Сова-голконіг австралійська
| Сова-голконіг австралійська | ||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
| Ninox boobook (Latham, 1801) | ||||||||||||||||
 Ареал підвидів австралійської сови-голконога (включно з тими, які визнані окремими видами) N.b.boobook N.b.ocellata N.b.halmaturina N.b.lurida N. fusca N.b.pusilla N. plesseni N. rotiensis N.b.moae N.b.cinnamomina | ||||||||||||||||
Підвиди
| ||||||||||||||||
|
(Див. текст) | ||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||
|
Сова́-голконі́г австралійська[2] (Ninox boobook) — вид совоподібних птахів родини совових (Strigidae)[3]. Мешкає в Австралазії.
Австралійські сови-голконоги є найменшими совами материкової частини Австралії[4]. Їх довжина становить 27—36 см, а вага 146—360 г, причому самиці, як правило, є дещо більшими за самців і важчими за них в середньому на 65 г[5]. Ці птахи мають короткі, округлі крила і короткий хвіст, їх силует у польоті виглядає компактним. Австралійські сови-голконоги відповідають правилу Бергмана, згідно з яким птахи з більш прохолодних і південних частин ареалу, як правило, мають більші розміри. Таким чином, птахи з регіону Канберри важать приблизно 300 г, а птахи з півострова Кейп-Йорк і з околиць Брума — 200 г. Представники номінативного підвиду є найбільшими.[5]
У австралійських сов-голконогів голова і верхня частина тіла переважно темно-коричневі, на верхніх покривних перах крил у них є білі плямки, на плечах нечітка білувата смуга. «Пір'яні вуха», характерні для інших сов, на їх голові відсутні, а лицевий диск більш світлий.[5] Над очима білі «брови», скроні і щоки темно-коричневі. Коричневі пера у верхній частині лоба, над «бровами» і з боків шиї мають охристий відтінок. Пера на обличчі перед очима, на підборідді і горлі білі з чорними стрижнями. Решта нижньої частини тіла світло-охриста або кремова, поцяткована широкими рудувато-коричневими смугами. Першорядні і другорядні махові пера темно-коричневі, поцятковані більш світлими рудувато-коричневими смугами. Верхня частина хвоста темно-коричнева, поцяткована більш світлими коричневими смугами, нижня частина хвоста більш світла, сірувато-коричнева.[6] Очі світло-зеленувато-жовті, дзьоб чорний, біля основи сірувато-сірий, восковиця сизувато-сіра, лапи оперені, сірувато-коричневі або рожевувато-коричневі, кігті рогові з темними кінчиками.
Самиці, як правило, більш смугасті, ніж самці, хоча між окремими особинами існують індивідуальні відмінності[7]. Існує значна варіативність у відтінках оперення, яка не пов'язана з підвидами і залежить від кількості опадів і вологості: у більш сухих, пустельних районах птахи мають світліше забарвлення, а у вологих лісових районах — більш темне[5][8].
У молодих австралійських сов-голконогів нижня частина тіла і горло білуваті, «брови» більш виражені, а білі плями на верхній частині тіла більші. Кінчики їхніх пер, які є залишками пуху пташенят, м'які і пухнасті, згодом вони стираються, найдовше залишаючись на голові. Птахи на другому-третьому році життя є більш схожими на дорослих птахів, хоча їх забарвлення є більш блідим, особливо на тімені, і більш смугастим[6]. Птахи набувають дорослого забарвлення у віці чотирьох років. Максимальна тривалість життя австралійської сови-голконога становить 15 років і 11 місяців. Вона була зафіксована у птаха, спійманого на горі Блек[en] на Австралійській столичній території[9].
Австралійські сови-голконоги видають характерне подвійне угукання «boo-book», яке можна почути на відстані до 1 км[10]. Другий звук в ньому є зазвичай нижчий по висоті, ніж перший[11]. Крик можна почути від настання сутінок до світанку, найбільш активно птахи кричать через 2 години після заходу сонця і безпосередньо перед сходом сонця. Крик повторюється 20 разів за хвилину, а під час сезону розмноження може тривати до чотирьох годин.
