Алойзіє Степінац

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алойзіє Степінац
хорв. Alojzije Viktor Stepinac
Кардинал Степінац
Прапор
Прапор
 Його Високопреосвященство Блаженний Кардинал
Коронація: 12 січня 1953
Обрання: 7 грудня 1937
Інтронізація: 1938
Церква: Хорватська католицька церква
Попередник: Антун Бауер
Наступник: Франьо Шепер
Девіз: «На тебе, Господи, уповав»
Архієпископ Загреба
 
Альма-матер: Collegium Germanicum et Hungaricum
Діяльність: католицький священник, католицький теолог, католицький єпископ
Національність: Хорват
Тезоіменитство: 21 червня
Народження: 8 травня 1898(1898-05-08)
Брезарич,
Королівство Хорватія і Славонія,
Австро-Угорщина
Смерть: 10 лютого 1960(1960-02-10) (61 рік)
Крашич,
Народна Республіка Хорватія,
СФРЮ
Похований: Загребський собор
Священство: 26 жовтня 1930
Єп. хіротонія: 28 травня 1934

Нагороди:

командор із зіркою Єрусалимського ордена Святого Гробу Господнього

CMNS: Алойзіє Степінац у Вікісховищі

Статуя Степінаца в Загребі

Ало́йзіє Ві́ктор Сте́пінац (хорв. Alojzije Viktor Stepinac, 8 травня 1898, Брезарич, Королівство Хорватія і Славонія, Австро-Угорщина — 10 лютого 1960, Крашич, НР Хорватія, СФРЮ) — хорватський католицький кардинал. Титулярний архієпископ Нікопсиса і коад'ютор Загреба з 28 травня 1934 по 7 грудня 1937 року. Архієпископ Загреба з 7 лютого 1937 по 10 лютого 1960 року. Кардинал-священник із 12 січня 1953 року.

У 1998 році оголошений мучеником і зарахований до лику блаженних папою Іваном Павлом II.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Степінац народився 8 травня 1898 року в селі Брезарич у парафії Крашич у сім'ї Йосипа і Барбари Степінац.[4] Він був п'ятим із вісьмох дітей селянської родини. У 1909 році переїхав у Загреб, щоб навчатися в Загребській класичній гімназії, яку закінчив у 1916 році. Прямо перед своїм вісімнадцятиріччям був призваний в Австро-Угорську армію[4][5] і приписаний до 96-го Карловацького піхотного полку, після чого пройшов шестимісячний вишкіл у Рієці. Потім його було відправлено служити на Італійський фронт.[4] У липні 1918 року потрапив у полон до італійців, де пробув п'ять місяців.[6] Після утворення Держави словенців, хорватів і сербів він більше не розглядався як ворожий солдат і натомість став добровольцем югославського легіону, задіяного на Салоніцькому фронті.[4] Кількома місяцями пізніше був демобілізований у званні другого лейтенанта і навесні 1919 повернувся додому.[7] За службу батьківщині в югославських військах під час Першої світової війни був нагороджений Орденом зірки Карагеоргія, відзнакою за героїзм Королівства Югославія.[8]

Після війни вступив на агрономічний факультет Загребського університету, але залишив його вже після першого семестру і повернувся додому, щоб допомагати батькові. У 1922 році Степінац був членом Об'єднання хорватських орлів і їздив на зліт католицьких орлів у тодішню Чехословаччину, у місто Брно. Він був на чолі урочистої ходи групи, несучи хорватський прапор.[9] У 1924 році вирушив у Рим, щоб навчатися на священника в Collegium Germanicum et Hungaricum. Під час навчання там заприятелював із майбутнім кардиналом Францом Кенігом, коли вони обидва грали в одній волейбольній команді.[10]

