Очікує на перевірку

Інтелектуальні ресурси

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Інтелектуальні ресурси (англ. Intellectual resources) — це всі продукти інтелектуальної діяльності (незалежно від їх обліку в балансі), які формують та розширюють потенційні можливості підприємства за рахунок їх унікальності та забезпечують його стійкі конкурентні переваги.

Походження терміну

[ред. | ред. код]

Вперше термін «інтелектуальний ресурс» був використаний Т. Стюартом близько двох десятиліть тому в своїх роботах, які були опубліковані в 1990-х роках. Він дав таке визначення інтелектуального ресурсу:

Інтелектуальний ресурс — це, свого роду, накопичені корисні знання», "інтелектуальний матеріал, який сформований, закріплений за компанією і використовується для виробництва більш цінного майна. Розум стає майном, коли під впливом вільно діючої сили мозку створюється щось корисне, що має певну форму: перелік відомостей, база даних, опис процесу і т. д.

Т. Стюарт інтелектуальним ресурсом вважав не групу докторів наук, які шукають істину за зачиненими дверима будь-якої лабораторії. І не інтелектуальну власність, таку, як патенти і авторські права, хоча вона і є його складовою. Інтелектуальний ресурс — це сума знань усіх працівників компанії, що забезпечує її конкурентоспроможність. Т. Стюарт вважав, що інтелектуальний ресурс — це інтелектуальний матеріал, що містить у собі знання, досвід, інформацію та інтелектуальну власність і бере участь у створенні цінностей; це колективна розумова енергія, яку важно виявити і ще важче нею управляти.

Особливості

[ред. | ред. код]

Особливостями інтелектуальних ресурсів є:

  • формування інтелектуальних ресурсів забезпечується комплексом галузей, що порівняно недавно посіли самостійне місце поруч з галузями реального сектору економіки і цілком залежать від нього;
  • оцінка вартості ІР у економічному розвитку країни надзвичайно ускладнена, якщо взагалі можлива;
  • витрати на розвиток та формування інтелектуальних ресурсів є інвестицією із тривалим терміном, оскільки результат може бути отриманий набагато пізніше;
  • розвиток інтелектуальних ресурсів жорстко лімітується реальним сектором економіки;
  • їх формування забезпечується такими видами економічної діяльності як освіта, наука, які не так давно зайняли незалежне місце.

Елементи інтелектуальних ресурсів

[ред. | ред. код]
Елементна структура інтелектуальних ресурсів
Елементи інтелектуального ресурсу Визначення Функції
Інтерспецифічні це особлива форма нематеріальних ресурсів, яка утворюється в результаті взаємодії людей з матеріалізованими та нематеріалізованими активами установи комунікативна, відтворювальна
Інфраструктурні це технології, методи та процеси, які сприяють підвищенню ефективності управління інноваційна, функція розвитку
Маркетингові це ресурси, сукупність яких створює стійко і складно повторювану конкурентну перевагу захисна
Людські це працівники, що мають певні професійні навички і знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі інформаційна, управлінська, інноваційна

Класифікація інтелектуальних ресурсів

[ред. | ред. код]

За формою прояву інтелектуальні ресурси класифікують на матеріалізовані (книги, монографії, звіти та ін.) і нематериалізовані (бази даних, програмні продукти та ін.). За формою використання ІР доцільно поділити на відчужувані і невідчужувані. Відчужувані ресурси можуть бути передані в користування іншим суб‘єктам — споживачам на певних умовах (патент, ліцензія) або в усній формі, у вигляді бази даних, знаків і символів. Невідчужувані інтелектуальні ресурси, як правило, існують в нематеріальній формі і не можуть бути відділені від носія цих ресурсів (індивіда, колективу). За рівнем використання ІР поділяють на місцеві, регіональні, державні, міждержавні, глобальні; за призначенням — на наукові, теоретичні, прикладні, практичні, рутинні; за формуванням — (на основі існуючих ресурсів, при самостійному генеруванні в «головах» спеціалістів, тобто при оновленні знань та набутті нового досвіду) комбіновані; за належністю суб‘єктам поділяються на індивідуальні, колективні, державні, суспільні, світові; за сферою призначення на соціальні, економічні, політичні та екологічні.

Джерела і споживачі інтелектуальних ресурсів

[ред. | ред. код]

Основні джерела інтелектуальних ресурсів — це наука, освіта та інноваційне виробництво, які пов‘язані між собою, а основною їх зв'язуючою ланкою є і завжди буде суспільство, тобто його знання, досвід, уміння та здібності, що є двигуном економічного росту організацій, регіонів і держави. В процесі трансформаційних перетворень і використання інтелектуальних ресурсів задіяні комерційні підприємства, державні інституції — всі суб‘єкти ринкових відносин. Здатність економіки створювати і ефективно використовувати інтелектуальні ресурси все більше визначає економічний рівень розвитку країни та є індикатором добробуту. Пріоритетне використання інтелектуальних ресурсів людства призначене для планування організації, мотивації і контролю за належним збереженням, використанням, управлінням та примноженням знань людства. Забезпечення високої духовності їх носіїв, мінімізація реальних (продуктивних) сил за рахунок ліквідації причин їх переходу з категорії «деструктивних» в категорію «фіктивних».

Функції інтелектуальних ресурсів

[ред. | ред. код]

Ольга Кірєєва виділяє такі функції інтелектуальних ресурсів: освітня, інформаційна, комунікативна, функція розвитку, креативна, пізнавальна, управлінська, захисна, відтворювальна, інноваційна, світоглядна.

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Федорова Н. В. Управление интеллектуальными ресурсами промышленного предприятия: дис. канд. экон. наук : 08.00.05 «Экономика и управление народным хазяйством» / Федорова Н. В..// — Красноярск, 2003. — 159 c
  • Romer P. Increasing returns and long-run growth. Journal of Political Economy, № 94, 1986. P. 1002—1037.
  • Kreps, D. M., Wilson, R., 1982. Reputation and imperfect information// Journal of Economic Theory. — № 27. — pp. 253—279
  • Литвин В. Інтелектуальне начало буття народу. /В. Литвин // Матеріали інтелектуального форуму України. — Київ: ЛОГОС. 2003. — С.10