Кодокусі
Кодокусі (яп. 孤独死, англ. Kodokushi; самотня смерть) — японське явище самотньої смерті людини, тіло якої довгий час залишається не знайденим і забутим. Феномен уперше описаний у 80-х роках ХХ ст. Причинами поширення проблеми в Японії вважаються соціальна ізоляція, економічні труднощі та старіння населення країни[1][2].
Одним із перших випадків, які привернули увагу громадськості, була смерть чоловіка у багатоквартирному комплексі Токівадайри. Тіло чоловіка пролежало мертвим на підлозі три роки. У 2000 році, коли кошти на його рахунку закінчилися й щомісячні комунальні й орендна плати перестали надходити, до його квартири прийшли службовці, де і виявили його скелет[3].
Статистика[ред. | ред. код]
Статистичні дані щодо масштабу ситуації залишаються неповними й доволі неточними. Число самотніх смертей потроїлося у період між 1983 та 1994 роками, з даними про 1049 таких випадків у Токіо за 1994 рік[4]. Статистичні дані Управління соціального забезпечення та громадського здоров'я за 2008 рік свідчать про понад 2200 випадків кодокусі в місті Токіо серед населення старше 65 років[1]. У 2011 там зафіксовано також близько 2000 смертей в ізоляції[5].
Спільними рисами інцидентів є те, що всі вони трапляються у квартирах міських районів, жертвами стають пари літніх людей, або люди з інвалідністю, які не отримують соціальних послуг чи виплат і не спілкуються із сусідами[6]. Згідно з опитуванням уряду в 2010 році 10% жінок і майже 25% чоловіків старше 60 років стверджують, що не мають родичів чи друзів, на яких можуть покластися[6]. Однак, не тільки старші люди потрапляють у зону ризику. У одній із квартир Токіо було виявлено мертвого 4-річного хлопчика, мати якого також померла[6].
Соціальна ізоляція літніх японців набула такого поширення, що виникла окрема галузь, яка спеціалізується на очищенні квартир від людських рештків[1].
Реакція[ред. | ред. код]
Місцевою владою з метою покращення комунікації між старшими людьми проводяться відповідні заходи, проводиться стеження за їх самопочуттям, наприклад, перевіряючи, чи виносять вони сміття. Через відсутність точної статистики успішність таких заходів важко визначити[6].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Nobel, Justin (6 квітня 2010). Japan's 'Lonely Deaths': A Business Opportunity. Time (англійською) . Архів оригіналу за 12 серпня 2016.
- ↑ Brasor, Philip (4 березня 2012). Japan's lonely people: Where do they all belong?. The Japan Times. Архів оригіналу за 6 Грудня 2019. Процитовано 21 лютого 2020.
- ↑ Norimitsu, Onishi (30 листопада 2017). A Generation in Japan Faces a Lonely Death. New Yourk Times (англійською) . Архів оригіналу за 21 лютого 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
- ↑ Leng Leng Thang (2001). Generations in Touch: Linking the Old and Young in a Tokyo Neighborhood. Cornell University Press. с. 177–179. ISBN 0-8014-8732-3. Процитовано 21 лютого 2020.
- ↑ Mihaela Robila (19 червня 2013). Handbook of Family Policies Across the Globe. Springer Science & Business. с. 327. ISBN 978-1-4614-6771-7. Архів оригіналу за 5 Серпня 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
- ↑ а б в г MCDONALD, MARK (25 березня 2012). In Japan, Lonely Deaths in Society’s Margins. New York Times (англійською) . Архів оригіналу за 3 Січня 2020. Процитовано 21 лютого 2020.
| ||||||||||||||||||||||||||||||
