Перейти до вмісту

Ірина Славінська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ірина Славінська

Ірина Славінська у музейному комплексі «Мистецький арсенал» (січень 2025 року)
Ім'я при народженніКорнієнко Ірина Іванівна Редагувати інформацію у Вікіданих
Народилася8 жовтня 1987(1987-10-08) (37 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Київ, Українська РСР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьжурналістка, літературознавиця, перекладачка, телеведуча, літературознавиця, радіожурналістка Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьлітературознавство[1], журналістика[1], тележурналістикаd[1], Радіожурналістика[1] і захист прав людиниd[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materКиївський національний лінгвістичний університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовукраїнська[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладТВі[2], Громадське Радіо[3] і Українське радіо[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоУкраїнський ПЕН[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Славінська.

Славі́нська Іри́на Іванівна (при народженні — Корнієнко[6]; нар. 8 жовтня 1987(19871008), Київ) — українська журналістка, ведуча, перекладачка, літературознавиця, громадська діячка та феміністка. Виконавча продюсерка радіо «Культура» (з 2021)[7]. Членкиня Українського ПЕН[8].

Біографія

[ред. | ред. код]

Народилася 8 жовтня 1987 року у Києві[8] у родині інженерів[9]. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет, де входила також до гуртка-студії сучасної літератури та літературної творчості (creative writing) «Скриптор»[10]. Протягом 2009—2011 років викладала сучасну українську літературу та європейську літературу XIX—XX століть на кафедрі теорії та історії світової літератури[11]. Також навчалася на магістратурі Університету Пікардії імені Жуля Верна (Франція)[12].

У 2010 та 2011 роках була членкинею журі літературної нагороди «Книга року BBC»[13]. З 2011 року розпочалася власна літературна та перекладацька діяльність — вийшла перша книга «33 герої укрліт» та два переклади з французької.

Займалася координацією кампанії боротьби проти сексизму в медіа та політиці «Повага» з літа 2015 року[14] до 2021 року[а]. Також є експерткою відкритої бази «Спитай жінку» Кампанії проти сексизму у політиці та ЗМІ «Повага»[15]. У кінці 2016 року ввійшла до складу Правління благодійної організації «Український жіночий фонд» (УЖФ)[15].

З 19 грудня 2019 року[16] до 16 березня 2023 року входила до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка[17].

З 26 лютого 2021 року[18] по 24 січня 2025 року входила до складу Виконавчої ради Українського ПЕН[19][20].

У різні роки була кураторкою спеціальної програми міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал»[21].

Журналістська діяльність

[ред. | ред. код]
Радіо створене для тих, хто вміє слухати та розповідати. Думаю, голос є найпотужнішим виражальним засобом

Ірина Славінська, Про радіожурналістику[22]

З 2006 року[23][б] працює у медіа, розпочавши кар'єру в інтернет-виданні «Українській правді» як літературна оглядачка[22]. Також дописувала до видання «ШО»[9].

Протягом 2012—2013 років була співведучою авторської програми «Гра в слова і не тільки» із Віталієм Гайдукевичем на телеканалі ТВІ[15]. Також була ведучою «Громадського радіо»[15] з червня 2013 року[24], де вела програму «Антена»[9]. З 2017 року — ведуча програми «Права людини — понад усе» на Українському радіо[9][25].

З 2018 року — журналістка Українського радіо, що входить до складу Національної суспільної телерадіокомпанії України. 20 квітня 2018 року стала продюсеркою (креативною)[7] третього каналу Українського радіо — радіо «Культура»[26][12]. 18 вересня 2018 року Наглядова рада НСТУ обрала Славінську до редакційної ради Суспільного мовлення[27] і вона пробула у цій ролі до 14 квітня 2021 року[7], оскільки 16 квітня 2021 року Славінська стала виконавчою продюсеркою радіо «Культура», а через зміну посади повноваження припиняються[7]. 25 червня 2021 року Наглядова рада НСТУ поновила її у редакційній раді[7], а 30 серпня 2021 року Славінська стала головою ради[28].

28 квітня 2023 року Славінську обрали до Радіокомітету ЄМС (англ. EBU Radio Committee)[29].

