Папужник синьощокий
| Папужник синьощокий | ||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
| Erythrura trichroa (Kittlitz, 1833) | ||||||||||||||||
 Ареал виду | ||||||||||||||||
Підвиди
| ||||||||||||||||
|
(Див. текст) | ||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||
| Fringilla trichroa | ||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||
|
Папу́жник синьощокий[2] (Erythrura trichroa) — вид горобцеподібних птахів родини астрильдових (Estrildidae). Мешкає в Австралазії. Виділяють низку підвидів.
Довжина птаха становить 11-14 см, вага 14,4 г. Самці мають переважно зелене забарвлення, нижня частина живота дещо світша,крила більш темні. Обличчя індигово-синє, надхвістя зелене, хвіст зелений, дзьоб міцний, чорний. У самиць синя пляма на обличчі менша і менш виражена. Молоді птахи мають менш яскраве забарвлення, ніж дорослі птахи, синя пляма на облиичі у них слабо виражена або відсутня.
Виділяють одинадцять підвидів:[3]
- E. t. sanfordi Stresemann, 1931 — гори Сулавесі, зокрема Рантемаріо і Лоре-Лінду[en];
- E. t. modesta Wallace, 1862 — північні Молуккські острови (Тернате, Тідоре, Хальмахера і Бачан);
- E. t. pinaiae Stresemann, 1914 — центральні Молуккські острови (Буру, Серам);
- E. t. sigillifer (De Vis, 1897) — Нова Гвінея і острови архіпелагу Бісмарка;
- E. t. macgillivrayi Mathews, 1914 — південний схід півострова Кейп-Йорк на північному сході Квінсленду, в районі Кернса;
- E. t. eichhorni Hartert, EJO, 1924 — острови Муссау[en] і Емірау[en] (острови святого Маттія[en]);
- E. t. pelewensis Kuroda, Nm, 1922 — Палау;
- E. t. clara Taka-Tsukasa & Yamashina, 1931 — острови Чуук і Понпеї;
- E. t. trichroa (Kittlitz, 1833) — острів Косрае;
- E. t. trichroa Rothschild & Hartert, EJO, 1900 — острови Гуадалканал, Бугенвіль і Коломбангара (Соломонові острови);
- E. t. cyanofrons Layard, EL, 1878 — Вануату (від Гауа до Анейтьюма) і острови Луайоте (Маре та Ліфу[en]).
Синьощокі папужники мешкають в Індонезії, Папуа Новій Гвінеї, Австралії, на Соломонових Островах та Новій Каледонії, у Федеративних Штатах Мікронезії, Палау і Вануату. Вони живуть в гірських і рівнинних тропічних лісах, на узліссях і трав'янистих галявинах, в мангрових і чагарникових заростях, в садах. На Новій Гвінеї вони зустрічаються на висоті від 800 до 3000 м над рівнем моря, під час негніздового періоду мігрують в долини, утворюючи зграї до 100 птахів.
Синьощокі папужники живляться переважно насінням трав'янистих рослин, плодами, ягодами, пагонами, під час сезону розмноження також дрібними комахами. Сезон розмноження у них триває з жовтня по лютий. В цей час самці приваблюють самиць співом, слідуюючи за нею, пока самиця тримає в дзьобі стебло трави або інший рослинний матеріал у вертиакальному положення; самиці демонструють готовність до спарювання, присідаючи і рухаючи хвостом зі сторони в сторону.
Пара птахів будує гніздо, причому самець приносить матерал (гілочки, травинки, листя, корінці), а самиця будує гніздо. Воно має кулеподібну форму і розміщується в густрій рослинності на висоті кількох метрів над землею. В кладці від 3 до 6 білуватих яєць. Інкубаційний період триває 13-14 днів, насиджують поперемінно і самиці, і самці. Пташенята покидають гніздо через 15 днів після вилуплення, однак батьки продовжують піклуватися про них ще 2 тижні. Вони набувають дорослого забарвлення у віці 4 місяців.
МСОП класифікує цей вид як такий, що не потребує особливих заходів зі збереження. За оцінками дослідників, популяція синьощоких папужників становить приблизно 20 тисяч птахів.
- ↑ BirdLife International (2016). Erythrura trichroa: інформація на сайті МСОП (версія 2022.1) (англ.) 01 вересня 2022
- ↑ Фесенко Г. В. Вітчизняна номенклатура птахів світу. — Кривий Ріг : ДІОНАТ, 2018. — 580 с. — ISBN 978-617-7553-34-1.
- ↑ Gill, Frank; Donsker, David, ред. (2022). Waxbills, parrotfinches, munias, whydahs, Olive Warbler, accentors, pipits. IOC World Bird List Version 12.2. International Ornithologists' Union. Процитовано 01 вересня 2022.
- Jürgen Nicolai (Hrsg.), Joachim Steinbacher (Hrsg.), Renate van den Elzen, Gerhard Hofmann: Prachtfinken – Australien, Ozeanien, Südostasien. Eugen Ulmer Verlag, Stuttgart 2001, ISBN 3-8001-3249-4.
- Peter Clement, Alan Harris, John Davis: Finches and Sparrows. An Identification Guide. Christopher Helm, London 1993, ISBN 0-7136-8017-2.
|
Це незавершена стаття з орнітології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |