Очікує на перевірку

Білоус Дмитро Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Білоус Дмитро)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Білоус Дмитро Григорович
ПсевдоДимко
Народився24 квітня 1920(1920-04-24)
Курмани, Роменський повіт, Полтавська губернія
Помер13 жовтня 2004(2004-10-13) (84 роки)
Київ, Україна
ПохованняБайкове кладовище
Країна СРСР
 Україна
Діяльністьлітературний критик, поет, перекладач, дитячий письменник
Галузьпоезія[1], літературна критика[1] і translations from Bulgariand[1]
Alma materФілологічний факультет Київського університету[d]
Знання мовукраїнська[1]
Учасникнімецько-радянська війна
ЧленствоНаціональна спілка письменників України
Нагороди
орден Вітчизняної війни I ступеня орден Дружби народів медаль «За відвагу» медаль «За трудову доблесть» медаль «Партизанові Вітчизняної війни» I ступеня медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» орден «За мужність» III ступеня орден князя Ярослава Мудрого V ступеня орден «Кирило і Мефодій»
ПреміїНаціональна премія України імені Тараса Шевченка — 1990
Премія імені Максима Рильського
Премія імені Олександра Копиленка
Премія імені Лесі Українки
Премія імені Олени Пчілки
У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Білоус.

Дмитро́ Григо́рович Білоу́с (нар. 24 квітня 1920, Курмани — пом. 13 жовтня 2004, Київ) — український поет, перекладач, педагог, літературний критик, громадський діяч. Член Спілки письменників України з 1947 року, член-кореспондент з березня 1994 року та почесний академік з 2000 року Академії педагогічних наук України.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 24 квітня 1920 року в селі Курманах (нині Роменський район Сумської області, Україна) в селянській багатодітній сім'ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів (був десятою дитиною)[2]. Після закінчення семирічної школи поїхав до Харкова, де навчався на робітничому факультеті при дитячій трудовій комуні імені Фелікса Дзержинського та працював на електрозаводі. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.

Могила Дмитра Білоуса

З початком німецько-радянської війни у 1941 році добровольцем пішов у Червону армію. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі міста Красноярська у Росії. Потім у Москві був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих територій України в радіостанціях «Радянська Україна» і «Партизанка». Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок. У 1944 році працював в Українському радіокомітеті, потім у журналі «Вітчизна».

1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету; у 1948 році закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури. Член ВКП(б) з 1948 року. Упродовж 1947—1951 років працював заступником відповідального редактора журналу «Дніпро». У 1958 році перебував у творчому відрядженні в Болгарії, де вивчав болгарську мову і літературу. У 1968—1976 роках — відповідальний секретар комісії Спілки письменників України, з 1976 року — голова комісії художнього перекладу. З 1980 року — на творчій роботі.

Помер на 85-му році життя 13 жовтня 2004 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б, 50°25′2.50″ пн. ш. 30°30′4.05″ сх. д. / 50.41736° пн. ш. 30.50112° сх. д. / 50.41736; 30.50112).

Творчість

[ред. | ред. код]

Автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників, понад 20 поетичних збірок. Серед них:

