Перейти до вмісту

Агібалова Катерина Василівна

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Агібалова Катерина Василівна
Народиласявересень 1914
Туруханка, Єнісейський повітd, Єнісейська губернія, Російська імперія
Померлалистопад 2000 (86 років)
Країна СРСР
Діяльністьісторикиня, вчителька, методистка
Alma materХДУ імені О. М. Горького (1938)
ЗакладХДУ імені О. М. Горького
Автограф
Нагороди
Державна премія СРСР

Катерина Василівна Агібалова (вересень 1914 року, Туруханка — листопад 2000 року) — радянська та українська історикиня, вчителька історії і методистка, авторка шкільного підручника «Історія Середніх віків» для 6-го класу (у співавторстві з Григорієм Донським). Лауреатка Державної премії СРСР (1973).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Катерина Агібалова народилася у вересні 1914 року в селі Туруханка Єнісейської губернії. За національністю росіянка[1]. Її батько був засланим до Сибіру на довічне поселення за революційну діяльність у складі партії соціалістів-революціонерів. У Туруханці працював народним вчителем[2].

У 1933 році Катерина Агібалова вступила до Харківського планово-економічного технікуму. Також навчалася на вечірньому відділенні історичного факультету Харківського університету, який закінчила з відзнакою у 1938 році. Продовжила навчання на аспірантурі історичного факультету, яку закінчила у 1941 році. У лютому того ж року призначена на посаду старшого викладача кафедри середньої історії. Була одружена, її чоловік за національністю був євреєм і також працював у Харківському університеті[2][3].

Після початку Німецько-радянської війни, була вимушена залишитися у Харкові, через свою хвору матір. Чоловік Катерини Агібалової був розстріляний німецькими окупантами у Дробицькому Яру. Сама вона працювала шкільною вчителькою у селищі Кочеток. У грудні 1943 року повернулася працювати на історичному факультеті Харківського університету, де спочатку виконувала обов'язки завідувача кафедри загальної історії, а потім послідовно працювала на посадах викладача та старшого викладача кафедри середньої історії на тому ж факультеті[2].

У квітні 1947 року звільнена з університету через те, що залишилася на окупованій території під час війни[4]. Надалі працювала шкільною вчителькою історії в середніх школах Харкова, зокрема у школі № 131. У другій половині 1950-х років, на перерві одного з семінарів для вчителів історії, вона запропонувала своєму колезі Григорію Донському стати співавтором шкільного підручника з історії Середніх віків. Спочатку він відмовився, але через два роки згодився. Агібалова з Донським почали роботу над підручником за пів року до оголошення Всесоюзного конкурсу підручників з історії для середніх шкіл, який відбувся у 1961 році. Їх підручник «Історія Середніх віків» став кращим серед чотирнадцяти робіт і отримав першу премію[5][6][3]. Від попередніх підручиків з історії робота Агібалової та Донського відрізнялася простотою та ясністю викладання матеріалу, великою кількістю іллюстрацій та точно вивіреною методологією[7].

Наступного року підручник Агібалової та Донського вийшов у друк, всього він витримав понад 25 перевидань. За перші тридцять років з дати публікації підручника він двічі докорінно перероблювався авторами. В нових версіях вони приділяли увагу не тільки освіті та вихованню учня, але і його розвитку[8]. Окрім СРСР, підручник видавався у Польщі, Чехословаччині, В'єтнамі, Монголії та Кубі. Також Агібалова була автором низки методичних праць з викладання історії у школі, які були високо оцінені спеціалістами. У 1973 році Катерині Агібаловій з Григорієм Донським «за підручник для 6 класу „Історія Середніх віків“ (1971, 10-е видання)» було присуджено Державну премію СРСР в галузі науки і техніки[2]. Вона стала першою шкільною вчителькою, яка отримала таку нагороду[9]. Також брала участь у республіканському з'їзді вчителів наприкінці 1960-х або на початку 1970-х років[10].

Публіцист Фелікс Рахлін підкреслював, що кожний зі співавторів підручника зазнавав утисків від радянської влади. Якщо Григорій Донський потерпав за своє єврейське походження[К 1], то Катерина Агібалова — за те, що залишилася на окупованій території. Так, проти вручення їй державної премії виступив парторг школи де вона працювала — Анатолій Тарасенко. Він вважав аморальним давати премію «колабораціоністці» і писав протестні листи до ЦК КПРС та в інші інстанції[11][3].

Пізніше переїхала до Орджонікідзе (з 1990 року Владикавказ). У 1989 році вела листування з Павлом Сокольським, головою комісії «Дробицький Яр». У листах вона поділилася своїми спогадами про Голокост у Харкові[12]. Померла Катерина Агібалова в листопаді 2000 року[2].

Її учень Олександр Шульман характеризував Катерину Василівну як високоосвічену та дуже сумлінну жінку[13].

Праці

[ред. | ред. код]
  • Агибалова Е. В. Уроки истории средних веков в седьмом классе: Поурочное метод. пособие (Из опыта работы). — Москва : Учпедгиз, 1959. — 307 с.(рос.)
  • Агибалова Е. В., Донской Г. М. История средних веков: Учебник для 6-го класса. — Москва : Учпедгиз, 1962. — 272 с.(рос.)
  • Агибалова Е. В., Донской Г. М. Методика преподавания истории средних веков: Пособие для учителей. — Москва : Просвещение, 1966. — 314 с.(рос.)
  • Агибалова Е. В., Донской Г. М. Методическое пособие по истории средних веков в 6 классе. — Москва : Просвещение, 1978. — 338 с. — (Библиотека учителя истории и обществоведения)(рос.)

Примітки

[ред. | ред. код]

Коментар

[ред. | ред. код]
  1. Катерина Агібалова згадувала, як голови обласного і міського відділів народної освіти дорікали їй, що вона взяла у співавтори єврея і обіцяли, що не дадуть йому «піднятися»[10].

Література

[ред. | ред. код]
  1. Рахлин, 2015, с. 162.
  2. а б в г д Історики Харківського університету, 2013, с. 15.
  3. а б в Можейко, 2019.
  4. Рибалка, 1999, с. 91.
  5. Біобібліографічний словник, 2001, с. 124.
  6. Донской, 1992, с. 10—11.
  7. Frejdenberg, Rakhlin, 1998, p. 197.
  8. Донской, 1992, с. 21.
  9. Рахлин, 2015, с. 161.
  10. а б Рахлин, 2015, с. 155—156.
  11. Рахлин, 2015, с. 160—162.
  12. З архіву П. П. Сокольського Джерело інформації про перерахованих нижче жертв Дробицького Яру: Агібалова Катерина Василівна, м. Орджонікідзе. Дробицький Яр (рос.). Архів оригіналу за 11.04.2022. Процитовано 25.05.2022.
  13. Рахлин, 2015, с. 160.

Джерела

[ред. | ред. код]