Творчість

[ред. | ред. код]

Літературна діяльність

[ред. | ред. код]
Ірина Славінська. Лекція «Що (не) пишуть про сучасну українську літературу в сучасних українських медіа» в рамках літнього літературного лекторію від Центру літературної освіти (28 серпня 2015 року)

Перша власна книга вийшла 2011 року — «33 герої укрліт» — збірка інтерв'ю-«абетки» з українськими письменниками[11]. Наступні книги — «Історії талановитих людей» (2014[30] та 2015 роки[31]), до кожної з книг ввійшло по 11 українських сучасників та сучасниць.

2019 року вийшла збірка есеїв «Мої запасні життя», яка ввійшла до довгого списку «Премії Шевельова—2019»[32].

У 2021 році вийшла книга «Майже доросла. Книжка для дівчат і про дівчат», а 2022 — «Вже доросла? Книжка для дівчат, які вже (майже) виросли». Книга 2023 року — «Повітряна й тривожна книжка» — ввійшла до короткого списку «Книга року BBC» у номінації «Есеїстика—2023»[33].

Перекладацька діяльність

[ред. | ред. код]

2011 року вийшли перші переклади з французької мови — «Оргазм і Захід: історія задоволення від 16 століття до наших днів» Робера Мюшамбле, а також «Допінґ духу» Сьорана[11].

У 2015 році вийшов переклад Умберто Еко і Жана-Клода Кар'єра «Не сподівайтеся позбутися книжок»[34][35].

2017 року вийшов переклад Матіас Енар «Компас», наступного року — Андре Рош «Перша стать» та Олів'є Бурдо «Чекаючи на Боджанґлза». Наступні переклади — Давід Фоенкінос «До краси» (2019), Ніколя Матьє «Діти їхні» (2020), Аньєс Мартен-Люган «Вибачте, на мене чекають» (2021) та Аньєс Мартен-Люган «Очевидне» (2024).

Також є авторкою французького перекладу проєкту «Богдан-Ігор Антонич: Назавжди» (гурт «Тельнюк: Сестри»)[36].

Нагороди та відзнаки

[ред. | ред. код]

Бібліографія

[ред. | ред. код]
Переклади

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Одружена із Віталієм Лямічевим із 2007 року[40][9]. У пари є син Лесь[40].