Крім звичайного угукання, можна також почути улюлюкання самців, яке є більш високим і короким, ніж звичайний крик. Самці використовують його як контактний сигнал, для приваблення самиць, а також при годуванні свого партнера чи навіть при спарюванні. Як сигнал тривоги або попередження сови, переважно самиці, видають односкладовий поодинокий крик. Також австралійські сови-голконоги під час залицяння, спарювання або у відповідь на улюлюкання інших сов видають кілька звуків, схожих на каркання або хрюкання. Птахи можуть легко переключатися з каркання на ухання. Ввечері і перед прийманням їжі самці видають звуки, схожі на кумкання жаб. Як контактний поклик і самиці, і самці використовують звуки, схожі на мурчання або ревіння. Ці ж звуки використовують пташенята і самиці, коли просять їсти, однак вони звучать більш тихо[11]. Під час залицяння або гніздування самиці видають низькі трелі. При нападі на зловмисників птахи видають пронизливі верески і звуки, схожі на гарчання[12].
Австралійська сова-голконіг була описана британським орнітологом Джоном Летемом у 1801 році під назвою Strix boobook[13][14]. При описі цього виду він опирався на малюнок, зроблений Томасом Вотлінгом[en] у 1790 році в районі Сіднея[15]. У 1846 році Джон Гульд описав вид Athene marmorata за зразком з Південної Австралії (наразі цей таксон вважається синонімом N. boobook)[16][15]. У 1852 році німецький натураліст Йоган Якоб Кауп відніс ці два таксони у підрід Spiloglaux нового роду Ierglaux, визначивши видову назву як Ieraglaux (Spiloglaux) bubuk[17]. Джон Гульд у своїй праці «Handbook to the Birds of Australia» 1865 року виділив три види, всі з яких він відніс до роду Spiloglaux: S. marmoratus з Південної Австралії, S. boobook, широко поширений у материковій частині Австралії і в Тасманії і S. maculatus з південно-східної Австралії і Тасманії[18]. Між тим, у 1837 Браян Гоутон Годжсон встановив новий вид Ninox[19], а у 1849 році Едвард Бліт помістив австралійську сову-голконога у цей рід[20].
Нідерландський орнітолог Герлоф Меес[en] і німецький біолог-еволюціоніст Ернст Майр вважали таксономію комплексу австралійської сови-голконога надзвичайно заплутаною[21]. Майр у 1943 році зазначив, що це «одна з найбільш складних задач, з якою я коли-небудь стикався»[8]. У своєму огляді австралійських сов 1964 року Меес розглядав австралійських сов-голконогів і новозеландських морепорків, а також кілька інших таксонів з Індонезії і Папуа Нової Гвінеї як один вид — Ninox novaeseelandiae з 16 підвидами[21]. У книзі 1968 року «Nightwatchmen of the Bush and Plain» австралійський натураліст Девід Флай[en] зазначив, що сови з Тасманії більше нагадували сов з Нової Зеландії, ніж з материкової Австралії, хоча він, як і Меес, вважав їх усіх одним видом. Австралійська сова-голконіг була відділена від тасманійської сови-голконога і морепорка у 1999 році, в 5 томі Handbook of the Birds of the World, хоча деякі автори, зокрема австралійські орнітологи Леслі Христідіс і Волтер Боулс продовжували розглядати ці три таксони як один вид[22].
Вивчаючи морфологію і генетику австралійської сови-голконога, німецький біолог Міхаель Вінк[de] і його колеги у 2008 році прийшли до висновку, що цей вид відрізняється від морепока і тасманійської сови-голконога (яку вони запропонували визнати окремим видом), і що натомість австралійські сови-голконоги є сестринським видом по відношенню до плямистих сов-голконогів[23]. Спорідненість тасманійських сов-голконогів і морепорків була підтверджена також дослідженням 2017 року[24]. Також це дослідження показало, що сови, що мешкали на більших, гористих островах Індонезії більше відрізнялися від австралійських сов-голконогів, тоді як популяції на більш дрібних островах були більш на них схожими. Дослідники прийшли до висновку, що невеликі острови були колонізовані повторно, після того, як попередні популяції на них вимерли[24].
