Іваницький Олексій Михайлович
| Іваницький Олексій Михайлович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 1854 Бєлгород, Курська губернія, Російська імперія |
| Помер | 7 грудня 1920 Багреєвкаd, Ялтинський повіт, Таврійська губернія, Російська СФРР ·розстріл |
| Країна |  Російська імперія |
| Діяльність | фотограф |
Олексій Михайлович Іваницький (нар. 1854, Бєлгород — пом. грудень 1920, садиба Багреєвка, околиця Ялти) — фотохудожник, діяч української та російської культури кінця XIX — початку XX ст., дійсний член Російського фотографічного товариства (з 1905), член музейної комісії Харківського художньо-промислового музею (1892–95). Нагороджений медалями російських та міжнародних фотовиставок. Широку популярність отримав завдяки серії фотографій з місця аварії імператорського поїзда Олександра III 17 (29) жовтня 1888 біля станції Борки під Харковом.[1]
Олексій Михайлович був спадкоємцем давнього роду, Іваницькі, відомі за подіями XIV ст. у Волинському князівстві, були руськими шляхтичами, пізніше на службі польській та російській монархіям. Рід Іваницьких представлений в родоводах Волинської, Подільської, Мінської, Чернігівської та Київської губерній.
Майбутній фотохудожник народився 1854 року в місті Бєлгороді Курської губернії в сім'ї відставного майора Михайла Миколайовича Іваницького. Олексій рано залишився без батьків, його прийняла під опіку сестра Ангеліна, яка жила у Харкові. Хлопець навчався у 2-й харківській гімназії, але після 4-го класу змушений був залишити навчання та самостійно заробляти на життя. Він став учнем у харківському фотоательє Юліуса Глентцнера. Вже в юнацькі роки у нього виявився неабиякий талант фотохудожника та ділові якості підприємця. У 1882 він викупив харківську та білгородську фотомайстерні Ю. Глентцнера та отримав дозвіл на відкриття фотоательє.[2]
1884 року О.М. Іваницький разом із художником Сергієм Васильківським, з яким потоваришував у гімназії, та істориком Дмитром Яворницьким здійснив поїздку місцями, де в XV—XVIII століттях знаходилася Запорізька Січ. В іще одну експедицію друзі вирушили 1886 року. У 1928 Яворницький у Харкові опублікував альбом «Дніпрові пороги»,[3] фотографії, вміщені в ньому без вказівки авторства, на думку ряду джерел, належать Олексію Іваницькому.[4]
1888 році Олексій Михайлович поблизу станції Бірки, під Харковом зробив серію фотографій з місця аварії поїзда, на якому з Криму в Санкт-Петербург повертався імператор Олександр III з сім'єю. У 1889 році Іваницький передав Російському музею Імператора Олександра III у Санкт-Петербурзі альбом із десятьма фотографіями з циклу «Аварія царського потяга» (рос.: Крушение Царского поезда) та церемонії освячення храму Христа — Спасителя в селі Борки. Репортаж високо оцінив Олександр III. Він подарував фотографу перстень з діамантами та ділянку 25 десятин землі поблизу міста Змієва на березі Сіверського Дінця, де згодом було збудовано будинок з мезоніном. У будинку Іваницьких біля села Гайдари Зміївського повіту побувало багато знаменитостей: Федір Шаляпін, С. Васильківський, Микола Самокиш, Зінаїда Серебрякова.[5] Гості маєтку та інші діячі української та російської культур стали героями багатьох фотографій Іваницького. Він є автором кількох фоторепортажів із життя царської сім'ї, поштових листівок із краєвидами Харкова і Бєлгорода, «Український театр. Актори Тобілевичі», «Фотоальбому до 100-річчя Харківського університету» (Х., 1905). Крім роботи у власному фотоательє, працював фотокореспондентом газети Южний край. Був членом Харківського літературно-художнього гуртка, його скарбником.[6]
Як зазначила завідувачка відділу науково-освітньої роботи Харківського художнього музею Ірина Сидельова:
Фотороботи Іваницького вирізняються високою якістю виконання, оригінальністю композицій, новаторськими знахідками (фотоколаж, фотомонтаж, великоформатні фотопортрети).[1]
