і спробували взяти візантійський Херсонес, але через початок громадянської війни у Тюркському каганаті вимушені були залишити місто.^[1]

У VII столітті утигурські племена відомі як "уногундури", відновили свою незалежність. 633 року кутригури об'єдналися з утигурами й утворили спільну державу Стара Велика Болгарія на чолі з ханом Кубратом.^[3]

670 року після смерті хана Кубрата, булгари зазнали поразки від хозар, тому утигури на чолі з Аспарухом у 679 році форсують нижній Дунай і на відвойованих у Візантії землях провінцій Мезія й Фракія засновують Перше Болгарське царство.^[4]

Археологічні памʼятки

Розкопки у областях розселення булгарських племен кутигурів й утигурів підтвердили наявність двох взаємопов'язаних, але різних племінних груп. У Східному Приазов'ї, що за історичними джерелами є землями утигурів, могили переважно північної орієнтації з рядом кладовищ із західною орієнтацією.

На захід від Дону, у Північному Приазов'ї та Північному Надчорномор'ї широко поширена західна орієнтація поховань, що, переважно, належать булгарам-кутигурам.

Також, у Східному Приазовʼї, серед утигурів виявлена широка присутність штучної деформації черепа на відміну від кутригурів, у яких даний звичай поодинокий.

Виділено 3 часових групи праболгарських пам'яток:

лихачівська група пам'яток (кінець 5 - 1-ша половина 6-го сторіччя) поширена від Дунаю й Прута до Волги, що належала кутигурам;
сухановська група пам'яток (2-половина 6-го сторіччя) поширена від Дунаю й Прута до Волги, що належала утригурам; відповідає поширенню утригурів зі Східного Приазов'я у Північне Надчорномор'я й Приазов'я, а також підпорядкуванню їх Тюркським каганатом;
сиваська група пам'яток (7 сторіччя - початок 8 сторіччя), поширена у тому ж ареалі та в Криму; представляє іншу етнічну групу монголоїдно-європеоїдного населення, що було споріднене булгарським утигурам, і яке прийшло з-за Волги, а також асимільованих утигурів, та інших булгар; перехідна група пам'яток Рисове Криму й Приазов'я, а також Старонижестебліївська (до початку 8-го сторіччя) зберігали сухановські риси утигурів.^[1]

Олексій Комар запропонував вважати носіїв сухановського типу утигурами. Пам'ятники типу "Суханово" займали у Північному Надчорномор'ї ту ж зону, що й пам'ятники типу "Лихачівки" - від Прута до Нижнього Поволжжя.^[1]^[5]

Кагани Утигурів

Див. також

Джерела

Д.Димитров,Прабългарите по Северното и Западното Черноморие,Варна,1987
Browning, Robert (2003). Justinian and Theodora. Gorgias Press LLC. ISBN 1593330537.
Златарски, Васил. История на Българската държава през Средните векове, т.1, ч.1. Второ фототипно издание. Софія, академічне видання «Марин Дринов», 1994. (болг.)