Березневе повстання у Миколаєві (1918)
| Березневе повстання у Миколаєві | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Австро-німецька окупація України (1918) | |||||||||
 Готель «Лондонський», де в березні 1918 року розміщувався штаб німецьких військ | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
.svg){kind=small} війська кайзерівської Німеччини
|
 робітники заводів, колишні фронтовики, інші містяни більшовики анархісти
| ||||||||
| Військові сили | |||||||||
| невідомо | ~12 000 (за даними радянської сторони) | ||||||||
| Втрати | |||||||||
| ~200 вбитими, ~400 пораненими |
435 вбитими | ||||||||
Березневе повстання у Миколаєві — стихійне повстання містян в березні 1918 року проти австро-німецьких військ, спричинене вивезенням різних товарів, продовольства та сировини останніми під час перебування в місті в рамках запрошення їх Українською Центральною Радою.
Передумови[ред. | ред. код]
Німецькі війська досягли Миколаєва на світанку 17 березня 1918 року. Під час зустрічі з гласними думи німці заявили, що «прийшли не як завойовники, а як друзі за офіційним запрошенням київської Центральної Ради для відновлення порядку й налагодження правильного товарообміну». До міста вступили 21-й резервний піхотний полк, 209-та автомобільна колона та 5-й Баварський артилерійський полк, сформовані з резервістів, які перебували на Румунському фронті[1][2].
О четвертій годині дня в готелі «Лондонський» відбулася нарада представників міської думи й німецького командування. Гласні висунули низку вимог, головною з яких була «повна незалежність місцевого самоврядування», які німці «принципово прийняли». Посилаючись на директиви Центральної Ради, згідно з якими вся влада в місті мала належати міському самоврядуванню, німці повідомили, що в думі вони вбачають єдине представництво влади в Миколаєві. Про місцеві українські організації заявили, що лише тоді, коли до міста прибудуть офіційні представники Центральної Ради, може виникнути питання про їх спеціальні повноваження. Під час розгляду в думі 18 березня 1918 року питання про вступ німецьких військ до Миколаєва гласні погодилися з окупацією як із доконаним фактом, проте не схвалили її, уважаючи використання іноземців для наведення ладу в державі справою ганебною й небезпечною[1][3].
Одразу після вступу німців до міста було створено «імператорсько-німецьку» військову комендатуру на чолі з Юліусом фон Ґільгаузеном, котра мала опікуватися розміщенням військових частин. У цьому контексті її завданням стала співпраця з місцевою цивільною владою. Комендатурі довелося зіткнутися з опором із боку містян. 20 березня 1918 року на суднобудівному заводі «Наваль» відбувся мітинг, на якому гучно лунали протести проти вивезення хліба. Продовольчі проблеми в місті на той час уже давалися ознаки, а німці користувалися запасами продовольства в набагато більших розмірах, ніж спершу повідомили. Замість грошей офіцери й солдати видавали розписки. Комендант заявив, що оплата за «реквізиційними квитанціями здійснюватиметься після одержання очікуваних українських грошей». Того ж 20 березня німці заарештували членів «колегії 9-ти», створеної з метою націоналізації суден торгівельного флоту. Утім через протести містян їх відпустили, заявивши, що арешт стався через непорозуміння[1].
21 березня на конференції заводських комітетів було схвалено резолюцію-протест проти укладеного Центральною Радою договору з німцями, пролунали вимоги до думи негайно запобігти вивезенню продовольства. Того ж дня міський голова В. Костенко зустрівся з представниками німецького штабу й передав їм вимоги робітників щодо припинення арештів та іноземного господарювання на заводах. Німці пояснювали свої дії ще неналагодженою роботою щойно створеної комендатури та дезорієнтацією в місцевих умовах.
Стан справ у місті, насамперед на суднобудівних заводах, закритих у день вступу німецьких військ через відсутність коштів, наближався до катастрофи. Після мітингів на «Навалі», «Руссуді» та інших підприємствах спровоковані більшовиками робітники повстали проти окупантів[1][3].
