Фіта
| Літера Ѳ | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| ||||||
| Кирилиця | ||||||
| А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
| Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
| З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
| Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
| О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
| Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
| Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
| Ю | Я | |||||
| Неслов'янські літери | ||||||
| А̄ | А́ | А̀ | Ӑ | А̂ | А̊ | Ӓ |
| Ӓ̄ | А̃ | А̨ | Ә | Ә́ | Ә̃ | Ӛ |
| Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ | Ӻ | Ӷ |
| Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ | Ԫ | Ԭ |
| Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ | Ӂ | Җ |
| Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ | Ԑ | Ԑ̈ |
| Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ | Ӥ | Қ |
| Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ | Ԛ | Ӆ |
| Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ | Ӎ | Ӊ |
| Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ | Ԋ | О̆ |
| О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ | Ӫ | Ҩ |
| Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ | Ҫ | Ԍ |
| Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ | У̃ | Ӯ |
| Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ | Ұ | Х̑ |
| Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ | Ԧ | Ꚕ |
| Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ | Ӌ | Ҹ | Ꚓ |
| Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ | Ы̆ | Ы̄ | Ӹ |
| Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ | Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ |
| Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ | Я̆ | Я̄ | Я̈ |
| Ԙ | Ԝ | Ӏ | ||||
| Застарілі літери | ||||||
| Ꙁ | Ꙇ | Ҁ | Ѻ | Ѹ | Ѡ | Ѽ |
| Ѿ | Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | Ѧ |
| Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | Ѱ | Ѳ | Ѵ |
| Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ | Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ |
| Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ | Ꚛ | Ꚏ̆ | Ꙏ |
| Літери кирилиці | ||||||
Фіта́ (Ѳ, ѳ) — передостання літера старо- і церковнослов'янської кирилиці, літера деяких українських абеток XIX століття; остання (після виходу з ужитку наприкінці XIX ст. іжиці) літера дореволюційної російської абетки.
У сучасних цивільних варіантах кирилиці відсутня, зберігається лише в церковнослов'янському письмі. В українському правописі усередині XIX ст. замінена на «т» або «ф».
Походить від грецької літери тета (Θ, θ); має таке ж числове значення — 9 (хоча в абетці традиційно стоїть не на 9-му місці, а в кінці). У кирилиці виглядає як 
(у деяких почерках і шрифтах горизонтальна межа перетинає овал помітно нижче за середину або навіть торкається його знизу, завдяки чому цю літеру можна легко переплутати з 
). У первісній глаголиці, як припускають, фіта була відсутня; у пізнішій зустрічається запозичений або безпосередньо з грецької, або навіть з кирилиці знак 
(Ⱚ), що не має числового значення.
Назва «фіта» пов'язана з візантійським і новогрецьким прочитанням назви літери «тета» (θῆτα) як «θіта», де перший звук читається як глухий зубний фрикативний [θ] (th в англійських словах three, tooth). У південнослов'янській традиції (до якої належала і старослов'янська мова) читалася як [t], чим пояснюється, зокрема, відсутність епентетичного (вставного) «л» в слові коринфяне (пор. з иосифляне). У староруських і церковнослов'янських текстах руського ізводу читалася завжди як [f] і приблизно до середини XVII століття уживалася як варіант букви Ф (ферт), незалежно від етимології. У ряді орфографічних шкіл уживалася або тільки одна з двох літер, та чи інша. Наприклад, у берестяних грамотах впродовж XIII століття фіта виступає єдиним засобом передачі звука [f], а літера Ф не використовується; у XIV–XV століттях, навпаки, в берестяній писемності фіта майже повністю витісняється фертом. У дониконівській і подальшій старообрядницькій церковнослов'янській орфографії прослідковується тенденція ставити фіту на початку слів, а ферт — у середині.
Фіта тривалий час зберігалася і в українській абетці, де вживалася словах, запозичених з грецької мови через церковнослов'янську — на місці грецької тети. У правописі Павловського ѳ тлумачилася як знак, що передає сполучення з трьох звуків — «хвт». Залишалася літера й у правописі Русалки Дністрової, абетці Максимовича. З українського письма вилучена в 1857 році — у правописі М. О. Гатцука; у передмові до його «Української абетки» українським відповідником церковнослов'янської наводилася літера «ф»[1].
Починаючи з середини XVII століття в церковнослов'янській, а услід за нею і в російській писемності фіта використовується етимологічно: тільки у словах, запозичених з грецької мови (або опосередковано, через грецьку), і лише на місці грецької тети. Наприклад, в слові орѳографія перше [f] передається через «фіту», а друге через «ферт»: бо початкове грецьке слово пишеться як ορθογραφία (латинізована форма orthographia і схожі варіанти в нинішніх західноєвропейських мовах). Так само пояснюється різниця написань в іменах Ѳеодоръ (розмовне Ѳедоръ) і Філіппъ (пізніше Филиппъ): їхнє оригінальне грецьке написання Θεόδωρος і Φίλιππος відповідно (у латинізованому варіанті Theodorus, Philippus).
Петро I, вводячи гражданський шрифт, спершу (1707—1708) скасував букву «ферт» (Ф), зробивши фіту єдиним способом вираження звука [f]; але незабаром (1710) відмінність Ф/Ѳ в церковнослов'янській системі було відновлено.
