Сика (народ)
Сика | |
---|---|
Кількість | 175 тис. (1995)[1] |
Ареал | Індонезія: провінція Східна Південно-Східна Нуса |
Раса | південні монголоїди |
Близькі до: | ламахолот, ліо, енде |
Мова | сика, індонезійська |
Релігія | християнство, традиційні вірування |
Си́ка (сиканці, власна назва ата-сика, індонез. Suku Sika) — народ в Індонезії, в центрально-східній частині острова Флорес; в адміністративному плані це округ Сика (індонез. Kabupaten Sikka) провінції Східна Південно-Східна Нуса. Західними сусідами сика є ліо, східними — ларантуки.
Поділяються на власне сика (сика-крове) та гірських сика (власна назва ата-танаай). Перші живуть у центральних районах області, північному та південному узбережжях, другі — на сході. Матеріальна культура горян зберегла більше традиційних елементів, тоді як на заході під впливом християнства вона набула європейських рис.
Мова, релігія[ред. | ред. код]
Говорять мовою сика (сара-сика), яка належить до флорес-лембатської групи центрально-східної гілки малайсько-полінезійських мов. Має три основні діалекти: сика-натар на південному узбережжі, сара-крове в центральних районах і сара-танаай на сході.
За релігією більшість сиканців є християнами (католики), гірські сика на сході зберігають традиційні вірування (культ предків, аграрні культи). Поширення християнства відбувалося завдяки активній діяльності католицької місії, починаючи з XVII ст. Традиційні вірування певною мірою інтегрувалися в християнські обряди.
Гірські сика все ще вірять в існування верховного бога Ніан-Тана-Леро-Вулан. Всесвіт, за їх переконаннями, поділяються на землю (асоціюється із жінкою) та небосхил (асоціюється з чоловіком). Вони шанують духів предків, вірять в існування злих та небезпечних духів ніту-ноанг, що живуть у лісі. Є спеціалісти з проведення релігійних церемоній та ритуалів. Вони здатні викликати духів предків і просити у них допомоги в реальному житті.
Історія[ред. | ред. код]
Сика належать до автохтонного населення острова Флорес.
За місцевою традицією, першим правителем Сики (Сика-Натар на південному узбережжі) й засновником її династії був моанг (дон) Алесу Хіменес да Сілва (Alésu Ximenes da Silva), португалець за походженням. У документах 1613 року Сика фігурує як одна з християнських держав регіону. В залежності від Сики перебували раджі Ніти та Кангае. 1929 року, вже за голландського правління, Ніта та Кангає були об'єднані з Сикою, було утворене єдине державне утворення, що мало статус автономної області (daerah swapraja); столиця була перенесена до Маумере (індонез. Maumere), сучасного адміністративного центра округу Сика.
1952 року помер останній представник династії Хіменес да Сілва, і через кілька років Сика стала частиною сучасної Республіки Індонезія.
Господарство[ред. | ред. код]
Традиційно сиканці займалися підсічно-вогневим землеробством, ці технології все ще зберігаються на сході та заході округу Сика. У центральних районах з помітно вищою щільністю населення тепер обробляють постійні поля, на заході узбережжя із застосування методів іригації. Вирощують рис, кукурудзу, маніок, а також просо, сорго, солодку картоплю; основні товарні культури — кокосова пальма та арахіс.
У прибережних селах населення, на додаток до землеробства, займається рибальством, але комерційне рибальство ведуть бутонські, макасарські та китайські рибалки. Тримають велику рогату худобу, кіз, свиней, коней, качок, курей.
Розвинені ткацтво і плетення. Багато жінок носять красиві саронги з місцевих тканин, виготовлених за традиційною технологією ікат.
Серед гірських сика продовжують практикуватися мисливство та збиральництво. Також у своїх зовнішніх контактах вони більше орієнтуються на населення східного Флоресу, ніж на населення центральних районів Сики.
Поселення[ред. | ред. код]
Гірські села невеличкі, розташовані на крутих схилах гір, мають кільцеве планування. По центру розташовувався майдан з храмом та родовими святинями у вигляді мегалітів. Прибережні села мають лінійне планування, розташовуються вздовж гірських хребтів, доріг, річок або морського узбережжя. Кожен рід мав у селі власний квартал.
Традиційні хати прямокутні в плані, мають каркасно-стовпову конструкцію, стоять на палях на висоті 1 м або більше над землею. Такі хати все більше витісняються хатами, що стоять безпосередньо на землі або на бетонному фундаменті. Часто хата з подвір'ям буває оточена невисокою кам'яною стіною.
Під час сільськогосподарського сезону селяни зводять на віддалених полях тимчасові хижі.
Побут[ред. | ред. код]
Одяг горян складається з пов'язки на стегнах у чоловіків і спідниці у жінок. У прибережних районах носять каїн (шматок полотна, що обгортає тіло у вигляді спідниці) та кофтину або сорочку.
Їжа переважно рослинна: каші з рису та кукурудзи з гострими приправами, фрукти, соки. Рибу та м'ясо їдять на свята.
Суспільство[ред. | ред. код]
Сика поділяються на великі патрилінійні екстериторіальні, не-екзогамні групи куат або куат-вунгунг, що ведуть своє походження від спільного предка. У гірських сика суспільство поділяється на екзогамні групи лепо, належність до яких визначається за материнською лінією.
Шлюб моногамний. Молодий має сплатити за наречену викуп, що складається з «чоловічих товарів» (коні, прикраси зі слонової кістки, золота та срібла, готівкові гроші). Натомість сім'я нареченої дарує «жіночі товари» (тканини, свині, рис, хатні речі та посуд). Вінчання в церкві відбувається протягом наступних декількох років, в деяких випадках лише після народження першої дитини.
Сиканське суспільство складалося зі шляхетної верстви (ata mo'ang), пов'язаної з раджами Сики, Ніти та Кангае, простих вільних людей (ata riwung) та класу рабів (ata maha), що складався з боржників та військовополонених.
До 1950-х років Сика поділялася на 16 округів, у кожен з яких раджа призначав свого чиновника з титулом капітан. Округи поділялися на села, очолювані сільськими головами кепала-кампунг. Зберігалося традиційне землеволодіння, згідно якого всі права на землі сільської громади належали тана-пуангу («володар землі»), нащадку засновника села. Існувала традиційна ворожнеча між тана-пуангом і раджею та його представниками.
Гірські сика на сході ніколи не мали свого раджі. У місцевих громадах існувала діархія, коли світська влада належала жінкам, які очолювали місцеві лепо, а ритуальні функції та контакти з іншими групами здійснювали чоловіки.
Правосуддя у Сиці здійснював раджа та його представники.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Simons, Gary F. and Charles D. Fennig (eds.). 2018. Ethnologue: Languages of the World (вид. 21). Dallas, Texas: SIL International. Online version: Sika. A language of Indonesia, архів оригіналу: (англ.)
Джерела[ред. | ред. код]
- А. А. Бернова. Сикка. Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков — М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 481-482. ISBN 5-85270-155-6 (рос.)
- David Levinson (ed.). Encyclopedia of world cultures. V. 5 East and Southeast Asia, Paul Hockings (vol. ed.), New York: G.K. Hall & Company, 1993, ISBN 0-8161-1814-0, pp. 19-26: Ata Sikka, Ata Tana 'Ai (англ.)
- Sikka. Flores Tourism (англ.)