Перейти до вмісту

Ріфіфі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Чоловічі розбори)
Ріфіфі
фр. Du rififi chez les hommes Редагувати інформацію у Вікіданих
Жанркримінальний фільм, фільм про пограбуванняd, нуар, драматичний фільм і фільм-трилер Редагувати інформацію у Вікіданих
РежисерЖуль Дассен Редагувати інформацію у Вікіданих
СценаристЖуль Дассен, Auguste Le Bretond і René Wheelerd Редагувати інформацію у Вікіданих
На основіQ15102482? Редагувати інформацію у Вікіданих
У головних
ролях		Jean Servaisd, Carl Möhnerd, Жуль Дассен, Робер Оссейн, Magali Noëld, Janine Darceyd, Alain Bouvetted, André Dalibertd, Claude Sylvaind, Daniel Mendailled, Dominique Collignon-Maurind, Émile Genevoisd, Fernand Sardoud, Jacques Davidd, Jean Bellangerd, Lita Reciod, Marcel Lesieurd, Marcel Lupovicid, Marcel Rouzéd, Marcelle Hainiad, Marie Sabouretd, Maryse Pailletd, Moustache[d], Pierre Grassetd, René Helld, Robert Manueld і Teddy Bilisd Редагувати інформацію у Вікіданих
ОператорФіліпп Аґостіні Редагувати інформацію у Вікіданих
КомпозиторЖорж Орік Редагувати інформацію у Вікіданих
ХудожникАлександр Тронер Редагувати інформацію у Вікіданих
КінокомпаніяPathé Редагувати інформацію у Вікіданих
Дистриб'юторPathé і Netflix Редагувати інформацію у Вікіданих
Тривалість115 хв. Редагувати інформацію у Вікіданих
Мовафранцузька Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Франція Редагувати інформацію у Вікіданих
Рік12955
IMDbID 0048021 Редагувати інформацію у Вікіданих

«Ріфіфі» (фр. Du rififi chez les hommes) — найзнаменитіший фільм режисера Жуля Дассена, один з перших фільмів-пограбувань[en], вершина французького нуару[1]. Знято 1955 року за однойменним романом Оґюста Ле Бретона[fr]. Музику до фільму написав Жорж Орік, головну роль виконав Жан Серве[fr]. Картина містить кілька сцен, що увійшли до золотого фонду світового кіно, — півгодинна сцена пограбування ювелірного магазину на вулиці Ріволі, знята з максимальною реалістичністю, у повній тиші; чуттєвий виступ Маґалі Ноель[en] перед чоловіками у нічному клубі; передсмертна агонія головного героя за кермом автомобіля. 2000 року відновлена версія фільму з успіхом пройшла американськими кіноекранами[2].

Сюжет

[ред. | ред. код]

Тоні зі Сент-Етьєну (Сент-Ет'єнець, французькою le Stéphanois) відмотав 5-річний термін за пограбування ювелірного магазину. Повернувшись до Парижа, він насамперед відновлює знайомство зі своїм підопічним у злочинному світі — молодим Жо Шведом. У того є дружина і росте дитина, а Тоні самотній. Його подруга Мадо зрадила йому з Ґрюттером — гангстером, який заправляє нічним клубом «Золота доба». Заманивши колись кохану жінку до себе в квартиру, Тоні роздягає її … щоб сполосувати ременем. Мадо вирішує піти від Ґрюттера. Той звинувачує у всьому Тоні і прагне помсти.

Тим часом життєрадісний італієць Маріо пропонує Жо і Тоні пограбувати фешенебельний ювелірний магазин Mappin & Webb на рю Ріволі: достатньо розбити вітрину і прихопити кілька виставлених у ній дрібниць. Тоні погоджується брати участь у справі за умови, що спільники відкриють сейф, де зберігаються інші цінності. Для цього до справи підключають знаменитого міланського ведмежатника на прізвисько Цезар. Вночі всі четверо проникають у порожню квартиру над магазином, роблять отвір у підлозі, спускаються в магазин, за допомогою монтажної піни відключають сигналізацію і відкривають набитий коштовностями сейф.

Проблеми починаються, коли Цезар у пориві пристрасті дарує викрадений у магазині перстень одній зі співачок, які працюють на Ґрюттера. Побачивши персня, той одразу розуміє, що за гучним злочином стоїть його ворог Сент-Етьєнець. Він убиває Маріо та його дружину, а п'ятирічного сина Жо бере в заручники. На покарання за зраду інтересів банди Тоні вбиває Цезаря і за допомоги Мадо дістається заміської вілли, де тримає маленького заручника помічник Ґрюттера наркоман Ремі. Вбивши Ремі і забравши хлопчика, Сент-Етьєнець прямує до найближчого телефону, щоб повідомити про успіх, але не встигає, оскільки Швед уже виїхав у напрямку вілли з грошима як викуп за сина. Повернувшись на віллу, Сент-Етьєнець знаходить Шведа вбитим, а Ґрюттера — з валізою, повною грошей. У перестрілці він убиває Ґрюттера, але сам отримує важке смертельне поранення у живіт. Спливаючи кров'ю в кабріолеті Ґрюттера і ледь дотримуючись правил дорожнього руху в передсмертній агонії, він доставляє хлопчика до будинку, після чого вмирає за кермом, привертаючи цим увагу поліції, яка на задньому сидінні кабріолета відразу виявила валізу з кількома сотнями мільйонів франків.

