Інститут загальної генетики імені М. І. Вавилова РАН

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інститут загальної генетики імені М. І. Вавилова РАН
?координати: ↑102269 ·R (Москва)
Типінститут Російської академії наукd
Країна Росія
ПрезидентВавилов Микола Іванович[1], Лисенко Трохим Денисович[2][3], Nikolay Dubinind[4], Sergei Vasilievich Shestakovd[4] і Nikolay Yankovskyd[5]
ПриналежністьDepartment of Biological Sciencesd і Міністерство науки та вищої освіти РФd[6]
Сайтvigg.ru

Інститут загальної генетики імені М. І. Вавилова (ІЗГен) — установа Російської академії наук. Серед наукових напрямків, що розвиваються в інституті, — генетика людини, популяційна генетика, вивчення структурно-функціональної організації геному, з'ясування механізмів регуляції та експресії генів, встановлення генетичних принципів селекційної роботи[7]. В даний час в інституті працюють 23 наукових підрозділи (15 лабораторій, 7 наукових груп і одна група при дирекції[8]). Інституту має філію в Санкт-Петербурзі, яка включає дві наукові лабораторії.

Історія

[ред. | ред. код]

Інститут загальної генетики формально було організовано 1966 року, втім він історично й територіально пов'язаний з Інститутом генетики АН СРСР, що існував від 1930 до 1965 року.

Інститут генетики АН СРСР

[ред. | ред. код]

Ініціатива створення наукової структури, що в подальшому стала Інститутом генетики АН СРСР, належить професору Петроградського університету Юрію Олександровичу Філіпченку. 14 лютого 1921 року останній виступив на засіданні Ради КППС — Комітету з природних продуктивних сил Росії — й обґрунтував необхідність організації Бюро з євгеніки в Петрограді, що й було зроблено. За час свого існування Бюро було кілька разів перейменовано: вперше 1925 року воно отримало назву «Бюро з генетики та євгеніки», 1929 — «Бюро з генетики». 1930 року Бюро було виділено в самостійну установу в зв'язку з реорганізацією АН СРСР й отримало назву «Лабораторія генетики АН СРСР»[9].

1930 року після смерті Юрія Філіпченка лабораторію очолив Микола Вавилов, а 1933 лабораторія була перетворена на Інститут генетики АН СРСР, що переїхав до Москви 1934 року[9]. Ядро нового інституту сформували учні Юрія Філіпченка: Т. К. Лепін, Я. Я. Лус, Ю. А. Керкіс, М. М. Медвєдєв[ru], М. Л. Бельговський[ru], О. О. Прокоф'єва-Бельговська[ru], М. М. Колесник. Для роботи в інституті були запрошені найбільші вітчизняні та закордонні генетики: А. О. Сапєгін, М. С. Навашин[ru], С. М. Гершензон, американський генетик Герман Мюллер (в майбутньому нобелівський лауреат) і болгарський генетик Дончо Костов[ru][10]. У Москві інститут був розміщений за адресою: Ленінський проспект, будинок 33 (сучасна назва вулиці і нумерація будинку). Оранжерейний корпус інституту й дослідні поля розташовувались на тому місці, де нині розміщується Інститут загальної генетики (вул. Губкіна, будинок 3). Микола Вавилов залишався директором інституту до самого арешту 1940 року[11].

1941 року директором інституту був призначений Трохим Лисенко, який перебував на тій посаді до 1965 року. Після того Трохим Лисенко був звільнений від обов'язків директора Інституту генетики АН СРСР, а сам інститут був закритий[12].

Інститут загальної генетики АН СРСР

[ред. | ред. код]

У 1956 році в складі Інституту біофізики АН СРСР[ru] М. П. Дубінін[ru] організував Лабораторію радіаційної генетики.

У квітні 1966 року на базі лабораторії радіаційної генетики і трьох лабораторій колишнього Інституту генетики був організований Інститут загальної генетики АН СРСР, першим директором якого (1966—1981 рр.) став академік М. П. Дубінін. У 1976 році інститут отримав нову будівлю за адресою: вулиця Губкіна, будинок 3. Автором і головним архітектором проекту будівлі був Яковенко Леонід Аронович[13].

