Сербські гайдуки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зброя гайдуків, Військовий музей Белграда.

Сербські гайдуки (серб. хајдуци) — переважно озброєні партизанські борці за свободу (повстанці), рідше розбійники (бандити) на Балканському півострові, що перебував під владою Османської імперії. В Сербії, вони були організованими в групи на чолі з харамбашами («ватажками»), спускалися з гір і лісів, грабували і нападали на османців. Під час великих конфліктів їм часто допомагали іноземні держави, такі як Венеційська республіка та Габсбурзька монархія.

Гайдуки розглядаються як частина сербської національної ідентичності. В оповіданнях гайдуків описували як героїв; вони відігравали роль сербської еліти під час османського панування, захищали сербів від османського гніту, готували національне визволення і сприяли йому під час Сербської революції.[1] Четники також вважали себе гайдуками, борцями за свободу.[2]

Гайдуцький рух відомий як гайдучія (хајдучија) або гайдукування (хајдуковање). Ранги у гайдуків включали булубаша (серб. буљубаша; тур. bölükbaşı) та харамбаша (серб. харамбаша; тур. harami başı), запозичені від османів.

Людей, які допомагали гайдукам, називали ятаками. Ятаки жили по селах і містах і давали їжу та притулок гайдукам. Натомість гайдуки віддавали їм частину награбованого.

Етимологія[ред. | ред. код]

Етимологія слова достеменно невідома. За однією з теорій, походить від турецького слова haidut або haydut, яке спочатку використовувалося османами для позначення угорських і польсько-литовських піхотинців. Інша теорія припускає, що слово походить від угорського слова žátó або hajdó, що означає «пастух» (великої худоби).[3] Обидві теорії не обов'язково протистоять одна одній, і слово hajduk у балканських мовах походить від турецького слова haiduk або hayduk (розбійник).[4]

16-е століття[ред. | ред. код]

Старина Новак (~1530–1601), воєначальник на волоській службі, вважається найстаршим гайдуком.

Делі-Марко (1596—1619), гайдук і воєначальник на службі у Габсбургів.

18-е століття[ред. | ред. код]

26 листопада 1716 року австрійський генерал Настіч з 400 солдатами і близько 500 гайдуками атакував Требинє, але не захопив його.[5] Об'єднане австро-венеціансько-гайдуцьке військо чисельністю 7 000 чоловік стояло перед стінами Требинє, які захищали 1 000 османів.[5] Османи були зайняті під Белградом і нападами гайдуків на Мостар, і тому не змогли укріпити Требинє.[5] Завоювання Требинє та Попового поля було відкладено до боїв у Чорногорії.[5] Венеціанці захопили Гутово і Попово, де вони відразу ж набрали військову залогу з місцевого населення.[5]

Королівство Сербія (1718–1739)[ред. | ред. код]

Серби створили армію гайдуків, яка підтримувала австрійців.[6] Армія складалася з 18 рот, у чотирьох групах.[7] У цей період найбільш відомими обор-капетанами були Вук Ісакович з Црна-Бари, Млатішума з Крагуєвацу та Коста Дімітрієвич з Парачина.[6]

Найбільш відомими обор-капетанами були Вук Ісакович з Црна Бара, Млатішума і Коста Дімітрієвич з Парачина.[6] Крім обор-капетанів, іншими відомими командирами були капетани Кеза Радівоєвич з Гроцки і Сіма Віткович з Валєво.[6] У Крагуєваці було дві роти по 500 солдатів у кожній. Зі своїм ополченням він завоював Крушевац і захопив багато худоби.[8]

19-е століття[ред. | ред. код]

Велика східна криза[ред. | ред. код]

Під час Великої Східної кризи, спричиненої сербським повстанням проти Османської імперії у 1875 році в Боснії і Герцеговині (Боснійсько-герцеговинське повстання), князь Петро взяв собі псевдонім гайдука Петра Мрконіча з Рагузи і приєднався до боснійських сербських повстанців як лідер партизанського загону.[9]

Сербська революція[ред. | ред. код]

Серед сербських революціонерів, які були активними гайдуками до революції, були Станое Главаш, Велько Петрович, Стоян Чупич, Лазар Добрич та інші.

Список відомих гайдуків[ред. | ред. код]

Це список видатних людей у хронологічному порядку.

Ранньомодерний період[ред. | ред. код]

  • Груїца Жеравіца (1645 р.), гайдук із Герцеговини та південної Далмації під час венеційсько-османської війни (1645—1649)
  • Старина Новак (~1530–1601), полководець на волоській службі
  • Сава Темішварац (1594—1612), на службі у Габсбургів
  • Делі-Марко Сегединак (бл. 1596—1619), на службі у Габсбургів
  • Петар Рац (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Đorđe Rac (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Михайло Рац (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Кузман Рац (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Нікола Рац (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Вук Рац (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Đorđe Slankamenac (бл. 1596), на службі у Габсбургів
  • Живко Црні
  • Грдан (бл. 1596–пом. 1612)
  • Теодор з Вршаца, Сава Бан і Веля Міронич (бл.1594), підняли повстання в Банаті.
  • Йован Рац (бл. 1653)
  • Байо Півлянін (1669 р. — помер у 1685 р.), командир на венеціанській службі під час Критської війни
  • Йован Монастерлія (1689—1706), командир на австрійській службі
  • Арнольд Паоле (пом. 1726), міліціонер на австрійській службі, відомий як нібито вампір
  • Вук Ісакович (бл. 1696—1759), полководець на австрійській службі
  • Нікац Томович (бл. 1695—1755), полководець у Чорногорії
  • Коча Анджелкович (1755—1789), командир на австрійській службі, очолив прикордонне повстання у Кочі
  • Станко Арамбашич (1764—1798), командир сербських офіцерів на османській службі
  • Лазар Добрич (бл. 1790),