.jpg)
Виділяють сім підвидів:[3]
- N. b. moae Mayr, 1943 — острови Романґ[en], Моа[en], Леті[en] і Сермата[de] на сході Малих Зондських островів;
- N. b. cinnamomina Hartert, EJO, 1906[25] — острів Бабар[en] на сході Малих Зондських островів[26];
- N. b. pusilla Mayr & Rand, 1935[27] — регіон Транс-Флай[en] на півдні Нової Гвінеї (вздовж річок Оріомо[en] і Вассі-Кусса[en], на захід від річки Флай);
- N. b. ocellata (Bonaparte, 1850)[28] — острів Саву[en], захід і центр Австралії;
- N. b. halmaturina Mathews, 1912[29] — острів Кенгуру[21];
- N. b. lurida De Vis, 1887[30] — південний схід півострова Кейп-Йорк на північному сході штату Квінсленд;
- N. b. boobook (Latham, 1801) — Східна і Південна Австралія (від півдня центрального Квінсленда до Південної Вікторії і південного сходу Південної Австралії).
Роутські, тиморські і алорські сови-голконоги раніше вважалися підвидами австралійської сови-голконога, однак були визнані окремими видами за результатами дослідження 2017 року[24]. Підвид N. b. remigialis раніше відносили до австралійської сови-голконога, однак у 2022 році він був переведений до плямистої сови-голконога[31].
Австралійські сови-голконоги мешкають на материковій частині Австралії, а також на деяких островах Індонезії і на Новій Гвінеї. Вони живуть у різноманітних природних середовищах, від евкаліптових лісів і рідколісь до чагарникових заростей і напівпустель, на висоті до 2300 м над рівнем моря. У посушливих районах у внутрішній частині Австралії вони зустрічаються рідко, переважно в долинах річок, таких як Дарлінг і Пару[en], та в басейні озер Ейр[en]. Також австралійські сови-голконоги зустрічаються на численних прибережних островах, таких як острів Морнінгтон[32]. Їх можна побачити в парках і садах, поблизу людських поселень[5].
Австралійські сови-голконоги ведуть переважно нічний спосіб життя, хоча вони також можуть бути активними на світанку і в присмерках[10]. Вдень вони ховаються в густих кронах дерев, іноді в печері або серед скель. Ці сови є обережними птахами, яких частіше можна почути, ніж побачити[33].
Австралійські сови-голконоги полюють на гризунів, комах, особливо на метеликів і нічних жуків, а також на птахів разміром з горобця. Порявняно з іншими австралійськими совами, велику частку в їх раціоні складають безхребетні[5]. Польові дослідження в околицях Канберри показали, що хребетні становлять велику частку в раціоні восени і особливо взиммку. Хоча безхребетних птахи з'їдали більше, ніж хребетних (особливо восени), вони становили тільки 2,8 % поглинутої біомаси. Переважаючою здобиччю австралійських сов-голконогів були ссавці, особливо хатні миші, а також чорні і чагарникові пацюки та кажани Chalinolobus gouldii. Також сови полювали на птахів, зокрема на звичайних шпаків, хатніх горобців, червонобрових амадин-рубінчиків, індійських майн, співочих папужок і білобрових стадняків, та на безхребетних, зокрема на коників, цвіркунів, жуків, тарганів, метеликів, павуків-вовків і павуків-хижаків[34]. Дослідження, проведене в штаті Вікторія, показало, що птахи також іноді полювали на більшу за розмірами здобич, зокрема на погоничів-крихіток, кільцехвостих поссумів і диких кролів[35].
Австралійські сови-голконоги використовують гілку, стовп або паркан як сідало, з якого вони оглядають навколишню територію. Коли сови бачать здобич, то пікірують до неї, після чого повертаються разом з нею на сідало, де поїдають її[5].