Влітку 1919 року дружина та дочка Олексія Іваницького відпочивали у Місхорі в Криму. На початку осені О.М. Іваницький поїхав забрати сім'ю, але не зміг дістатися Місхору. Він влаштувався на роботу фотографом в Акмесджиті (Сімферополі), мабуть, сподіваючись пізніше зустрітися з рідними. З листопада 1920 року, після остаточного встановлення радянської влади на території Криму, розпочався червоний терор — фізичне знищення «класових ворогів». Олексія Михайловича заарештували та за рішенням надзвичайної трійки ударної групи управління спеціальних відділів Південно-Західного фронту розстріляли (в списку за номером 257) 7 грудня 1920 року в садибі Багреєвка (передмістя Ялти). Резолюція одного з членів надзвичайної трійки, Е. Удріса на анкеті Олексія Іваницького, заповненої ним у грудні 1920 року у Сімферопольській в'язниці: «Дворянин, утік із Харкова. Розстріляти».[7][8][9][10][11]
-
Сім'я Іваницьких: Олександр Олексійович, Олексій Михайлович, Яків Іванович Коврига (чоловік Зінаїди), Зінаїда Олексіївна, Євгенія Євгенівна (урод. Головинська, перша дружина Вадима), Вадим Олексійович, Анастасія Василівна (урод. Гладка), Ніна Олексіївна. (1899) -
Анастасія Василівна Іваницька (Гладка) -
Олексій Михайлович та Анастасія Василівна Іваницькі із сином Олександром -
Олексій Михайлович із дочкою Зінаїдою -
Олексій Михайлович Іваницький з онукою Іриною Вадимівною -
Ніна Олексіївна Іваницька -
Вадим Олексійович Іваницький з першою дружиною Євгенією Євгенівною Головинською -
Вадим Олексійович Іваницький із дочкою Христиною -
Христина Вадимівна Іваницька (1911) -
Ірина Вадимівна Іваницька -
Ніна Іваницька із двоюрідною сестрою Надією Циганковою
Олексій Михайлович Іваницький був одружений з Анастасією Василівною Гладкою (1852—1942) — онукою Осипа Михайловича Гладкого, останнього кошового отамана Задунайської Січі.[12] У них було четверо дітей: сини Вадим (1880—1945) та Олександр (1890—1973), доньки Зінаїда (1884—1967) та Ніна (1887—1983).[13] Вадим був одружений двічі. Від першого шлюбу з Євгенією Євгенівною Головинською (1881—1943) він мав двох доньок: Христину (1905—1965) та Ірину (1914—1998). У другому шлюбі з Ніною Геннадіївною Плеською народився син Петро (1921—1983). Олександр був одружений з Євгенією Миколаївною Павловою. Вони мали двох дітей: Ірину (1926—1981) та Олексія (1928—2015). Дочка Ніна була одружена з Михайлом Миколайовичем Греченовським. Дітей вони не мали. Старша дочка Зінаїда була одружена з Яковом Івановичем Ковригою. У них народилися дочка Тетяна (1903) та син Ігор (1904—1954).[13]
Усі фотографії родини, розміщені вище, зроблено у фотоательє О. М. Іваницького.
- Золота медаль Всеросійської виставки у Харкові (1888) — за серію з 16 фотографій з Харківської сільськогосподарської виставки.
- Срібна медаль на згадку про відкриття Російського Музею Імператора Олександра III — за альбом зі знімками залізничної аварії 17 жовтня 1888 року та освячення на місці аварії Царського поїзда храму та каплиці.
- Срібна медаль III фотовиставки Імператорського російського технічного товариства (1891) — за чудові діапозитиви.
- 11 серпня 1893 р. ушанований Найвищою нагородою, перснем із двома діамантами — за фотографії відвідин Імператором Олександром III Спасова Скита 11 травня 1893 року.
- 8 квітня 1894 р. нагороджений срібною медаллю Московської IV фотовиставки V відділу Імператорського російського технічного товариства.
- Срібна медаль Московської фотовиставки (1896).
- Велика срібна медаль Міністерства фінансів — за чудово виконані портрети на V фотовиставці Імператорського російського технічного товариства (1898).
- 21 вересня 1898 року ушанований Найвищою нагородою, золотим перстнем із сапфіром, оточеним великими діамантами, — за альбом «із чудово художньо виконаними платинотипіями різних моментів перебування Його Величності та Государині Імператриці у Бірках» 20 серпня 1898 року.
- Срібна медаль від Російського фотографічного товариства на Міжнародній художньо-фотографічній виставці в Санкт-Петербурзі (1903).