Перебіг подій[ред. | ред. код]
Повстання здійнялося раптово і розвивалося стихійно, оскільки тлумачного плану повстання розроблено не було. У різних матеріалах версії про сигнал до початку протистояння між містянами і німецькими військами різняться: одні вказують на те, що все почалося з бійки на Соборній вулиці, де під час ліквідації конфлікту хтось з колишніх фронтовиків вистрілив у німецького лейтенанта[3][4], в інших — що фактично воно спалахнуло раптово в результаті конфлікту з німцями, що виник 21 березня з приводу реквізиції бензину на заводі «Наваль». О першій годині дня раптом пролунав гудок, сприйнятий заводчанами як сигнал до повстання[2].
Робітники, здобувши зброю, спорадично обстрілювали німців у різних районах міста. Певний час містом поширювалися чутки про підхід більшовицьких військ Антонова-Овсієнка залізницею Катеринослав — Долинська, а також з боку Херсона. Але, як з'ясувалося згодом, це були тільки чутки[5]. Учасник повстання Трохим Габестро писав, що реально існував тільки партизанський загін під командуванням А. Когана. Тому в союзники запросили анархістів під командуванням невідомих Рязанцева та Марусі Никифорової. Загони анархістів за домовленістю мали наступати на Богоявленськ, Тернівку, Водопій і центр Миколаєва. Зустрівшись із німцями, партизанський загін Когана і Трохима Габестра не зміг відкрити вогонь і відступив. Невеликий загін, яким командував брат Трохима Габестра, Іван Габестро, взагалі залишився без прикриття. На його правому фланзі діяли анархісти. Увечері, в розпал бою, загін анархістки Марусі Никифорової кинув позиції і «без узгодження з іншими загонами відступив на вечерю». Таким чином, повсталі в місті залишилися без підтримки[2].
Перегрупувавшись, 24 березня німецькі війська перейшли в наступ за всіма напрямками. М. Щеглов так згадував кінець повстання на своїй ділянці:
«Відступаючи під натиском в десятки раз переважаючих сил ворога, ми зазнавали все більших і більших втрат. Залишки нашої групи відходили по Херсонській [нині — Центральний проспект] до 6-ї Слобідської, а звідти до Тернівської і Колодязної. Ці два невеличкі квартали утворюють трикутник, посеред якого стояла водорозбірна колонка. Вона виявилась непоганим прикриттям. Нас залишилось лише троє: один колишній фронтовик, другий — молодий хлопець у цивільному костюмі і я. Двоє нас залягло за виступом будинку, а молодий товариш — на другому боці Тернівської за кам'яним стовпом водорозбірної колонки. Однак вже по суті не було боєприпасів. Залишалося щось 15–20 патронів і дві гранати. А тим часом у нашому напрямі з боку Купорної вулиці просувалось відділення мадярів. Розгорілася інтенсивна перестрілка, в якій ми втратили свого молодого товариша. Перебіжками по одному вороги підходили все ближче й ближче. Отут дійшла черга і до гранат. Скориставшись переполохом від вибухів, ми перебігли через двори на 5-ту Слобідську, а звідти поступово добралися до Одеської. Повстанців тут вже не було. По Херсонській, Аптекарській, 2-й Слобідській і 1-й Воєнній вулицях повсюдно сновигали німці…»[5]
Газета «Рідний край» повідомляла про закінчення повстання на іншій ділянці:
«…німці, зміцнившись, значними силами переслідували відступаючі загони кулеметним вогнем, що супроводжувався для прикриття перехресним вогнем тридюймових гармат. Одночасно німці в районі Глазенапівської [нині — вулиця Декабристів] вулиці зосередили значні сили австро-німецьких військ, котрі, зайнявши вокзал, повели наступ на пункти, де закріпилися, відступивши від вокзалу, партизани. Бої протягом суботнього дня [23 березня] відбувалися головним чином в районі базару і 2-ї та 3-ї Воєнних вулиць. Бої в цьому районі характерні особливою запеклістю. На вулицях лежало багато обгорілих трупів, причому прибрати їх не було жодної можливості, внаслідок переповнення моргу. Убитих в місті не менше двох тисяч чоловік. Абсолютно рознесено місце, де був базар: всі магазини погоріли. Розбито будівлю Міської думи, Петроградського готелю, будинок, де знаходився склад [сільськогосподарських] знарядь Ельворті, великий будинок братів Векслер. Околиці міста охоплено пожежами. Повстання придушено найсуворішим чином»[6]
Вони вели інтенсивний артилерійський обстріл робітничих районів. Перший голова ради робітничих і військових депутатів Я. Ряппо стверджував, що німці використовували для обстрілу «ракети», у радянській історіографії вказувалося на застосування «авіації». Проте документального підтвердження цим фактам не виявлено.