Сезон розмноження у австралійських сов-голконогів в Австралії триває переважно з липня по лютий. Пік гніздування припадає на жовтень, в північних районах дещо раніше. В Квінсленді яйця відкладаються з серпня по жовтень, в Новому Південному Уельсі і на півдні Західної Австралії з вересня по листопад, в північній і центральній частинах Західної Австралії з лютого по вересень, у Вікторії в жовтні-листопаді, в Південній Австралії з вересня по грудень[36].
Австралійські сови-голконоги гніздяться в дуплах дерев, на висоті від 1 до 20 м над землею, зазвичай в дуплі евкаліпта, хоча були зафіксовані випадки гніздування в дуплах інших дерев, зокрема прибережних бангсій Banksia integrifolia. Деякі дупла повторно використовуються впродовж 20 років. Сови також можуть захоплювати дупла інших птахів, зокрема рожевих какаду, а також використовують покинуті гнізда стадняків і круків[5]. Самці беруть участь у підготовці гнізда, зокрема встелюють дно дупла листям. У кладці 2—3 овальних білих яйця розміром 41,6×35,5 мм, які відкладаються з інтервалом у 2—3 дні, хоча трапляються також кладки від 1 до 5 яєць. Насиджують лише самиці, а самці в цей час годують їх. В присмерках самиці покидають гніздо приблизно на пів години, іноді для купання. інкубаційний період триває 30—31 день. Пташенята часто вилуплюються одночасно, однак іноді між вилупленням першого і останнього яйця може пройти кілька днів[37].
При народженні пташенята покриті білим пухом, сліпі і безпорадні. Очі у них починають відкриватися на 6 день і повністю відкриваються на 15 день. Пера починають рости з 7 до 10 день, а у віці 2 тижнів вони повністю покривають пташеня. Самиця постійно зігріває пташенят протягом першого їх тижня життя, після чого до третього тижня продовжує робити це вдень. Самець приносить їй їжу в гніздо, а самиця розриває її на шматочки, перш ніж годувати пташенят. Вони покидають гніздо через 5—6 тижнів після вилуплення. У цей час вони вже повністю покриті пір'ям, хоча на голові і нижній частині тіла у них залишається пух, а хвіст у них короткий. Він стає такий же довгий, як у дорослих птахів, через 65—70 днів після вилуплення[37]. Молоді птахи залишаються на батьківській території впродовж ще 2—4 місяців, перш ніж покинути її. Вони втрачають рештки пуху у віці 5 місяців[38].
Кузу, а також інтродуковані кішки і щури можуть розорити гніздо в пошуках пташенят і яєць. Також пташенят можуть вполювати бурі і тасманійські яструби, австралійські сипухи і гігантські сови-голконоги[38].
Через широкий ареал і велику стабільну популяцію, МСОП класифікує цей вид як такий, що не потребує особливих заходів зі збереження. Як і більшість видів сов, австралійські сови-голконоги внесені до Додатку II Конвенції CITES[39]. Совам може загрожувати використання пестицидів, яке може призвести до отруєння птахів[40][41].
- ↑ BirdLife International (2016). Ninox boobook: інформація на сайті МСОП (версія 2022.1) (англ.) 28 листопада 2022
- ↑ Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
- ↑ а б Gill, Frank; Donsker, David, ред. (2022). Owls. World Bird List Version 12.2. International Ornithologists' Union. Процитовано 28 листопада 2022.
- ↑ Olsen, Jerry (2011). What is a Southern Boobook?. Australian High Country Owls. Collingwood, Victoria: CSIRO. с. 15—17. ISBN 978-0-643-10411-2.
- ↑ а б в г д е ж и König, Claus; Weick, Friedhelm; Becking, Jan-Hendrik (2009). Owls of the World. Helm Identification Guides. A&C Black. с. 457—59. ISBN 978-1-4081-0884-0. Архів оригіналу за 30 червня 2021. Процитовано 25 вересня 2016.
- ↑ а б Higgins, 1999, с. 868.
- ↑ Higgins, 1999, с. 853.