Перший директор ІОГену, академік М. П. Дубінін, вніс величезний внесок у відновлення генетики в СРСР після епохи Лисенка, також він успішно займався популяризацією генетики. Однак для нього був характерний авторитарний стиль управління, що з роками призвело до конфлікту з очолюваним ним інститутом. У 1980 році у Відділення загальної біології АН СРСР надійшов колективний лист від великого числа наукових співробітників ІОГен, з повідомленням про небажання працювати під керівництвом академіка М. П. Дубініна. У 1981 році на чергових виборах директора ІОГен у Відділенні загальної біології АН СРСР кандидатура М. П. Дубініна на посаду директора не пройшла голосування з чотирма голосами «за» і двадцятьма «проти». Після цього М. П. Дубінін був звільнений з посади директора ІОГен АН СРСР[12].

У 1981—1988 роках директором інституту був віце-президент ВАСГНІЛ і академік АН УРСР А. А. Созінов. Під його керівництвом інститут був значною мірою модернізований: частину лабораторій було закрито, частину лабораторій було реструктуровано, у складі інституту з'явилися нові лабораторії, очолені запрошеними ззовні вченими[12]. У 1983 році інституту було присвоєно ім'я М. І. Вавилова. До сторіччя М. І. Вавилова у 1987 році в інституті відкрито меморіальний кабінет-музей академіка М. І. Вавилова[14].

У 1988—1991 роках посаду директора обіймав член-кореспондент РАН С. В. Шестаков[ru]. У 1990 році за його ініціативою був організований Навчально-науковий центр з генетики ІОГен і кафедри генетики і селекції МДУ, що дозволило залучити до викладання багатьох співробітників інституту. Це був один із перших навчально-наукових центрів в Академії. У 1990 році на базі відділу молекулярно-генетичних проблем ІОГен був створений новий академічний інститут — Інститут біології гена[ru], директором якого став Г. П. Георгієв[ru], який двома роками раніше в 1988 році був альтернативним кандидатом на посаду керівника ІОГен[15].

Інститут загальної генетики імені М. І. Вавилова РАН

[ред. | ред. код]

Перші 14 років пострадянського періоду (1992—2006 рр.) директором ІОГену був академік Ю. П. Алтухов. У 2005 році з'явився філіал інституту в Санкт-Петербурзі на базі Санкт-Петербурзького державного університету. Цей філіал є одним з прикладів академічного підрозділу в університеті, він складається з двох лабораторій: лабораторії генетики та біотехнології рослин і лабораторії генетичного моделювання хвороб людини[16].

