Geosciurus inauris

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Xerus inauris)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Geosciurus inauris
У Krugersdorp Game Reserve, Південна Африка
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Мишоподібні (Rodentia)
Родина: Вивіркові (Sciuridae)
Рід: Geosciurus
Вид:
G. inauris
Біноміальна назва
Geosciurus inauris
(Zimmerman, 1780)
Ареал
Синоніми

Xerus inauris

Geosciurus inauris — вид вивіркових гризунів, що зустрічається в більшості посушливіших частин південної Африки від Південної Африки до Ботсвани та Намібії, включаючи національний парк Етоша.

Geosciurus inauris має чорну шкіру з шерстю з коротких жорстких волосків без підшерстя. На спині шерсть кольору кориці, а обличчя, низ живота, боки шиї та черевні сторони кінцівок білі[2]. З боків його тіла є біла смуга, яка тягнеться від плечей до стегон. Очі досить великі, навколо них є білі лінії. Хвіст сплощений на спині та знизу, вкритий білим волоссям і двома чорними смугами біля основи[3]. Статевий диморфізм незначний. Самці зазвичай важать 423–649 грамів, що на 8–12 відсотків більше, ніж самиці (444–600 грамів)[4]. Самці капського ховраха мають загальну довжину 424–476 міліметрів, а самиці – 435–446 міліметрів[2]. Зубна формула: 1.1.0.0 / 1.1.3.3[5].

Розповсюдження

[ред. | ред. код]

Geosciurus inauris поширений на півдні Африки: Ботсвана, ПАР, Лесото та Намібія[1][6]. Його ареал охоплює більшу частину Намібії, але відсутній у прибережних регіонах і на північному заході[3]. Ці гризуни мешкають у центральній і південно-західній частині Калахарі в Ботсвані[7]. У Південній Африці його можна знайти в центральних і північно-центральних районах[3].

Поведінка й екологія

[ред. | ред. код]

Geosciurus inauris живуть переважно в посушливих або напівпосушливих районах[8]. Вони вважають за краще жити на травах і луках з твердим грунтом. Їх також можна знайти в чагарниках уздовж полів, на заплавах і в сільськогосподарських районах[7]. Geosciurus inauris зазвичай активні вдень і не впадають у сплячку. Це рийні тварини, які риють і живуть у скупченнях нір площею близько 700 квадратних метрів[9] з 2–100 входами[8]. Нори служать для захисту від екстремальних температур на поверхні, а також від хижаків. Тим не менш, більшу частину дня вони харчуються на поверхні[6]. Geosciurus inauris затінюють голову і спину своїм пухнастим хвостом[10]. У літні місяці Geosciurus inauris, як правило, залишають нори раніше вранці, щоб уникнути спеки, а в зимові місяці температура їхнього внутрішнього тіла швидко підвищується після виходу з нір[11].

Geosciurus inauris їдять цибулини, фрукти, трав'янисті рослини, комах і чагарники[2]. Вони щодня добувають їжу і не накопичують її[8]. Тваринці зазвичай не потрібно пити, оскільки отримує достатньо вологи з їжі[2]. Щоденна діяльність гризуна складається з приблизно 70% годування, 15-20% пильності та близько 10% спілкування[8][9].

Нори Geosciurus inauris також використовуються сурикатами та жовтими мангустами[12]. Хижаками ховрахів є шакали, змії та варани[13].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Cassola, F. (2016). Xerus inauris. Процитовано 19.02.2020.
  2. а б в г Skurski, D., J. Waterman. 2005. "Xerus inauris", Mammalian Species 781:1–4.
  3. а б в Skinner J. D., R. H. N. Smithers. 1990. The mammals of southern African subregion, University of Pretoria.
  4. Lynch C. D. 1983. "The mammals of the Orange Free State", Memoirs van die Nasionale Museum 18:58–60.
  5. Zumpt I. F. 1970. "The ground squirrel", African Wild Life 24:115–121.
  6. а б Herzig-Straschil B. 1979. "Xerus inauris (Rodentia, sciuridae)-an inhabitant of arid regions of southern Africa", Folia Zoologica 28:119-124.
  7. а б Smithers R. H. N. 1971. The mammals of Botswana, Salisbury, Rhodesia, Museum Memoirs No. 4.
  8. а б в г Herzig-Straschil, Barbara (1977). On the biology of Xerus inauris (Zimmermann, 1780) (Rodentia, Sciuridae). Zeitschrift für Säugetierkunde. 43: 262—278.
  9. а б Waterman, J. M. 1995. "The social organization of the Cape ground squirrel (Xerus inauris; Rodentia: Sciuridae)". Ethology 101:130–147.
  10. Fick, L.G.; Kucio, T. A.; Mathee, A.; Mitchell, D. (2009). The relative roles of the parasol-like tail and burrow shuttling in thermoregulation of free-ranging Cape ground squirrels, Xerus inauris. Comparative Biochemistry and Physiology. Part A, Molecular and Integrative Physiology. 152 (3): 334—340. doi:10.1016/j.cbpa.2008.11.004. PMID 19041951.
  11. Scantlebury, M; Danek-Gontard, M; Bateman, P. W.; Bennett, N. C.; Manjerovic, M.; Joubert, K.; Waterman, J. (2012). Seasonal Patterns of Body Temperature Daily Rhythms in Group-Living Cape Ground Squirrels Xerus inauris. PLOS ONE. 7 (4): e36053. Bibcode:2012PLoSO...736053S. doi:10.1371/journal.pone.0036053. PMC 3338621. PMID 22558324.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  12. Waterman, J., J. Roth. 2007. "Interspecific associations of Cape ground squirrels with two mongoose species: benefit or cost?". Behavioral Ecology and Sociobiology, 61(11):1675–1683.
  13. Belton, L., N. Ball, J. Waterman, P. Bateman. 2007. "Do Cape ground squirrels (Xerus inauris) discriminate between olfactory cues in the faeces of predators versus non-predators?", African Zoology, 42(1): 135–138.