Історія Алтайського краю

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Росії
Росія 1734 року
Росія 1734 року
Перша генеральна карта Російської імперії, 1734 рік
Хронологія
Категорія Категорія ПорталІнші країни

Давні часи[ред. | ред. код]

Перші люди з'явилися на території Алтаю близько 1,5 мільйона років тому. Льодовиковий панцир покривав тоді величезні простори Західного Сибіру, тому всі стоянки древніх людей були розташовані до півдня від льодовиків, у прилягаючі до них заболочених рівнинах, холодних степах і лісостепах тої епохи — кам'яної доби.

Наприкінці VI — початку ІІІ століття до н. е. на території Алтаю з'являються групи пришлого населення. Культура пришлого населення одержала назву «афанасьєвської» — за назвою гори в Красноярському краї, біля якої був розкопаний перший могильник, що відноситься до цього періоду. Племена афанасьєвців розселялися по Алтаю по ріках Бії й Катуні на півдні і по Обі на півночі. Це були ранескотоводчи племена протоєвропеїдів, основою життя яких було відгінне скотарство.

В І столітті до н. е. на Алтаї існувала культура скіфського типу, що залишила величезну кількість унікальних пам'ятників. Основним заняттям населення Алтаю того часу було скотарство. Люди влітку кочували по рівнинах і передгір'ях, а з початком зими відганяли худоба в полонини. Осілі племена Алтаю в скіфську епоху проживали в межах від сучасної Кулунди на заході до Кузнецького Алатау на сході й до Алтайських гір на півдні.

З кінця ІІІ століття — початку ІІ століття до н. е. і до кінця I століття до н. е. Алтай перебував у сфері впливу племінного союзу хуну — предків гунів, що згодом скорили багато європейських народів у процесі «великого переселення народів». Хунну створили першу в Центральній Азії ранньокласову державу. Масове пересування кочових племен на захід сильно змінило вигляд населення Алтаю. У лісовій зоні починає складатися культура самодійського населення, західносибірських угрів і ранньотюркських елементів.

З кінця XVI століття населення Алтаю тісно зближається із племенами західних монголів-ойратів. В 1635 році ойрати об'єдналися в єдину велику державу — Джунгарське ханство. Більша частина алтайських племен була включена до складу Джунгарії.

XVII—XVIII століття[ред. | ред. код]

Заселення росіянами Верхнього Приоб'я й передгір'їв Алтаю почалося в 2-й половині XVII століття. Освоєння Алтаю пішло після того, як для захисту від войовничих кочівників- джунгар були споруджені Бєлоярська (1717) і Бікатунська (1718) міцності.

Із цією метою розвідки коштовних родовищ руди споряджалися пошукові партії на Алтай. Першовідкривачами вважають батька й сина Костилевих, пізніше відкриттями скористався уральський заводчик Акінфій Демідов.

Для розвідки Демідов посилає на Алтай своїх прикажчиків і мастеровых з Уралу, які підтвердили багатий зміст тутешніх руд. Крім руд на Алтаї були густі соснові ліси й численні ріки. Таким чином, були всі умови для створення гірничозаводської промисловості. 21 вересня 1729 року заробив Коливано-Воскресенський завод.

Паралельно з мідним виробництвом, почалася й виплавка срібла. Підсумком діяльності Акінфія Демідова і його прикажчиків на Алтаї було створення тут феодальної гірської промисловості, заснованої на кріпосній праці приписних селян і мастерових.

Слухи про виплавку Демідовим срібла дійшли до Петербурга, і імператриця Єлизавета Петрівна 1 травня 1747 року видала указ, яким Алтай передавався в особисту власність російських царів.

За перші п'ять років (з 1747 по 1752) на Алтаі було виплавлено понад 750 пуди срібла й більше 20 пудів золота, що оцінювалося в 150 тисяч рублів. З алтайського срібла була виготовлена гробниця Олександра Невського вагомий в 90 пудів, що перебуває нині в Ермітажі.

Алтайський гірський округ — це територія, що включала нинішні Алтайський край, Новосибірську й Кемеровську, частину Томської й Східно-Казахстанської областей, загальною площею понад 500 тис. кв км і населенням більше 130 тис. Імператор був власником алтайських заводів, рудників, земель і лісів, головне керування ними здійснював Кабінет, що перебував у Петербургі. Кістяк керування на місці становили гірські офіцери. Але головну роль у виробництві грали унтер-офіцери й техніки, з рядів яких вийшли талановиті майстри й винахідники І. І. Повзунів, К. Д. Фролов, П. М. Залісів, М. С. Лаулін.