У 2006 році директором був обраний Янковський М. К.[ru], який став у 2008 році член-кореспондентом РАН. Як і інші інститути РАН, у 2006—2008 роках інститут зазнав 20 % скорочення штатів наукових співробітників у зв'язку з відповідною постановою уряду[17][18]. Крім цього в ці роки було проведено модернізацію інституту, внаслідок якої були реструктуровані і навіть розформовані кілька лабораторій. Вивільнені наукові ставки були передані новоствореним підрозділам, для керівництва якими були запрошені вчені з високими публікаційних показниками, які змогли залучити додаткове позабюджетне фінансування. Проведена реформа створила напруженість у колективі інституту, тому під час чергових виборів директора, що відбулися в 2011 році, кандидатуру М. К. Янковського не було підтримано загальними зборами співробітників інституту (проти проголосувало дві третини). Незважаючи на це, Президія РАН[ru] залишила його на своїй посаді[19].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Захаров-Гезехус И. А. Новая книга о соратниках Вавилова, New book about Vavilov’s entourage // Историко-биологические исследования — 2020. — Т. 12, вып. 3. — С. 119–122. — ISSN 2076-8176; 2500-1221 — doi:10.24411/2076-8176-2020-13010
  2. ↑ Письма советских учёных в издательство «Наука» в поддержку издания очерка Ж.А. Медведева «Биологическая наука и культ личности», Letters of Soviet scientists to the publishing house “Nauka” in support of the publication of Zhores Medvedev’s essay “Biology and the personality cult” // Историко-биологические исследования — 2019. — Т. 11, вып. 2. — С. 20–40. — ISSN 2076-8176; 2500-1221
  3. ↑ а б Шалимов С. В. Развитие международных связей отечественных генетиков в воспоминаниях члена-корреспондента РАН И.А. Захарова-Гезехуса, The development of international contacts of Soviet geneticists in the memoirs of I.A. Zakharov-Gezekhus, corresponding member of the Russian academy of Sciences // Историко-биологические исследования — 2020. — Т. 12, вып. 1. — С. 95–109. — ISSN 2076-8176; 2500-1221 — doi:10.24411/2076-8176-2020-11004
  4. ↑ Ермолаев А. И. Вавиловские чтения и Вавиловский семинар как арена борьбы с неолысенкоизмом, Vavilov-esque Readings and a Vavilov Seminar as an Arena for the Struggle with Contemporary Neo-Lysenkoists // Историко-биологические исследования — 2016. — Т. 8, вып. 1. — С. 148–155. — ISSN 2076-8176; 2500-1221
  5. ↑ Научные направления. Официальный сайт ИОГен. Архів оригіналу за 19 квітня 2014. Процитовано 3 вересня 2013.
  6. ↑ Официальный сайт ИОГен РАН. Архів оригіналу за 18 серпня 2013. Процитовано 9 квітня 2019.
  7. ↑ а б Инге-Вечтомов С.Г. Юрий Александрович Филипченко: к 130-летию со дня рождения // Генетика. — 2012. — Т. 48, № 3. — С. 412-421.
  8. ↑ Авруцкая Т. Б. Мемориальный кабинет-музей академика Н. И. Вавилова // Альманах Музейного совета РАН. — 2009.
  9. ↑ Поповский М. Дело академика Вавилова. — М. : Книга, 1991.
  10. ↑ а б в Богданов Ю. Ф. Институт общей генетики им. Н. И. Вавилова АН СССР и академик Н. П. Дубинин // Очерки о биологах второй половины XX века. — Москва : Товарищество научных изданий КМК, 2012. — С. 110-132. — 508 с. — 400 екз. — ISBN 978-5-87317-806-3.
  11. ↑ Яковенко Леонид Аронович. Биография. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 29 травня 2016.
  12. ↑ История института. Официальный сайт ИОГен. Архів оригіналу за 19 квітня 2014. Процитовано 3 вересня 2013.
  13. ↑ Шестаков С. В. Четыре ріка в ИОГен (1988-1991) // История Института общей генетики РАН глазами его сотрудников. — М.-Ижевск : НИЦ «Регулярная и хаотическая динамика», Институт компьютерных исследований. — С. 13-24. — ISBN 978-5-93972-939-0.
  14. ↑ Инге-Вечтомов С. Г. Организация филиала Института общей генетики им. Н. И. Вавилова РАН в Санкт-Петербурге // История Института общей генетики РАН глазами его сотрудников. — М.-Ижевск : НИЦ «Регулярная и хаотическая динамика», Институт компьютерных исследований, 2012. — С. 5-12. — ISBN 978-5-93972-939-0.
  15. ↑ Постановление Правительства РФ от 22.04.2006 N 236 (ред. от 07.04.2007, с изм. от 07.09.2007). О реализации в 2006 - 2008 годах пилотного проекта совершенствования системы оплаты труда научных работников и руководителей научных учреждений и научных работников научных центров Российской академии наук. Официальный сайт компании «КонсультантПлюс». Процитовано 11 травня 2014.
  16. ↑ Героева А. (28.04.2006). Михаил Фрадков оптимизировал Академию наук. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 19 квітня 2014. Процитовано 15 серпня 2013.
  17. ↑ Система жизнеспособна. Непростая история модернизации института. INFOX.ru. 28 червня 2011. Архів оригіналу за 27 серпня 2013. Процитовано 15 серпня 2013.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Інститут_загальної_генетики_імені_М._І._Вавилова_РАН&oldid=35808714