- За два альбоми фотографій маневрів і параду в Курську за участю Імператора отримав подарунок від Миколи II — золоті запонки з Імператорською Короною, обсипані діамантами та смарагдами у червоному сап'яновому футлярі, прикрашеному державним гербом (1902).
- Двічі відзначений Імператорською нагородою: «За працьовитість та мистецтво».[14][15]
- В Харкові, на будинку за адресою Полтавський Шлях 24, де колись була фотомайстерня Іваницького, встановлена меморіальна дошка.[16]
- Іменні стипендії Харківської обласної ради й ОДА в галузі культури та мистецтва. Стипендія імені Олексія Михайловича Іваницького в номінації фотомистецтво.[17]
- Деякі твори Іваницкого, зберігаються в історичному і художньому музеях Харкова, Харківському обласному архіві, Зміївському краєзнавчому музеї, Історико-меморіальному музеї Іллі Рєпіна в Чугуєві, будинку-музеї А.П. Чехова в Ялті.[1]
Довідка та підбірка фотографій в анонсі виставки 2011 року на ресурсі Історична правда.
- ↑ а б в Сидельова, І. М. (2011). Енциклопедія сучасної України, Іваницький Олексій Михайлович (укр.). Архів оригіналу за 4 січня 2022. Процитовано 4 січня 2022.
- ↑ Иваницкий Алексей Михайлович (1854 – 1920) Харьковский фотограф-художник конца XIX– начала XX вв. Сайт ОТКУДА РОДОМ (рос.).
- ↑ Яворницький Д. І. Дніпрові пороги: альб. фотогр. з геогр.-іст. нарисом. — Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 76 с. Архівовано з джерела 4 січня 2023
- ↑ Жихов А. Фотография как жизнь // Голос Белогорья : газета. — 2012. — № 42(366) (31 декабря). Архівовано з джерела 26 січня 2021.
- ↑ Иваницкий Алексей Михайлович (1854 – 1920) Харьковский фотограф-художник конца XIX– начала XX вв. Сайт ОТКУДА РОДОМ (рос.).
- ↑ Фотографы Харьковской губернии 1851—1917: Художественно-исторический фотоальбом. — Харьков : Сага, 2008. — С. 183—190. — ISBN 978-966-2918-44-1.
- ↑ Попов А. П. Словарь-справочник «Российские фотографы (1839-1930)». — Коломна : МРФ, 2013. — Т. 1. — С. 518—519. — ISBN 978-5-4465-0049-9. Архівна копія на сайті Wayback Machine.
- ↑ І. М. Сидельова (2011). Енциклопедія сучасної України, Іваницький Олексій Михайлович (укр.). Архів оригіналу за 25 липня 2020. Процитовано 25 липня 2020.
- ↑ Фотовыставка «А.М.Иваницкий. Жизнь в фотографии» (рос.). Архів оригіналу за 25 липня 2020. Процитовано 25 липня 2020. [Архівовано 2020-07-25 у Wayback Machine.]
- ↑ Белгородские известия. Фотографъ А.М. Иваницкій (рос.). Архів оригіналу за 25 липня 2020. Процитовано 25 липня 2020.
- ↑ Фотографы Харьковской губернии 1851—1917: Художественно-исторический фотоальбом. — Харьков : Сага, 2008. — С. 183—190. — ISBN 978-966-2918-44-1.
- ↑ Иваницкий А. Потомство Осипа Михайловича Гладкого (PDF). Сайт «Казачество 15-21 вв.» (рос.).
- ↑ а б Иваницкий А. ИВАНИЦКИЕ // "Былое..." / составитель В. Б. Ефимов. — Днепропетровск : Грани, 2015. — 552 с.
- ↑ Фотографы Харьковской губернии 1851—1917: Художественно-исторический фотоальбом. — Харьков : Сага, 2008. — С. 183—190. — ISBN 978-966-2918-44-1.
- ↑ Попов А. П. Словарь-справочник «Российские фотографы (1839-1930)». — Коломна : МРФ, 2013. — Т. 1. — С. 518—519. — ISBN 978-5-4465-0049-9. Архівна копія на сайті Wayback Machine.
- ↑ У Харкові відкрили меморіальну дошку легендарному харківському фотографу. Сайт Харківської міської ради (укр.). 13 грудня 2016.
- ↑ В області підвищено розмір гранд-премій та іменних стипендій діячам культури. Сайт Харьківської ОДА (укр.). 30 травня 2019. Процитовано 4 січня 2023.
- І.М. Сидельова Іваницький Олексій Михайлович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.