Парадокс Лефора
Парадокс Лефора - політична концепція розроблена французьким політичним філософом Клодом Лефором. Ця концепція стверджує що в ідеологічній структурі будь-якої держави: капіталістичної чи соціалістичної, демократичної, авторитарної чи тоталітарної — міститься внутрішній парадокс. Зазначений парадокс полягає в тому, що між проголошуваною державою ідеологією і реальними діями керівників держави існує неминучий розрив. І для того, щоб представляти систему державного правління як легітимну та справедливу, держава вимушена постійно апелювати до якоїсь «вищої цінності», яка не викликає сумніву. Ця цінність є загальноприйнятим в суспільстві ідеалом розвитку держави. Зазвичай ця мета є водночас і конкретною і досить відносною. У сучасному світі ця цінність сприймається як певна «самоочевидна істина», як правило, є певним виразом та відображенням ідеалів епохи просвітництва (як приклад, ідеї про загальну рівність або соціальну справедливість)[1].
Повністю реалізувати відповідну цінність чи ідеал держава повною мірою ніколи не може. На те це й ідеал, щоб вічно наближатися до нього, а він, подібно небокраю, завжди відсувається від нас на недосяжну відстань. Ідеал неможливо досягнути, це вічна ціль, а також дороговказ який окреслює мету шляху розвитку держави в конкретний період розвитку певної держави. І сам факт недосяжності ідеалу створює вірогідну небезпеку того, що громадяни з плином часу починають сумніватися — а чи дійсно очільники держави ведуть суспільство у потрібному напрямку, чи, можливо, вони лише маніпулюють красивими гаслами, а в реальності переслідують власні меркантильні інтереси, що не мають нічого спільного із загальним благом народу, благом моральним і матеріальним. Хоча це відчуття може бути як вірним, так і хибним, суспільство може бути одурене популістами які можуть пообіцяти поступ у справі наближення до ідеалу функціонування суспільства, при цьому не маючи реальної можливості чи бажання досягнення декларованих цілей, або можливостей пришвидшення досягнення відповідних цілей.
Шлях до «високої цілі» виправдовує прогнозовано тимчасові труднощі і обтяження. Проте експлуатація високої цілі без доказів просування до її досягнення призводить до послаблення прихильності цілі. Також розрив між планованим і реальним підриває довіру до керівництва держави. Проте жадання цілі змін в державі залишається сталим чи навіть посилюється в разі відсутності альтернатив розвитку держави і суспільства[2].
Кожне суспільство має свій вектор розвитку що продиктований бажаним наближенням до політичного ідеалу в уявленні більшої частини суспільства. Проте цілі досягнення мети можуть відрізнятися в уявленні різних політичних діячів.
В той же час ця концепція віддає велику ідеологічну роль керівній особистості, бо вона користуючись своїм унікальним становищем поза ідеологічним дискурсом (і над ним), ця панівна фігура здатна публічно здійснювати оцінку всіх ідеологічних текстів і висловлювань на предмет їх відповідності або невідповідності «об'єктивної істини» [3].