XIX століття[ред. | ред. код]

У першій половині XIX століття Алтай посідав перше місце в Росії по виробництву срібла, друге — міді, третє — золота. Він перетворився в другий після Уралу промисловий район на сході країни. Державний діяч, реформатор і сибірський губернатор М. М. Сперанський в 20-х роках XIX століття побував на Алтаі й дійшов висновку: «Край сіяй сама природа предназначила до сильного населення й до самих багатих добутків землеробства, торгівлі й промисловості. Але цих останніх при справжньому пристрої очікувати неможливо». Він вважав за доцільне замінити кріпаків робочих і приписних селян найманими робітниками й залучити на землі Алтаю переселенців. Але царський Кабінет довгі десятиліття не погоджувався й на малі поступки, що можуть похитнути його монопольне положення.

І після реформ 60 — 70-х років XIX століття феодальні пережитки на Алтаї зберігалися більшою мірою, чому в центрі країни й інших районах Сибіру. Недоторканної залишилася приналежність гірського округу царям, і це визначило багато особливостей розвитку Алтаю в післяреформений період.

Гірська промисловість, що був головною галуззю економіки округу, вступила після 1861 року в смугу кризи. З початку 70-х років стала нестримно наростати збитковість заводів, і до кінця століття майже всі вони були закриті.

Приватна обробна промисловість була представлена борошномельними й крупчастими млинами, винокурними заводами, пімокатними й овчинно-шубними майстернями.

Наприкінці XIX століття територія нинішнього Алтаю входила до складу Томської губернії.

XX століття[ред. | ред. код]

Поступово основою економіки Алтаю стає сільське господарство. Поряд з обробленням зернових культур (пшениці, вівса, жита) розширювалися посадки картоплі, значний розвиток одержав бджільництво. На початку ХХ століття на перший план виходять молочне тваринництво й маслоробство. Алтайське масло експортувалося в країни Західної Європи.

Наприкінці XIX століття по північній частині округу пройшла ділянка Сибірської залізниці, до 1915 року була побудована Алтайська залізниця, що з'єднала Новоніколаєвськ, Барнаул і Семипалатинськ. Удосконалював і водний транспорт.

Столипінська земельна реформа дала поштовх переселенському руху на Алтай, що в цілому сприяло економічному підйому краю.

Події 19171919 років привели до встановлення на Алтаї радянської влади. У липні 1917 року була утворена Алтайська губернія із центром у м. Барнаулі, яка проіснувала до 1925 року.

З 1925 р. по 1930 р. територія Алтаю входила в Сибірський край (крайовий центр — місто Новосибірськ), а з 1930 р. і до 1937 р. входила в Західно-Сибірський край (крайовий центр — місто Новосибірськ). В 1937 р. був утворений Алтайський край (центр — місто Барнаул).

Протягом 20-х років Алтай залишався аграрним регіоном і тому основні політичні й соціально-економічні процеси були пов'язані з розвитком села. До початку 30-х років була в основному завершена колективізація селянських господарств. НЕП до того часу вже не існував.

На економічному розвитку Алтайської губернії наприкінці 20-х років позначається закінчення будівництва Туркестано-Сибірської залізниці. Для переробки середньоазіатської бавовни споруджується Барнаульський меланжевий комбінат. У Барнаулі, Бійську, Камень-на-Обі були побудовані елеватори, у Бійську й Алейські — цукрові заводи, у Бійську, Рубцовськy й Поспеліхе — м'ясокомбінати. Швидкими темпами росли металообробка й виробництво будівельних матеріалів, поліпшувалася транспортна мережа. До кінця 30-х років Алтай перетворився в один з великих аграрно-індустріальних регіонів Сибіру.

Друга Світова війна зажадала перебудови роботи всього господарства. Алтай прийняв більше 100 евакуйованих підприємств із західних районів країни, у тому числі 24 заводу загальносоюзного значення. Війна ґрунтовно змінила господарський вигляд Алтаю, давши потужний імпульс розвитку його промисловості. У той же час край залишався однієї з основних житниць країни, будучи великим виробником хліба, м'яса, масла, меду, вовни й інших сільськогосподарських продуктів.

Перше післявоєнне десятиліття було періодом масового освоєння нової техніки й технології. Темпи росту промисловості краю перевищували загальносоюзні. До початку 60-х років на Алтаі вироблялося більше 80 % тракторних плугів, понад 30 % вантажних вагонів і парових казанів, що випускалися тоді в РРФСР.

Пріоритетний розвиток промисловості, характерне для післявоєнних десятиліть, позначилося на стані сільського господарства, яке продовжувало розвиватися екстенсивними методами. Ключовий для Алтаю залишалася зернова проблема. Тимчасовий вихід з положення дало освоєння цілинних і перелогових земель, яке надалі обернулося втратами посівних площ у результаті ерозії ґрунтів.

В 70 — 80-е роки відбувся перехід від підприємств, що окремо діяли, і галузей до формування територіально-виробничих комплексів: аграрно-промислових вузлів, виробничих і виробничо-наукових об'єднань. А після розпаду СРСР крайова економіка вступила в затяжну кризу, пов'язаний із втратою державного замовлення в промисловості й нерентабельності сільськогосподарського виробництва.