Обставини створення та виходу фільму

[ред. | ред. код]

«Ріфіфі» — перший за 5 років фільм американського режисера Жуля Дассена, вигнаного в роки маккартизму з Голлівуду. Дассен виявився відлученим від професії за наклепом колег. Відлуння його гіркоти відчувається в сцені розправи Тоні над Цезарем (якого зіграв сам Дассен)[3]. Цю сцену, відсутню в романі, введено у фільм на вимогу самого режисера.

Роман Ле Бретона[fr] був сумішшю натуралізму (аж до некрофілії), мачизму і расизму[4][5]. У книзі стосунки з'ясовують між собою угруповання, сформовані за національною ознакою. Цей бік книги викликав неприйняття Дассена, і він постарався згладити його[5]. Сценарій він написав англійською лише за 10 днів. До затвердження режисером Дассена передбачалося, що картину поставить Жан-П'єр Мельвіль[5].

Що мені найбільше сподобалося, то це спостерігати за публікою в паризьких кінотеатрах. Респектабельні буржуа, що ходять у кіно, співпереживали злодіям під час пограбування. Коли я писав сценарій, я знав, що… фільм спрацює лише тоді, коли я змушу глядачів хвилюватися за них.

Жуль Дассен[4]

Фільм знімався на крихітний бюджет з акторами другого ряду[4]. На роль гангстера, що опустився, обрали Жана Серве[fr], який страждав на алкоголізм; роль Цезаря залишив собі режисер. Попри заперечення продюсерів, Дассен наполіг на відмові від бійок (без яких тоді не обходився у Франції жоден фільм кримінального жанру) і від знімання на сонячному світлі («все має бути сірим», — пояснював він)[6].

Фільм мав успіх у Каннах, де Дассену присудили приз за найкращу режисуру. Особливо хвалили заключні сцени, де світ показано очима майже непритомного героя Серве. У США фільм мав цензурні труднощі; говорили про надмірні сцени насильства. Після додання повчального епіграфа з Біблії, фільм вийшов у американський прокат і мав там значний успіх[5]. Дассен став першим, кому вдалося без втрат вирватися з чорного списку Голлівуду[7].

Деякі країни заборонили показ фільму, як свого роду підручника для злодіїв[8]. Наприклад, у Мексиці оголошено, що фільм породив цілу хвилю пограбувань ювелірних магазинів[9].

Критика

[ред. | ред. код]

«Ріфіфі» встанови планку якості кримінального жанру у французькому кінематографі на кілька десятиліть вперед[10]. «З одного з найгірших детективів, які я читав, Жуль Дассен створив найкращий кінодетектив, який я бачив», — захоплювався фільмом Франсуа Трюффо[11]. На думку Базена, Дассен додав до кримінального жанру нечуваного досі гуманізму[3]. Годар, навпаки, вважає, що фільм Дассена витримав випробування часом значно гірше, ніж натхненний ним же «Боб-гравець[en]» або фільм «Не чіпай здобич» з Жаном Габеном у головній ролі[12].

Англомовних критиків у фільмі Дассена вразила кількість сцен жорстокості та насильства. Британська Daily Herald писала, що в порівнянні з французькою картиною «американська екранна жорстокість зійде за чаювання під покровом старовинного собору»[3]. Кінооглядач New York Times назвав «Ріфіфі» «чи не найвідточенішим кримінальним фільмом, будь-коли створеним у Франції»[13]. На думку Роджера Еберта, відлуння «Ріфіфі» чути в «Убивстві» Кубрика і «Скажених псах» Тарантіно[14].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Rififi > Review — AllMovie. Архів оригіналу за 1 лютого 2011. Процитовано 19 серпня 2010.
  2. ↑ Rififi Reviews, Ratings, Credits, and More at Metacritic. Архів оригіналу за 17 серпня 2010. Процитовано 19 серпня 2010.
  3. ↑ а б в Powrie, Phil (2006). The Cinema of France. Wallflower Press. ISBN 1-904764-46-0. Pages 71, 77.
  4. ↑ а б в FILM — FILM — A Noir Classic Makes It Back From the Blacklist — NYTimes.com. Архів оригіналу за 29 травня 2016. Процитовано 30 вересня 2017.
  5. ↑ а б в г Rififi, (1955), notes from: Supplemental slideshow on DVD. The Criterion Collection, New York, New York: ISBN 0-7800-2396-X, (2001).
  6. ↑ Rififi, (1955), notes from: Jules Dassin Interview. The Criterion Collection, New York, New York: ISBN 0-7800-2396-X, (2001).
  7. ↑ Foerstel, Herbert N. (1998). Banned in the Media: A Reference Guide to Censorship in the Press, Motion Pictures, Broadcasting, and the Internet. ISBN 0-313-30245-6. Page 165.
  8. ↑ Törnudd, Klaus (1986). Finland and the International Norms of Human Rights. ISBN 90-247-3257-3. Page 152.
  9. ↑ NewspaperARCHIVE.com — Search Old Newspaper Articles Online. Архів оригіналу за 28 лютого 2008. Процитовано 17 липня 2022.
  10. ↑ Movie Review; 'Rififi' Remains the Perfect Heist (Movie); Jules Dassin's 1955 thriller has lost none of its power to captivate and entertain an audience. Архів оригіналу за 17 липня 2012. Процитовано 14 травня 2024.
  11. ↑ Truffaut, François (1994). The Films In My Life. Da Capo Press. ISBN 0-306-80599-5. Page 209.
  12. ↑ Godard, Jean Luc (1986). Godard on Godard. Da Capo Press. ISBN 0-306-80259-7. Page 127.
  13. ↑ The New York Times > Credit Card Entry
  14. ↑ Rififi :: rogerebert.com :: Great Movies. Архів оригіналу за 28 вересня 2012. Процитовано 17 липня 2022.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ріфіфі&oldid=44455593