У середині XVIII ст. В. К. Тредіаковський радив відмовитися від правила, що приписувало писати «фіту» у грецизмах на місці оригінального θ: «Навіщо без користі мучитися і гайнувати час для того токмо, щоб знати, де належить писати фіту і де ферт? Не всі з нас навчалися грецької, чи латинської, чи якої іншої мови, без знання яких неможливо знати відмінності в буквах»[2].
Під час орфографічної ж реформи 1917—1918 рр. скасували фіту з повсюдною заміною її на Ф.
- Фіта існувала в румунській кирилиці — аж до скасування кириличної графіки й переходу на латиницю.
- У південнослов'янських мовах θ читалася як «т», тому вона не використовувалася у цивільних варіантах кирилиці — замість неї у словах грецького походження писали «т» (мит, Тодор).
Хоча ѳ була вилучена з російської абетки, незабаром її пристосували до створюваних на базі кирилиці писемностей декількох алтайських мов, надавши їй абсолютно інше значення: голосного звуку /œ/, подібного до французького звука eu і німецького ö. Нині ж творці комп'ютерних кодувань «розвели» ці два використання одного і того ж друкарського знака по різних кодових позиціях (у Юнікоді U+0472/U+0473 для фіти, U+04E8/U+04E9 для «голосного Ө» у кирилиці і U+019F/U+0275 для неї ж в латиниці), а дизайнери комп'ютерних шрифтів вирішили позначити різницю наочно, зобразивши їх по-різному, фіту з хвилястою рискою, а ө з прямою: Ѳ, ѳ — Ө, ө — Ɵ, ɵ. Це суперечить традиційному дизайну гражданських кириличних шрифтів, при якому риска всередині O (що б не означала літера) повинна малюватися прямою або хвилястою одночасно з «язичком» літер «Э» та «Є».[3]
У сучасній українській мові існує значна кількість слів грецького походження, що містять в оригінальному написанні літеру θ (тета). Кирилицею її передають двома способами: як «ф» або як «т», залежно від шляху запозичення. Так, для слів, що потрапили в українську мову через старослов'янську, типовим є наявність на місці «фіти» кириличного «ф»: у середньогрецькій (візантійській) мові, звідки запозичували слова у старослов'янську, «тета» читалась як глухий зубний фрикативний, близький до «ф» (аналогічна вимова і у новогрецькій мові). Тоді як у словах, запозичених через латинську, грецька θ передається як «т»: у латині прийнята класична давньогрецька вимова. Деякі з цих слів у різних діалектах та історичних варіантах літературної мови можуть існувати одночасно в кількох формах: «міф» і «міт» (μῦθος), «Афіна» й «Атена» (Ἀθηνᾶ), «Фіви» й «Теби» (Θήβαι). Як видно з наведених прикладів, розбіжності в передачі стосуються не лише літери θ, але й β («бети», у візантійському і новогрецькому прочитанні — «віти») та η («ети», за візантійською і новогрецькою вимовою — «іти»).
Згідно з правописом 2019 року дозволено передавати грецьку θ як «ф», так і «т»[4]. На думку критиків реформи, введення «т» на місці «фіти» є безпідставним і не підтверджується сучасною мовною практикою.[джерело?] Водночас прихильники зміни часто розглядають варіант з заміною «ф» на «т» як менш проросійський і надають перевагу саме йому, намагаючись уникати «ф» скрізь, де це можливо. Оскільки літера Ѳ в українській абетці відсутня, а «ф» може мати різне походження (від грецьких «φ», «θ», латинських «f», «ph») спроби механічної заміни «ф» на «т» можуть призвести до гіперкорекційних помилок (наприклад, «тілосот» замість «філософ» є помилкою: грецьке слово (φιλόσοφος) літери «θ» не містить, а тому при запозиченні такий варіант виникнути не міг).
Російський науковець Л. В. Успенський стверджує, що в адресному довіднику російського міста Санкт-Петербурга за 1902 рік можна було знайти і «Федоровых», і «Ѳедоровых», причому перших налічувалося близько 400 осіб, а других — всього 11[5].
- ↑ Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія. К.: Наукова думка, 2004
- ↑ Занимательные факты по русскому языку на тему: Аз и буки — основа науки. Архів оригіналу за 20 грудня 2016. Процитовано 12 грудня 2016.
- ↑ Ілюстрація на стор. 75, «Календарь Школьника на 1990», ПОЛИТИЗДАТ, 1989. ISBN 5-250-00562-4
- ↑ § 123. Буквосполучення th у словах грецького походження. Український правопис (PDF). 2019. Архів оригіналу (PDF) за 17 вересня 2019. Процитовано 3 лютого 2021. [Архівовано 2019-09-17 у Wayback Machine.]
- ↑ Успенский Лев. По закону буквы читать онлайн | Электронная библиотека www.e-libra.su. www.e-libra.su. Процитовано 3 лютого 2021.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
- Ресурси з дореволюційної орфографії [Архівовано 13 липня 2020 у Wayback Machine.] (рос.)
- Русскій поискъ — пошукова система, що підтримує дореволюційний правопис[недоступне посилання з червня 2019] (рос.)