  • «Осколочним!» (1948, збірка гумору та сатири);
  • «Будьмо здорові» (1951);
  • «Добрим людям на здоров'я, ворогам — на безголов'я» (1953);
  • «Веселі обличчя» (1953, збірка гумору та сатири);
  • «Декому на згадку» (1953);
  • «Українська радянська сатира в боротьбі з пережитками капіталізму» (1955, дослідицька праця);
  • «Пташині голоси» (1956, книга для дітей);
  • «Зигзаг» (1956);
  • «Життя Одарки Палегечі» (1956, ліро-епічна поема; 2-ге видання «Поліська бувальщина», 1961);
  • «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959, книга для дітей);
  • «Упертий Гриць» (1959, книга для дітей);
  • «Колос і кукіль» (1960);
  • «Сатиричне і ліричне» (1961);
  • «Лікарня в зоопарку» (1962, книга для дітей);
  • «Критичний момент» (1963);
  • «Тарасові жарти» (1964, збірка про Тараса Шевченка);
  • «Іде Тарас по Україні» (1964, збірка про Тараса Шевченка);
  • «Альфи — не омеги» (1967);
  • «Хліб-сіль їж, а правду ріж» (1971);
  • «Сад на Лисій горі» (1972);
  • «Веселий кут» (1979, книга для дітей);
  • «Вибране» (1980);
  • «Обережно: слово!» (1984);
  • «Гриць Гачок» (1986, книга для дітей);
  • «Диво калинове» (1988, збірка);
  • «Вибране: Лірика, гумор, сатира, переклади» (1990);
  • «В класі і в лісі» (1990);
  • «Диво калинове. Чари барвінкові» (1994);
  • «Хто подбає про плем'я молоде, незнайоме?» («Урядовий кур'єр», 1995, № 171—172);
  • «Чари барвінкові: Вірші» (1996, збірка для дітей).
  • «Ромен хіба не родич Рима?» (1999);
  • «За Україну молюся» (2000);
  • «Даруй словам одвічну силу» (2000).

Перекладав з російської, білоруської, литовської і болгарської мов, зокрема

з болгарської
  • «Червоний мак: Вірші та поеми» Димитра Методієва (1969);
  • віршовану драму «Цар Іван Шишман» Камена Зидарова (1969);
  • «Пересторога» Георгія Джагарова (1973, у співавторстві);
  • «Болгарські прислів'я та приказки» (1973);
  • книгу віршів і поем «Велике переселення» Димитра Методієва (1975);
  • збірку «Поезії» Івана Вазова (1985).
  • «Болгарські народні пісні» (1989);
  • «Легенди Царевця: Балади і поеми» Івана Вазова (2000).
з російської

Був упорядником і редактором «Антології болгарської поезії» в 2-х томах (1974). Редактор 7-томного зібрання творів Остапа Вишні (1963—1965) та інших видань.

Автор радіопередач про Тараса Шевченка, перекладів його поезій болгарською мовою. Вів цикли радіопередач «Слово про слово» (1985—1988), «Диво калинове» (1988—1995). Автор праць з етнопедагогіки, теорії й практики художнього перекладу.

Твори поета перекладалися російською, білоруською, болгарською (близько 30 видань протягом 1960—1983 років), сербською та іншими мовами.

В журналі «Перець» № 9 за 1975 рік розміщено твори Дмитра Білоуса та дружній шарж Анатолія Арутюнянца.[3]

Відзнаки

[ред. | ред. код]
СРСР
Народна Республіка Болгарія і Болгарія
  • орден Кирила і Мефодія І-го ступеня (1966);
  • орден «Мадарський вершник» І-го ступеня (1995);
Україна
премії

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
Меморіальна дошка Дмитру Білоусу в Києві

18 січня 2024 р. на його честь була названа дитяча бібліотека у Києві[6].

У вересні 2020 року на будинку по вул. Олеся Гончара, 52, де жив письменник з 1982 по 2004 рр., відкрито меморіальну дошку[7].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Національна бібліотека України для дітей. Архів оригіналу за 26 квітня 2021. Процитовано 26 квітня 2021.
  3. ↑ Журнал перець 1975 09. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 26 квітня 2021. Процитовано 2 квітня 2021.
  4. ↑ а б в г Пам'ять народу. [Архівовано 29 квітня 2021 у Wayback Machine.](рос.)
  5. ↑ а б Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 26 квітня 2021. Процитовано 26 квітня 2021.
  6. ↑ У Києві дерусифікували ще п’ять бібліотек. www.ukrinform.ua (укр.). 19 січня 2024. Процитовано 19 січня 2024.
  7. ↑ Єфремова, Валентина (12 вересня 2020). Каменяр українського слова. «Справи сімейні». Процитовано 5 серпня 2024.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Білоус_Дмитро_Григорович&oldid=43477954