Саймон Барлі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Саймон Барлі
англ. Simon Burley
Лорд-хранитель П'яти портів
1384 — 1387
Попередник: Роберт Ештон
Наступник: Джон Девере
 
Народження: близько 1336
Смерть: 5 травня 1388
Причина смерті: обезголовлення
Нагороди:
орден Підв'язки

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Саймон Барлі (англ. Simon Burley; близько 1336—1388) — англійський лицар, фаворит короля Річарда II, кавалер ордена Підв'язки. Брав участь у Столітній війні під командуванням Едуарда Чорного принца, став вихователем його сина Річарда II, завдяки чому після 1377 року виявився одним з найвпливовіших людей Англії. Лорди-апелянти у 1388 році домоглися суду над Барлі, а потім і його страти. У 1399 році вирок був скасований.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Саймон Барлі належав до незнатного лицарського роду. Він був середнім або молодшим з трьох синів Роджера Барлі, який володів землями в Герефордширі, і братом Джона Барлі, який, як і його син Річард, був кавалером ордена Підв'язки. Саймон народився приблизно в 1336 році[1]. Представлений до двору своїм родичем Уолтером Барлі, він став другом спадкоємця престолу Едуарда Чорного принца. У 1350 році Барлі брав участь у морській війні з Кастилією, у 1355 році — у поході короля Едуарда III до Північної Франції. У 1364 році він з'явився в оточенні Чорного принца в Аквітанії. Саймон був у складі посольства до Педро I Жорстокого у 1366 році, а роком пізніше — у складі армії Чорного принца, що розбила Енріке II Трастамарського при Нахері і повернула Педро кастильський престол. Коли відновилася війна з Францією, Барлі потрапив у полон поблизу Лузіньянского замку, але незабаром був викуплений (1369—1370 роки)[2][3].

Чорний принц призначив Барлі вихователем свого сина Річарда Бордоського; останній в 1377 році став королем під ім'ям Річарда II у віці всього 10 років, і в результаті Барлі виявився одним з найвпливовіших людей в Англії. Річард ставився до нього з глибокою повагою, мати короля, також, дуже його поважала[4]. Саймон отримав ряд земельних пожалувань, грошовий пенсіон, посади сокольничого, констебля замків Віндзор, Вігмор, Гілфорд. У 1381 році він став кавалером ордена Підв'язки, в 1382 році — помічником управителя королівського двору, інспектором володінь корони в Південному Уельсі. У 1384—1387 роках Барлі був лордом-хранителем П'яти портів і констеблем Дуврського замку[2][5].

Сер Саймон брав активну участь у державних справах. У 1381 році він здійснив поїздку до Праги, де уклав договір про одруження Річарда II на сестрі чеського короля Анні; пізніше він зустрів наречену свого монарха в Брюсселі і супроводжував її до Лондона. У 1385 році Барлі брав участь у шотландському поході на чолі загону у двадцять латників і тридцять лучників. Королеву, на яку він мав великий вплив, сер Саймон намагався протиставити ланкастерської «партії» на чолі з Джоном Гонтом — могутнім дядьком короля. Однак засилля фаворитів короля стало причиною заколоту. Наприкінці 1387 року група лордів на чолі з герцогом Глостером, графами Арунделом і Воріком подала апеляцію на дії наближених Річарда II та почала збирати армію[2].

Королева Анна благає зберегти життя Саймону Барлі. Ілюстрація до «Хронік Англії», 1864 рік.

Відомо, що Барлі, дізнавшись про ці події, хотів втекти з Англії, але ще один королівський фаворит, Роберт де Вер, 9-й граф Оксфорд, переконав його це не робити. Лорди-апелянти зажадали від Річарда II арешту його улюбленців, включаючи сера Саймона, і передання їх суду парламенту. Король дав формальну згоду, але виконувати її не поспішав. Тим часом граф Оксфорд теж зібрав військо; у Редкот-Брідж 19 грудня 1387 відбулася битва, в якій апелянти здобули перемогу. Після цього вони зайняли Лондон, а король сховався в Тауері та був змушений схвалити арешт Барлі та інших своїх фаворитів. 3 лютого 1388 року в «Безжальному парламенті» почався суд. Сера Саймона звинуватили у зловживаннях владою, шляхом яких його річний дохід за кілька років виріс з двадцяти маркок до трьох тисяч, у створенні корумпованої судової системи й навіть у намірі продати Дувр французам. Суд засудив його до страти через повішення, патрання і четвертування. Королева Анна на колінах благала лордів-апелянтів помилувати Барлі, але ті проігнорували її благання[6]; Арундел при цьому навіть образив королеву, а Глостер заявив Річарду II, що, якщо той хоче залишатися королем, сер Саймон повинен померти[2].

Річард зміг зробити для свого улюбленця тільки одне — замінити жорстоку кваліфіковану кару на просте обезголовлення[7]. Вирок був приведений у виконання на Тауерському пагорбі, причому перед цим сера Саймона провели зі зв'язаними руками через весь Лондон[2].

Після смерті

[ред. | ред. код]

Страта Барлі засмутила і розгнівала Річарда II. У 1397 році він помстився лордам-апелянтам, організувавши суд над ними (дослідники відзначають, що цей суд став своєрідним дзеркальним відображенням «Безжального парламенту»); Арундела засудили до смерті та обезголовили, Воріку замінили страту на довічне заслання, а Глостера засудили за зраду посмертно (він помер у вересні 1397 року). При цьому ніхто не сумнівався в тому, що насправді Глостера вбили за наказом короля[8]. Вирок, винесений Барлі, був скасований 22 березня 1399 року[2].

Хроніст Жан Фруассар оплакав смерть сера Саймона, схарактеризувавши його як свого друга, мудрого і благородного лицаря. Можливо, ця дружба була пов'язана з захопленням Барлі лицарськими романами: в опису майна сера Саймона, складеному 7 листопада 1387 року, фігурує каталог бібліотеки, що включала двадцять одну книгу, в тому числі твори цього жанру[2].

Саймон Барлі став персонажем романів Артура Конан Дойла «Білий загін»[9] і Зінаїди Шишової «Джек-Соломинка».

Примітки

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Норвич Дж. История Англии и шекспировские короли : [рос.] / Пер. с англ. И. В. Лобанова. — М. : Астрель, 2012. — 414, [2] с. — (Историческая библиотека). — ISBN 978-5-271-43630-7.
  • Устинов В. Столетняя война и Войны Роз : [рос.]. — Москва : Астрель, 2007. — 637 с.
  • Leland J. Burley, Sir Simon (1336?–1388) // Oxford Dictionary of National Biography. — 2004.
  • Round J. Burley, Simon // Dictionary of National Biography. — 1885—1900. — Vol. 97. — P. 373—374.