Нарешті 29 березня бої припинилися. Після придушення повстання німці почали обшуки, арешти й розстріли. У більшовицькій пресі в 1918 році наводилася цифра у 5 000 страчених. Серед заарештованих опинився й міський голова В. Костенко, якого німці звинуватили у відсутності контролю за настроями населення[1].
Результат[ред. | ред. код]
У результаті придушення повстання німці здобули повний контроль над містом і взялися до здійснення тієї «мирної місії, що випала німецькій армії». Командування запровадило в Миколаєві воєнний стан. 17 квітня 1918 року Юліус фон Ґільгаузен заборонив містянам виходити на вулицю в комендантську годину[1].
Повстання в Миколаєві стало найбільшим серед актів спротиву німецько-австро-угорським військам в Україні.
Втрати[ред. | ред. код]
В радянській історіографії стверджувалося, що у вуличних боях узяли участь понад 12 000 робітників, а кількість жертв налічувала більш як 2 000[1]. Щеглов повідомляв, що німці втратили більше тисячі вбитими[5]. Проте сучасними дослідженнями ці цифри було спростовано: як учасників, так і жертв було значно менше. За метричними книгами було складено поіменні списки загиблих повстанців, кількість яких обраховано у 435 особу, у тому числі й 107 невпізнаних осіб чоловічої статі, похованих у братських могилах на міському кладовищі[7].
Газета «Родной край» повідомляла про дві тисячі жертв, але не уточнювала, з якого боку скільки[6]. Величезна кількість марних жертв була серед мирних містян, особливо серед жінок та дітей. Вони не вміли ховатися, і коли стрілянина до ночі, здається, трохи вщухла, ті з них, хто затримався далеко від домівок, вирішили перебігти до своїх осель. Тут їх і накривав шквальний вогонь, оскільки в темряві їх сприймали за рухомі фігури повсталих[2].
Про жертви з німецької сторони наводилися цифри від 700 до 1 000 осіб, найбільш вірогідні дані наводяться в книзі Вальтера Феста: 200 осіб загинуло, 400 було поранено[8].
Джерела[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е ж Левченко, Лариса (2020). Німецьке ґубернаторство Миколаїв у 1918 р.: до постановки проблеми. Київ: Український історичний журнал (№ 3).
- ↑ а б в г Л. Л. Левченко, Л. А. Вовчук, О. В. Волос та ін. (2017). Миколаївщина: нариси історії революції 1917–1921 років. Миколаїв: Іліон. ISBN 978-617-534-444-6.
{{cite book}}: Явне використання «та ін.» у:|last=(довідка) - ↑ а б в Пархоменко, Владислав (2018). Науковий вісник № 1 (45) // Березневе повстання 1918 р. у Миколаєві у спогадах сучасників. Миколаїв: Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського. с. 140—142.
- ↑ Ряппо, А. (1922). Восстание николаевского пролетариата против немцев // Летопись революции. с. 107—123.
- ↑ а б в Щеглов М. К. (1959). Героїчне повстання // Боротьба за владу Рад на Миколаївщині. Миколаїв. с. 45—49.
- ↑ а б ДАМО, науково-довідкова бібліотека. Копии документов к сборникам «Борьба за Великий Октябрь на Николаевщине», «Николаевщина в годы иностранной военной интервенции и гражданской войны». Т. 1 (октябрь 1917 г. — февраль 1919 г.). Оп. 1. Спр. 35. Арк. 189.
- ↑ Щукін В. В. Повстання у Миколаєві в березні 1918 р. с. 70—115.
- ↑ Фест, Вальтер (2016). Николаев: последний форпост немецких войск на Черном море. Николаев: ПГО «Центр виробничої практики інвалідів АТО «Літопис». с. 50.