Хуліо Рамон Рібейро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хуліо Рамон Рібейро
Хуліо Рамон Рібейро
Народився 31 серпня 1929(1929-08-31)[2][3][…]
Ліма, Перу[5]
Помер 4 грудня 1994(1994-12-04)[1][2][…] (65 років)
Ліма, Перу[6]
Поховання Gardens of Peace Cemeteryd
Країна  Перу[7]
Діяльність письменник, дипломат, журналіст
Alma mater Instituto de Cultura Hispánicad і Папський католицький університет Перуd
Знання мов іспанська[1][8]
Жанр роман, оповідання і есей
Нагороди
IMDb ID 0722987

Ху́ліо Рамо́н Рібе́йро Суньї́га (ісп. Julio Ramón Ribeyro Zúñiga; *31 серпня 1929(19290831), Ліма, Перу — †4 грудня 1994, там же) — перуанський письменник і дипломат. У рік смерті (1994) отримав найпрестижнішу літературну премію латиноамериканської і карибської прози імені Хуана Рульфо.

З життєпису[ред. | ред. код]

Народився в Лімі 31 серпня 1929 року в подружжя Хуліо Рамона Рібейро Бонелло та Мерседес Суньїга Рабінес, перший з чотирьох дітей (двоє хлопчиків і дві дівчинки). Його родина належала до середнього класу, а в попередніх поколіннях навіть до вищого: серед його предків, зокрема, видатні діячі перуанської культури та політики, переважно консервативного та сивілістського спрямування. Дитинство провів у Санта-Беатріс, престижному столичному районі, а потім з родиною переїхав до Мірафлорес. Навчався в місцевій школі Шампанья. Був глибоко вражений смертю батька, що означало економічну скруту для решти членів його сім'ї.

Згодом студіював мистецтво і право в Папському католицькому університеті Перу (1946—1952), де увійшов в інтелігентське коло.

Письменницьким дебютом Рібейро є новела La vida gris («Сіре життя»), опублікована в журналі Correo Bolivariano в 1948 році. У 1952 році він виграв журналістську стипендію Інституту іспаномовної культури, що дозволило йому поїхати до Іспанії.

Рібейро вирушив на пароплаві до Барселони, а звідти поїхав до Мадрида, де провів рік, навчаючись у місцевому університеті Комплутенсе. Тоді ж написав декілька оповідань і статей.

Після закінчення стипендії в 1953 році Рібейро поїхав до Парижа, щоб підготувати дисертацію з французької літератури в університеті Сорбонна. На той час він написав свою першу книгу Los gallinazos sin plumas («Безпері круки»), збірку оповідань на міські теми, яка вважається однією з його найуспішніших. Після цього він вирішив кинути навчання і залишився в Європі, живучи з випадкових заробітків і проживаючи переважно у Франції, а також наїздами в Німеччині та Бельгії. Так, у Мюнхені між 1954 і 1956 роками, він написав свій перший роман Crónica de San Gabriel («Хроніка Сан-Габріеля»).

У 1957 році повернувся до Парижа, а потім поїхав до Антверпена, де працював на фабриці фототоварів. У 1958 році він повернувся до Німеччини і деякий час провів у Берліні, Гамбурзі та Франкфурті. Під час свого перебування в Європі він займався багато чим, аби вижити, включно з переробкою газет, роботою консьєржем, вантажником у метро, продавцем поліграфії тощо.

Рібейро повернувся на батьківщину, в Ліму 1958 року. Його призначили професором Національного університету Сан-Крістобаль-де-Уаманга в Аякучо, також він започаткував створення Інституту народної культури (1959). У 1960 році він опублікував свій роман «Хроніка Сан-Габріеля», який приніс йому тогорічну Національну премію за кращий перуанський роман.

У 1961 році Рібейро повернувся до Парижа, де протягом 10 років працював журналістом France Press. Він також був культурним аташе в посольстві Перу в Парижі, а також культурним консультантом і послом Перу при ЮНЕСКО.

Він одружився з Алідою Кордеро, і у них народилася дитина. У 1973 році він прооперувався уперше від раку легенів, викликаного пристрастю до цигарок. Натхненний цим досвідом, написав книгу під назвою Sólo para fumadores («Тільки для курців»).

У 1983 році Рібейро отримав Національну книжкову премію, а через 10 років — Національну премію з культури.