- ↑ а б Mayr, Ernst (1943). Notes on Australian birds (II) (PDF). Emu. 43 (1): 3—17. doi:10.1071/MU943003. Архів (PDF) оригіналу за 23 вересня 2017. Процитовано 22 вересня 2017. [Архівовано 2017-09-23 у Wayback Machine.]
- ↑ Australian Bird & Bat Banding Scheme (ABBBS) (2017). ABBBS Database Search: Ninox novaeseelandiae (Southern Boobook). Bird and bat banding database. Australian Government Department of the Environment, Water, Heritage and the Arts. Архів оригіналу за 15 березня 2020. Процитовано 5 грудня 2017.
- ↑ а б Higgins, 1999, с. 854.
- ↑ а б Higgins, 1999, с. 863.
- ↑ Higgins, 1999, с. 864.
- ↑ Latham, John (1801). Supplement II. to the General Synopsis of Birds. London: G. Leigh, J. & S. Sotheby. с. 64. Архів оригіналу за 3 грудня 2017. Процитовано 27 листопада 2017.
- ↑ Latham, John (1801). Supplementum Indicis Ornithologici, sive Systematis Ornithologiae (лат.). London: G. Leigh, J. & S. Sotheby. с. xv. Архів оригіналу за 21 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ а б Australian Biological Resources Study (14 травня 2013). Subspecies Ninox (Ninox) novaeseelandiae boobook (Latham, 1801). Australian Faunal Directory. Canberra, Australian Capital Territory: Department of the Environment, Water, Heritage and the Arts, Australian Government. Процитовано 13 серпня 2014.
- ↑ Gould, John (1846). Descriptions of eleven new species of Australian birds. Proceedings of the Zoological Society of London. 14: 18—21. doi:10.1111/j.1469-7998.1846.tb00135.x. Архів оригіналу за 21 січня 2019. Процитовано 1 грудня 2017.
- ↑ Kaup, Johann Jakob (1852). Monograph of the Owls – Strigidae, Pt 2. Contributions to Ornithology for 1852. 5: 103–22 [108]. Архів оригіналу за 21 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Gould, John (1865). Handbook to the Birds of Australia. Т. 1. London: self. с. 73—76. Архів оригіналу за 21 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Hodgson, Brian Houghton (1837). Indication of a new genus belonging to the Strigine family, with description of the new species and type. Madras Journal of Literature and Science. 5: 23. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Blyth, Edward (1849). Catalogue of the Birds in the Museum Asiatic Society. Calcutta: J. Thomas. с. 38. Архів оригіналу за 21 січня 2019. Процитовано 28 листопада 2017.
- ↑ а б в Mees, Gerlof Fokko (1964). A revision of the Australian owls (Strigidae and Tytonidae). Zoologische Verhandelingen. 65: 3—62. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 13 серпня 2014.
- ↑ Christidis, Les; Boles, Walter (2008). Systematics and Taxonomy of Australian Birds. Collingwood, Victoria: CSIRO Publishing. с. 165. ISBN 978-0-643-06511-6. Архів оригіналу за 12 жовтня 2021. Процитовано 25 вересня 2016.
- ↑ Michael Wink; Petra Heidrich; Hedi Sauer-Gürth; Abdel-Aziz Elsayed; Javier Gonzalez (2008). Molecular phylogeny and systematics of owls (Strigiformes). У König, Klaus; Weick, Friedhelm; Wink, Michael (ред.). Owls of the World (вид. 2nd). London: A & C Black, Christopher Helm. с. 42—63. ISBN 978-1-4081-0884-0.
- ↑ а б в Gwee, Chyi Yin; Christidis, Leslie; Eaton, James A.; Norman, Janette A.; Trainor, Colin R.; Verbelen, Phillippe; Rheindt, Frank E. (2017). Bioacoustic and multi-locus DNA data of Ninox owls support high incidence of extinction and recolonisation on small, low-lying islands across Wallacea. Molecular Phylogenetics and Evolution. 109: 246—58. doi:10.1016/j.ympev.2016.12.024. PMID 28017857.
