Адамович В'ячеслав Дмитрович
| Адамович В'ячеслав Дмитрович | |
|---|---|
 Старший сержант | |
 | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 9 лютого 1981 Вершаці, Чигиринський район, Черкаська область, Українська РСР, СРСР |
| Смерть | 9 лютого 2024 (43 роки) Міньківка, Соледарська міська громада, Бахмутський район, Донецька область, Україна (загинув у бою) |
| Поховання | Чернече |
| Національність | українець |
| Псевдо | «Буря», «Сява» |
| Військова служба | |
| Роки служби | 1999—2001; 2018; 2022—2024 |
| Приналежність |  Україна |
| Вид ЗС |  Сухопутні війська |
| Рід військ |  Механізовані війська |
| Формування | |
| Війни / битви | Війна на сході України, Російсько-українська війна |
.svg){kind=small}
Адамович В'ячеслав Дмитрович (9 лютого 1981, Вершаці, Чигиринський район, Черкаська область — 9 лютого 2024, Міньківка, Бахмутський район, Донецька область) — старший сержант роти вогневої підтримки ЗСУ 30 окремої механізованої бригади імені Костянтина Острозького, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.
Адамович В'ячеслав Дмитрович народився 9 лютого 1981 року, в селянській сім'ї. Його батьки, Адамович Євдокія та Адамович Дмитро, були працівниками колгоспу. З ранніх років Слава був енергійним хлопчиною, який завжди допомагав матусі в домашніх справах.
У 1988 році В'ячеслав пішов у перший клас Вершацької ЗОШ. Він був товариським, веселим та чуйним хлопчиною. Славік від природи був міцним та витривалим хлопцем, тому завжди брав участь в різних спортивних змаганнях, захищаючи честь школи та рідного села. Зокрема, Славік постійно брав участь у футбольних та волейбольних турнірах. І вже тоді на футбольному полі він вирізнявся своєю непоступливістю та постійним бажанням до перемоги. Крім того, у шкільні роки В'ячеслав самотужки оволодів навиками перукаря, і чимало односельчан, а надалі товаришів по службі, зверталися до його послуг перукаря.
Славік закінчив школу в 1998 році. Після цього, він, як і більшість ровесників, подався здобувати фахову освіту, і вступив до Знам'янського професійно-технічного училища на спеціальність «Повар». Після закінчення навчального року Славік відправився до Одеси для отримання практики в новому ремеслі. Восени 1999 року 18-річний хлопчина був призваний на службу до Збройних сил України і відправився до військової частини у місті Болград. За своїм призначенням — це була десантно-штурмова частина. Серед своїх товаришів по службі Славік здобув репутацію надійного солдата, за що отримав звання старшого сержанта, з яким і закінчив службу весною 2001 року. Навесні 2001 року Славік з неймовірним запалом повернувся додому.
Після смерті матусі, навесні 2018 року подав документ на службу в ЗСУ в зоні АТО. Впродовж семи місяців перебував на лінії бойового зіткнення біля міста Торецьк у складі 36-ї бригади. Після цього повернувся додому і восени 2019 року одружився з «коханням всього свого життя» Оксаною.
У перший день повномасштабного вторгнення Славік із завзяттям взяв сумку і відправився до воєнкомату, в напрямку боротьби за свободу та справедливість.
Славік разом із земляками приєднався до 30 ОМБр, звідки одразу відправилися до зони бойового зіткнення — неподалік від міста Попасна. За свою енергійність Славік отримав прізвисько «Буря», проте більшість називали його просто «Сява». Навесні 2022 року Славік разом з своїми побратимами неодноразово вступали в бій з ворогом біля населених пунктів Троїцьке, Світлодарськ, Бахмут та селища Роти і Відродження. Саме біля цих селищ Славік проявив свою мужність та хоробрість, і в напрочуд складний момент взяв командування взводом під свій контроль. Разом з іншими хлопцями рятував життя своїх побратимів, які отримали ушкодження після артобстрілу. За словами Славіка, у той момент в нього промайнула думка, що його оберіг янгол-охоронець, адже смерть була дуже близькою.
Після цього Славіка та його хлопців вивели на певний час, влітку 2022 року Слава спочатку був на Чернігівщині, а потім його на місяць перекинули до Бородянки. У серпні 2022 року Славік знову повернувся до бойових дій — його підрозділ, в якому він був командиром, взяв участь у Харківській операції. Зокрема, підрозділ В'ячеслава вигнав окупанта з населеного пункту Петропілля і здобув чимало військових трофеїв.[1]
Після цього Славік отримав час на реабілітацію через нестерпну біль в ногах та спині. Залікувавши рани, у липні 2023 року В'ячеслав повернувся до бойових дій. Його підрозділ періодично стояв на захисті населених пунктів Васюківка та Міньківка. Саме біля Міньківки В'ячеслав Адамович загинув 9 лютого від кульового поранення, на власний день народження.[2]
У квітні 2024 року Україні вдалось повернути тіла близько 150 українських воїнів, серед них було тіло В'ячеслава. 30 квітня земляки з усіма почестями попрощалися з героєм. В'ячеслав Адамович похоронений на місцевому цвинтарі у селищі Чернече.[3]
30 травня 2024 року в селі Вершаці відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки захиснику України, випускнику Вершацької школи — В'ячеславу Адамовичу. Право відкрити меморіальну дошку було надано дружині героя — Оксані Адамович.