Рібейро мав товариський характер, у нього не було ворогів, і його завжди цінували сучасники. Після того, як наприкінці 1980-х його затвердили на посаді посла в ЮНЕСКО, він вів тривалу полеміку з іншим перуанським письменником, колегою і товаришем Маріо Варгасом Льосою щодо політичних питань у Перу, зокрема щодо запропонованої націоналізацію банків під час першого урядування Алана Гарсії, яка розділила громадську думку в країні навпіл. Рібейро критикував Варгаса Льйосу за підтримку консервативних секторів країни, що, за його словами, означало те, що він виступав проти появи народних класів. Варгас Льйоса відповів у своїх мемуарах El pez en el agua («Риба у воді», 1993), вказавши, що, на його думку, Рібейро був недостатньо послідовним і змінював думку в залежності від того, який уряд був при владі в країні задля збереження своєї дипломатичної посади в ЮНЕСКО. Крім цього незручного епізоду, Варгас Льйоса постійно хвалив літературну творчість Рібейро, якого вважав одним із видатних іспаномовних авторів. Втім, відносини між двома письменниками, які разом жили в паризькій квартирі, були складними й не до кінця з'ясованими.[9]

Останні роки Рібейро минули в подорожах між Європою та Перу. В останній рік свого життя він вирішив остаточно залишитися на батьківщині в Перу. Хуліан Рамон Рібейро помер 4 грудня 1994 року, через кілька днів після отримання літературної премії імені Хуана Рульфо.

З доробку[ред. | ред. код]

Хуліо Рамон Рібейро найбільш відомий своїми оповіданнями, також досяг успіху і в інших жанрах: роман, есе, драматургія, щоденники і афоризми.

Персонажі його оповідань, часто автобіографічних і зазвичай написаних простою, але іронічною мовою зазвичай завершуються жорстоко розбитими надіями головних героїв. Але, попри очевидний песимізм, твори Рібейро нерідко є комічними, їхній гумор походить як від почуття іронії автора, так і від нещасних випадків, які трапляються з його героями.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Новели та оповідання
  • 1955: Los gallinazos sin plumas.
  • 1958: Cuentos de circunstancias.
  • 1964: Las botellas y los hombres.
  • 1964: Tres historias sublevantes.
  • 1972: Los cautivos.
  • 1972: El próximo mes me nivelo.
  • 1974: La palabra del mudo. (багато перевидань)
  • 1977: Silvio en El Rosedal.
  • 1987: Sólo para fumadores.
  • 1992: Relatos santacrucinos.
Романи
  • 1960: Crónica de San Gabriel. Національна премія за кращий роман того ж року.
  • 1965: Los geniecillos dominicales. Премія за роман від газети Expreso (Перу).
  • 1976: Cambio de guardia.
Драматургія
  • 1975: Santiago, el Pajarero. Театральна вистава за мотивами «Летючого Сантьяго», персонажа Рікардо Пальми
  • 1981: Atusparia
Інше
  • 1975: La caza sutil (Есеї).
  • 1975: Prosas apátridas.
  • 1989: Dichos de Luder.
  • 1992–1995: La tentación del fracaso.[10]
  • 1996–1998: Cartas a Juan Antonio (листування).

Твори письменника перекладено багатьма мовами, зокрема англійською та російською.

Нагороди[ред. | ред. код]

Хуліо Рамон Рібейро удостоєний таких нагород і премій:

  • Національна премія за кращий роман (1960)
  • Премія за кращий роман від газети Expreso (1963)
  • Національна літературна премія (1983)
  • Національна премія з культури (1993)
  • Літературна премія імені Хуана Рульфо (1994)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б в Echevarría R. G. Encyclopædia Britannica
  3. а б в SNAC — 2010.
  4. Internet Speculative Fiction Database — 1995.
  5. https://www.infobae.com/america/cultura-america/2019/08/31/90-anos-de-julio-ramon-ribeyro-cuentos-politica-y-preguntas-literarias-a-la-vida/
  6. https://elpais.com/diario/1994/12/05/cultura/786582010_850215.html
  7. LIBRIS — 2012.
  8. CONOR.Sl
  9. Coaguila, Jorge (10 лютого 2009). El dedo en la llaga: Historia de una amistad: Julio Ramón Ribeyro y Mario Vargas Llosa. El dedo en la llaga. Процитовано 27 березня 2017.
  10. "Diario de un escritor fracasado: las tentaciones de Julio Ramón Ribeyro". Estudio crítico de Ana Gallego Cuiñas. Pdf

Джерела та посилання[ред. | ред. код]