Примітки

[ред. | ред. код]
а. ^ Відійшла від координаторства між квітнем та серпем 2021 року, у публікації від 2 квітня 2021 року ще підписана як «координаторка кампанії»[41], але у публікації від 14 серпня 2021 року вже підписана як «учасниця кампанії»[42];
а. ^ У джерелах також зустрічається 2007 рік, але перша публікація була на порталі SUMNO.com 12 листопада 2006 року[43].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ https://expertky.povaha.org.ua/resume/slavinska-iryna-ivanivna/
  3. ↑ https://hromadske.radio/publications/na-ganku-my-domovylysia-shcho-nazvemosia-hromadskym-radio-nataliia-sokolenko-rozpovila-pro-istoriiu-stvorennia-media
  4. ↑ https://ukr.radio/prog-presenter.html?id=307&page=141
  5. ↑ Члени ПЕН
  6. ↑ Виконавча продюсерка «Радіо Культура» Ірина Славінська стала членкинею Радіокомітету Європейської мовної спілки. 28 квітня 2023. Процитовано 21 лютого 2025.
  7. ↑ а б в г д Наглядова рада НСТУ обрала двох членів редакційної ради. 25 червня 2021. Процитовано 22 лютого 2025.
  8. ↑ а б Славінська Ірина. Український ПЕН. Процитовано 14 лютого 2025.
  9. ↑ а б в г д Світлана КОРЖЕНКО, Ірина МАМРИГА (9 вересня 2020). "Завжди страшно братися за нове. Але сумніви – це частина життя". Процитовано 22 лютого 2025.
  10. ↑ Кафедра теорії та історії світової літератури. Процитовано 21 лютого 2025.
  11. ↑ а б в Ірина Славінська. Літературний оглядач. Українська правда. Процитовано 2025-02021.
  12. ↑ а б Ірина Славінська стала продюсеркою радіо "Культура". 16 квітня 2018. Процитовано 21 лютого 2025.
  13. ↑ У Києві назвали лауреата премії «Книга року ВВС 2011». 23 грудня 2011. Процитовано 21 лютого 2025.
  14. ↑ Ірина Славінська. Гендер в деталях. Процитовано 22 лютого 2025.
  15. ↑ а б в г Славінська Ірина. Povaha.org.ua. Процитовано 14 лютого 2025.
  16. ↑ Указ Президента України від 19 грудня 2019 року № 919/2019 «Питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
  17. ↑ Члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка заявили про складання повноважень. 16 березня 2023. Процитовано 21 лютого 2025.
  18. ↑ Андрія Куркова переобрали президентом Українського ПЕН. 26 лютого 2021. Процитовано 22 лютого 2025.
  19. ↑ Ірина Славінська — членкиня Виконавчої ради PEN-клубу. 14 листопада 2022. Процитовано 22 лютого 2025.
  20. ↑ Український ПЕН переобрав президента та обрав нову Виконавчу Раду. 24 січня 2025. Процитовано 2025-02022.
  21. ↑ Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». ІСТОРІЯ ФЕСТИВАЛЮ. Процитовано 21 лютого 2025.
  22. ↑ а б Ірина Славінська. Українське радіо. Процитовано 21 лютого 2025.
  23. ↑ Ірина Славінська. starylev.com.ua. Процитовано 25 лютого 2025.
  24. ↑ Владислав Бундаш (4 травня 2024). «На ґанку ми домовилися, що назвемося Громадським радіо»: Наталія Соколенко розповіла про історію створення медіа. Процитовано 22 лютого 2025.
  25. ↑ Передачі з архіву Українського радіо. Процитовано 21 лютого 2025.
  26. ↑ Ірина Славінська призначена продюсеркою радіо «Культура». stv.detector.media. Архів оригіналу за 15 серпня 2018. Процитовано 15 серпня 2018.
  27. ↑ Наглядова рада НСТУ обрала Ірину Славінську членом редакційної ради ПАТ «НСТУ». 18 вересня 2018. Процитовано 22 лютого 2025.
  28. ↑ Ірину Славінську обрали головою редакційної ради Суспільного. 30 серпня 2021. Процитовано 22 лютого 2025.
  29. ↑ Ірину Славінську обрали членкинею Радіокомітету ЄМС. 28 квітня 2023. Процитовано 22 лютого 2025.
  30. ↑ Три розповіді з неопублікованої книжки «Історії талановитих людей» Ірини Славінської [Архівовано 20 травня 2014 у Wayback Machine.] // Українська правда. Життя, 17.05.2014.
  31. ↑ В Івано-Франківську Ірина Славінська розповідала «історії талановитих людей». Архів оригіналу за 22 квітня 2018. Процитовано 13 січня 2016.
  32. ↑ Відомий довгий список Премії Шевельова-2019. ЛітАкцент. Архів оригіналу за 2 лютого 2020. Процитовано 23 квітня 2020.
  33. ↑ Короткі списки Книги року ВВС-2023. 29 листопада 2023. Процитовано 21 лютого 2025.
  34. ↑ Ще одна книга Умберто Еко вийде українською. Архів оригіналу за 25 березня 2016. Процитовано 13 січня 2016.
  35. ↑ Україна Молода :.: Видання | Масонська ложа читачів. Архів оригіналу за 27 березня 2016. Процитовано 13 січня 2016.
  36. ↑ Назавжди. Богдан-Ігор Антонич (ВІДЕО). ТЕЛЬНЮК: Сестри. 5 жовтня 2023. Процитовано 14 лютого 2025.
  37. ↑ Remise du Prix Skovoroda 2012 (фр.) . 10 жовтня 2012. Процитовано 14 лютого 2025.
  38. ↑ Prix Skovoroda 2016 (фр.) . 3 травня 2016. Процитовано 14 лютого 2025.
  39. ↑ Премію Кривенка «За поступ у журналістиці» у 2019 році отримала Ірина Славінська//Львівська міська рада, 30.05.2019. Архів оригіналу за 31 травня 2019. Процитовано 10 січня 2020.
  40. ↑ а б Марина Крижня (20 травня 2024). «Вітаємо Леся Віталійовича у цьому світі». У Ірини Славінської та Віталія Лямічева народився син. Процитовано 22 лютого 2025.
  41. ↑ Стереотипи, цькування та digital-харасмент: як медіа пишуть про жінок у політиці?. povaha.org.ua. 2 квітня 2021. Процитовано 25 лютого 2025.
  42. ↑ Дискусія «Жінки й незалежність: якими звершеннями пишається жіночий рух», 19 серпня. 50vidsotkiv.org.ua. 14 серпня 2021. Процитовано 25 лютого 2025.
  43. ↑ Ірина Славінська (12 листопада 2006). Піккардійська Терція: «Перед концертом ми потискаєм всі разом руки, розходимся й молимся». Процитовано 25 лютого 2025.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ірина_Славінська&oldid=44708517