Сербська революція[ред. | ред. код]

  • Карагеоргій (1768—1817), лідер Першого сербського повстання та засновник сучасної Сербії
  • Станоє Главаш (1763—1815), воєвода в Першому сербському повстанні
  • Стоян Чупіч, воєвода в Першому сербському повстанні
  • Георге Чурчія (пом. 1804), воєвода в Першому сербському повстанні
  • Велько Петрович (бл. 1780—1813), воєвода в Першому сербському повстанні
  • Стоян Абраш (1780—1813) брав участь як один із лідерів у Першому сербському повстанні.
  • Павло Ірич
  • Йован Мічіч
  • Петроній Шишо

Повстанці в Боснії та Герцеговині[ред. | ред. код]

  • Йован Шибалія (1804—1815), лідер повстанців у Дробняці, брав участь у Першому сербському повстанні
  • Шуйо Караджич (1804—1815), лідер повстанців у Дробняці, брав участь у Першому сербському повстанні
  • Йоко Кусовац (пом. 1863), священик, сердар і лідер повстанців
  • Петар Попович-Пеція (1826—1875), очолював повстання Доляні (1858) і повстання в Босанській Країні (1875–78)
  • Лука Вукалович (1823—1873), очолював Герцеговинське повстання (1852–62)
  • Міко Любібратич (1839—1889), брав участь у Герцеговинському повстанні (1852–62)
  • Перо Тунгуз (пов. 1875),
  • Лазо Шкундрич (1875 р.н.),
  • Петко Ковачевич (пов. 1875),
  • Продан Рупар (1815—1877), керівник Герцеговинського повстання (1875–77)
  • Драга Мастілович (пом. 1877), лідер повстанців
  • Голуб Бабич (1824—1910), лідер повстанців у Західній Боснії.
  • Стоян Ковачевич (1821—1911),

Повстанці в Старій Сербії та Македонії[ред. | ред. код]

  • Чакр-паша
  • Велика Беговица
  • Спіро Црне
  • Міцко Крстич
  • Глігор Соколович (1872—1910), в Османській Македонії

Література[ред. | ред. код]

Гайдуки в епічній поезії[ред. | ред. код]

У сербському епосі гайдуки оспівуються як герої, борці за свободу проти османського панування. Існує цілий цикл про гайдуків та ускоків. Серед найвідоміших гайдуків в епосах — Старина Новак, Малий Радоїца, Філіп Вишнич, Предраг і Ненад, Новак, Груїца Жеравіца та інші.

Романи[ред. | ред. код]

Гайдуки є темою багатьох романів, таких як «Гайдуки» Браніслава Нушича (1955), «Сербські гайдуки» Мільянова та ін. (1996) тощо.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Naimark, Norman M. (2003). Norman M. Naimark (ред.). Yugoslavia and Its Historians: Understanding the Balkan Wars of the 1990s. Stanford University Press. с. 25–. ISBN 978-0-8047-8029-2.
  2. ↑ That was Yugoslavia. Ost-Dienst. 1991. с. 15.
  3. ↑ Petrović, Aleksandar. These persons become later soldiers at the Hungarian-Ottoman Serbian border and fight against the Otoman Turks. The Role of Banditry in the Creation of National States in the Central Balkans During the 19th Century [Архівовано 2013-08-01 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Младенов, Стефан. 1941. Етимологически и правописен речник на българския книжовен език
  5. ↑ а б в г д Mihić, Ljubo (1975). Ljubinje sa okolinom. Dragan Srnić. с. 196.
  6. ↑ а б в г Popović, Dushan Ј (1950). Serbia and Belgrade from Požarevac to the Peace of Belgrade, 1718-1739. с. 42—43.
  7. ↑ Radovan M. Drašković (1987). Valjevo u prošlosti: prilozi za zavičajnu istoriju. Milić Rakić. с. 22. ISBN 9788671730082. Хајдучка војска била је подељена на 18 компанија, које су се распореЬивале у 4 групе.
  8. ↑ Istorijski muzej Srbije (1984). Zbornik Istorijskog muzeja Srbije. Т. 21. Muzej. с. 35.
  9. ↑ Franjo Jež (1931). Zbornik Jugoslavije: njenih banovina, gradova, srezova i opština. Matica živih i mrtvih s.h.s. с. 43. опевани приморски ју- нак Петар (или Перо) Мркоњић

Джерела[ред. | ред. код]

  • Коцић, М. (2013). Венеција и хајдуци у доба Морејског рата.
  • Милошевић, М. (1988). Хајдуци у Боки Которској 1648—1718. Титоград, ЦАНУ.
  • Стојановић, М., & Samardžić, R. (1984). Хајдуци и клефти у народном песништву. Српска академија наука и уметности, Балканолошки институт.
  • Popović, D. J. (1930). O hajducima (Vol. 1). Narodna štampanja.
  • Žanić, I. (1998). Prevarena povijest: guslarska estrada, kult hajduka i rat u Hrvatskoj i Bosni i Hercegovini, 1990—1995. godine. Durieux.
  • Bracewell, W. (2005). 'Hajduci kao heroji u balkanskoj politici i kulturi'(trans. of" The Proud Name of Hajduk").
  • Suvajdžić, Boško (2003). Hajduci i uskoci u narodnoj poeziji: Istorijske pretpostavke za nastanak i razvoj hajdučkog pokreta. Janus; Rastko. Архів оригіналу за 22 березня 2016.
  • Suvajdžić, Boško (1953). Српска хајдучка епика у јужнословенском контексту.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сербські_гайдуки&oldid=41184361