- ↑ Hartert, Ernst (1906). On the birds of the island of Babber. Novitates Zoologicae. 13: 288–302 [293]. doi:10.5962/bhl.part.22799. Архів оригіналу за 16 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Trainor, Colin R.; Verbelen, Philippe (2013). New distributional records from forgotten Banda Sea islands: the birds of Babar, Romang, Sermata, Leti and Kisar, Maluku, Indonesia. Bulletin of the British Ornithologists' Club. 133 (4): 272–317 [284–85]. Архів оригіналу за 21 грудня 2021. Процитовано 27 січня 2019.
- ↑ Mayr, Ernst; Rand, Austin L. (1935). Twenty-four apparently undescribed birds from New Guinea and the D'Entrecasteaux Archipelago (PDF). American Museum Novitates (814): 3. Архів (PDF) оригіналу за 25 вересня 2020. Процитовано 21 грудня 2021. [Архівовано 2020-09-25 у Wayback Machine.]
- ↑ Bonaparte, Charles Lucien (1850). Conspectus Generum Avium. Т. I. Lugduni, Batavorum: E.J. Brill. с. 42. Архів оригіналу за 15 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ Mathews, Gregory M. (1912). A Reference-List to the Birds of Australia. Novitates Zoologicae. 18 (3): 171–455 [254]. doi:10.5962/bhl.part.1694. Архів оригіналу за 15 вересня 2017. Процитовано 20 лютого 2018.
- ↑ De Vis, Charles Walter (1887). On new or rare vertebrates from the Herbert River, N Queensland. Proceedings of the Linnean Society of New South Wales. 11: 1129–37 [1135]. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 29 листопада 2017.
- ↑ Johnstone, R. E.; van Balen, S. (2013). The birds of the Kai and Tayandu islands, Maluku region, Indonesia. Western Australian Naturalists Club. 29 (1): 11—56. Архів оригіналу за 21 грудня 2021. Процитовано 27 січня 2019.
- ↑ Higgins, 1999, с. 855.
- ↑ Higgins, 1999, с. 861.
- ↑ Trost, Susan; Olsen, Jerry; Rose, A.B.; Debus, S.J.S. (2008). Winter diet of southern boobooks Ninox novaeseelandiae in Canberra 1997–2005 (PDF). Corella. 32 (3/4): 66—70. Архів (PDF) оригіналу за 13 вересня 2017. Процитовано 13 вересня 2017.
- ↑ McNabb, Edward G. (2002). Ian Newton; Rodney Kavanagh; Jerry Olsen; Iain Taylor (ред.). Ecology and Conservation of Owls. Collingwood, Victoria: CSIRO. с. 192—98. ISBN 978-0-643-09887-9. Архів оригіналу за 21 грудня 2021. Процитовано 25 жовтня 2020.
- ↑ Higgins, 1999, с. 865.
- ↑ а б Higgins, 1999, с. 866.
- ↑ а б Higgins, 1999, с. 867.
- ↑ Appendices I, II and III. CITES. 22 травня 2009. Архів оригіналу за 17 березня 2010. Процитовано 18 березня 2010.
- ↑ Lohr, Michael T. (1 грудня 2018). Anticoagulant rodenticide exposure in an Australian predatory bird increases with proximity to developed habitat. Science of the Total Environment (англ.). 643: 134—44. Bibcode:2018ScTEn.643..134L. doi:10.1016/j.scitotenv.2018.06.207. ISSN 0048-9697. PMID 29936157. S2CID 49479887.
- ↑ Leaver, Kate (22 June 2017). Stirling residents unknowingly poisoning dwindling Boobook Owl population, says Dianella researcher. Stirling Times. Архів оригіналу за 1 December 2017. Процитовано 30 November 2017.
- Claus König, Friedhelm Weick: Owls of the World. Christopher Helm, London 2008, ISBN 978-0-7136-6548-2
- Higgins, P.J. (1999). Handbook of Australian, New Zealand and Antarctic Birds. Volume 4: Parrots to Dollarbird (PDF). Melbourne, Victoria: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-553071-1.
|
Це незавершена стаття з орнітології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |