Уривський Іван Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Уривський
Уривський Іван Сергійович
Народився 9 березня 1990(1990-03-09) (34 роки)
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська РСР, СРСР
Національність Україна Україна
Діяльність театральний режисер
Відомий завдяки головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька
Alma mater Київський національний університет культури і мистецтв
Нагороди Лауреат премії ім. Леся Курбаса
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 2024
Звання
Заслужений артист України
Заслужений артист України

Іван Сергійович Уривський (нар. 9 березня 1990) — український театральний режисер, режисер–постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка (з 2 листопада 2020)[1], до того — головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька (7 лютого 2019 — 31 серпня 2020)[2]. Заслужений артист України (2020)[3]. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024)[4].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 9 березня 1990 року у місті Кривий Ріг. Будучи студентом 3-го курсу криворізького «будфаку» змінив своє життя, вирушивши вступати до Києва[5].

Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (майстерня Ніни Гусакової). За студентства на учбовій сцені поставив водевіль «Солом'яний капелюшок» за п'єсою Ежена Лабіша. В рамках проєкту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті ворота» поставив виставу «Дядя Ваня» за Чеховим, «Украдене щастя» за Франком, «Олеся. Забута історія кохання» за Купріним.

Будучи студентом 5-го курсу КНУКіМ — поставив «Тіні забутих предків» за Коцюбинським на сцені Одеського українського академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Рішенням конкурсної комісії Театру ім. Василька, 7 лютого 2019 року Іван Уривський перемагає в конкурсі на посаду головного режисера[6]. 31 серпня 2020 року — останній робочий день в Одеському українському театрі — переїжджає жити та працювати до Києва[7].

Постановки Івана Уривського йдуть на сценах Одеси, Львова та Києва. За втілення «Перехресних стежок» Івана Франка на сцені Львівського театру ім. Леся Курбаса отримав премію імені Леся Курбаса у 2019 році[8].

Режисерські роботи[ред. | ред. код]

Втілив 20 постановок на 8 сценічних майданчиках 3 театральних міст України та одного закордонного[9].

Учбова сцена Київського національного університету культури і мистецтв
Київський академічний театр «Золоті ворота»
Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька
Одеський обласний театр ляльок
Львівський академічний театр імені Леся Курбаса
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
Київський академічний драматичний театр на Подолі
Каунаський національний драматичний театр
Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

Нагороди та визнання[ред. | ред. код]

Творча команда вистави «Конотопська відьма» (Тетяна Овсійчук, Сусанна Карпенко, Іван Уривський) та Євген Нищук на врученні Національної премії України імені Тараса Шевченка (березень, 2024)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Театр Франка. Результати конкурсу на заміщення вакантних посад 2020. Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 11 листопада 2020.
  2. ↑ В Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В.Василька проведено конкурс на заміщення вакантних посад. Архів оригіналу за 29 жовтня 2019. Процитовано 4 квітня 2022.
  3. ↑ а б Указ Президента України № 491/2020 Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва. Архів оригіналу за 10 листопада 2020. Процитовано 11 листопада 2020.
  4. ↑ а б Указ Президента України від 5 березня 2024 року № 143/2024 «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка»
  5. ↑ Анна ХОМЕНКО (16 грудня 2021). Что вдохновляет молодого режиссёра из Кривого Рога, которого уже сейчас называют явлением (укр.). «0564.ua». Архів оригіналу за 18 грудня 2021. Процитовано 18 грудня 2021.
  6. ↑ Від дня до вечора 7 лютого. Архів оригіналу за 28 листопада 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  7. ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (28 серпня 2020). Іван Уривський вирушає з Одеси до Америки (укр.). «Театрально-концертний Київ». Архів оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 2020-9-01.
  8. ↑ а б Премію імені Леся Курбаса у 2019 році присуджено Івану Уривському. Архів оригіналу за 31 жовтня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  9. ↑ Іван Уривський у каталозі режисерів портала «Театральна риболовля». Портал «Театральна риболовля». Архів оригіналу за 27 вересня 2020. Процитовано 13 березня 2020.
  10. ↑  Відеопроєкт — #Театр_це_моє. Гість — Іван Уривський (Херсонський театр Куліша) (10 груд. 2021 р.) на YouTube
  11. ↑ Юлія БИРЗУЛ (17 лютого 2015). «Олеся. Забута історія кохання» (рос.). «Во мне точки нет». Архів оригіналу за 12 серпня 2020. Процитовано 14 листопада 2019.
  12. ↑ Юлія Бирзул (25 травня 2016). Иллюзии «Украденого щастя» И. Урывского (рос.). «Во мне точки нет». Архів оригіналу за 29 вересня 2020. Процитовано 14 листопада 2019.
  13. ↑ Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ (17 серпня 2018). Норовлива Юлія та інші герої. Мапа сезону (укр.). «Дзеркало тижня». Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  14. ↑ Костянтин БЕЛІНСЬКИЙ. Интервью – Иван Урывский: к созданию идеального спектакля (рос.). «Yabl». Архів оригіналу за 22 січня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  15. ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (30 серпня 2019). Театральний туризм, погода на завтра (укр.). «Дзеркало тижня». Архів оригіналу за 21 вересня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  16. ↑ Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (10 червня 2020). Між Києвом і Одесою. Режисер Іван Уривський про, те, як тримати себе у формі, пророчі вистави і втрати у постпандемічний період (укр.). «День» № 50 (2020). Архів оригіналу за 23 січня 2022. Процитовано 15 червня 2020.
  17. ↑ ГЛАС (Одесса). Олеся. Мистификация (рос.)
  18. ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (20 грудня 2018). Іван Франко і потойбічний театр (укр.). «Дзеркало тижня». Процитовано 14 листопада 2019.
  19. ↑ Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ (25 січня 2019). Усе буде файно. ТОП-10 культурних подій 2019-го (укр.). «Дзеркало тижня». Архів оригіналу за 21 квітня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  20. ↑ Своє 100-річчя Театр Франка відзначить вісьмома прем’єрами та міжнародним фестивалем. «Укрінформ». Архів оригіналу за 19 листопада 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  21. ↑ Олег ВЕРЕЛІС (14 грудня 2020). Трамвай «УСПІХ». Режисер Іван Уривський — про підсумки року, міста й відзнаки, творчу енергію в театрі… (укр.). «Театрально-концертний Київ». Процитовано 16 грудня 2020.
  22. ↑ Тетяна ПОЛІЩУК (25 листопада 2021). Українська класика та наші сучасники-франківці. 2 і 3 грудня у столичному Національному театрі ім. І. Франка відбудуться допрем’єрні покази «Безталанної» (укр.). «День». Архів оригіналу за 26 листопада 2021. Процитовано 26 листопада 2021.
  23. ↑ Ірина ГОЛІЗДРА (27 листопада 2021). Театральний режисер Іван Уривський: Нам потрібен хейт, щоб «спускатися на землю» (укр.). «Українська правда». Архів оригіналу за 27 листопада 2021. Процитовано 27 листопада 2021.
  24. ↑ Хто є хто у «Калігулі». Тривають репетиції першої прем’єри франківців воєнно-театрального сезону (укр.). «Театрально-концертний Київ». 2 червня 2022. Процитовано 2 червня 2022.
  25. ↑ Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА (17 червня 2022). «Цей диктатор непередбачуваний…». Віталій Ажнов – про своє ставлення до Калігули, у ролі якого він вийде в новій виставі франківців (укр.). «Театрально-концертний Київ». Процитовано 17 червня 2022.
  26. ↑ Фаїна ВАУЛІНА (14 червня 2022). Бункерний маніяк та політичний шахрай: Національний театр імені Івана Франка готує дві літні прем'єри в період воєнно-театрального сезону (укр.). «Дзеркало тижня». Процитовано 17 червня 2022.
  27. ↑ Юлія ВЕБЕР (30 червня 2022). Чоловік говорить: Іван Уривський, театральний режисер (укр.). «Marie Claire». Процитовано 4 липня 2022.
  28. ↑ Юлія ВЕБЕР (6 липня 2022). «Чи є вистава про тирана актуальною в час, коли Україну розігрують на політичній шахівниці?»: актори вистави «Калігула» про те як змінюється культурний контекст (укр.). «Marie Claire». Процитовано 8 липня 2022.
  29. ↑ Актор Олександр Рудинський – про виставу «Калігула», знімання у Олега Сенцова та «відміну» російського театру (укр.). «Vogue». 6 липня 2022. Процитовано 7 липня 2022.
  30. ↑ Ганна ЩОКАНЬ (12 липня 2022). «Зараз театральний актор стає терапевтом – лікує людську душу» – актор Віталій Ажнов (укр.). «Gazeta.ua». Процитовано 12 липня 2022.
  31. ↑ Віталій Малахов: «Театр на Подолі – сучасний театр, тому я запрошую молодих режисерів». «Theatre Love». Архів оригіналу за 1 серпня 2021. Процитовано 14 листопада 2019.
  32. ↑ Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ (11 березня 2020). Мертвое торжествует. Спектакль «Каменный властелин»: не герой, не любовник (рос.). «Yabl». Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 13 березня 2020.
  33. ↑ Валентина КЛИМЕНКО (26 грудня 2023). Сам собі хазяїн: інтерв'ю із зіркою українського театру Іваном Уривським (укр.). «Vogue». Процитовано 29 грудня 2023.
  34. ↑ У Міжнародний день театру визначено переможця премії «Дзеркало сцени». Архів оригіналу за 19 липня 2019. Процитовано 14 листопада 2019.
  35. ↑ Корона «Дня» — Івану УРИВСЬКОМУ, головному режисерові Одеського театру ім. В. Василька. Архів оригіналу за 27 грудня 2019. Процитовано 27 грудня 2019.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Уривський Іван Сергійович
Інтерв'ю
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Уривський_Іван_Сергійович&oldid=42424388