26 жовтня 1930 архієпископ Джузеппе Паліка висвятив Степінаца, 1 листопада 1930 він відслужив свою першу месу в Санта-Марія-Маджоре, а в 1931 році став вікарієм парафії у Загребі. 1931 року він заснував у Загребській архідієцезії відділення Карітас, а в 1934 році папа Пій XI призначив його коад'ютором на Загребську кафедру. Після свого призначення він узяв за девіз слова In te, Domine, speravi (Господи, на Тебе я уповав).[11] На той час у країні діяла диктатура короля Олександра. Степінац був серед тих, хто підписав Загребський меморандум з вимогою до короля звільнити Владка Мачека та інших хорватських політиків, а також вимогою загальної амністії.[12] Югославська влада відмовила Степінацу в побаченні з Мачеком, якому той хотів подякувати за привітання з приводу призначення коад'ютором.[13] Після вбивства короля Олександра в Марселі в 1934 році Святійший Престол дав Степінацу спеціальний дозвіл для участі у похороні у православній церкві.[14] Коли 7 грудня 1937 помер Загребський архієпископ Антон Бауер, Степінац став його наступником.[15] У ході Другої світової війни Королівство Югославія порвало з країнами Осі після військового перевороту, вчиненого групою югославських офіцерів 27 березня 1941 року. Новий уряд засудив Троїстий пакт, підписаний попереднім урядом на два дні раніше, яким Югославія приєднувалася до Осі і дозволяла проходження німецьких військ, що наступали на Грецію. У Белграді пройшли багатолюдні демонстрації, а демонстранти відкрито закликали до опору, якщо нейтралітет Югославії буде порушено, та виголошували гасла «Краще війна, ніж пакт» і «Краще могила, ніж раб». Переворот не знайшов підтримки серед хорватського населення і протягом наступних днів лідер Хорватської селянської партії та Блоку народної згоди Владко Мачек пішов з уряду й повернувся в Загреб у передчутті заворушень. На наступний день після перевороту Степінац зазначив:[16]

Кінець кінцем, хорвати і серби з двох різних світів, північний полюс і південний полюс, вони ніколи не зуміють дійти згоди, якщо тільки не чудом Господнім. Розкол — це найбільше прокляття в Європі, коли б не більше, ніж протестантизм. Тут немає ніякої моралі, ніяких принципів, ніякої правди, ніякої справедливості, ніякої чесності.[16]

6 квітня 1941 року Югославію загарбала нацистська Німеччина, яка утворила Незалежну державу Хорватія під керівництвом усташів. Як архієпископ столиці маріонеткової держави Степінац підтримував під час нацистської окупації тісні зв'язки з ватажками усташів,[17] видавав прокламації, що прославляли НДХ і вітав керівників усташів.[16] Попри те, що спочатку Степінац вітав Незалежну державу Хорватія, він згодом засудив злодіяння держави-сателіта нацистів проти євреїв і сербів.[18] Виступав проти переслідування євреїв і нацистських законів, допомагав євреям та іншим тікати і критикував звірства усташів перед Загребським собором у 1943 році.[19][20][21]

Степінац на суді

Після війни він прилюдно засудив новий югославський уряд і його дії під час Другої світової війни, особливо за вбивства священників комуністичними бойовиками.[15] Югославська влада звинуватила архієпископа в сукупності воєнних злочинів і колабораціонізмі з ворогом у воєнний час.[17] На Заході судовий процес подавався як типовий комуністичний «показовий процес»,[22][23] упереджений щодо архієпископа;[24] однак дехто стверджував, що суд «відбувався за належною правовою процедурою».[17] У вироку, який поляризував громадську думку як у Югославії, так і за її межами,[17][16] югославська влада визнала його винним за звинуваченням у державній зраді (за співпрацю з фашистським усташівським режимом), а також у співучасті у примусових наверненнях православних сербів у католицизм.[25] Його було засуджено на 16 років позбавлення волі, але після п'ятьох років звільнено під домашній арешт з обмеженням пересування рідною парафією у Красичі.

Степінац на післявоєнній комуністичній демонстрації у вересні 1945 року. Зліва направо: три достойники Православної Церкви, партизанський командувач Загреба, секретар Апостольського інспектора, вікарний єпископ д-р Йосип Лах, архієпископ Степінац, прем'єр Народної Республіки Хорватії д-р Владимир Бакарич, радянський військовий аташе, міністр внутрішніх справ д-р Гебранґ.[26]
Собор Богоматері містечка Марія-Бистриця, де папа Іван Павло II беатифікував Степінаца у присутності 500 тис. хорватів

Після внутрішнього і зовнішнього тиску Степінаца було випущено з в'язниці Лепоглава. 1952 року Папа Римський Пій XII призначив його кардиналом, та він не зміг взяти участь у папському конклаві 1958 року. Степінац помер від поліцитемії в 1960 році, все ще будучи під домашнім арештом у своїй парафії. 3 жовтня 1998 папа Іван Павло II оголосив його мучеником і зарахував до лику блаженних у присутності 500 000 хорватів у Соборі Богоматері містечка Марія-Бистриця неподалік Загреба.[15]

Стелла Александер, автор «Потрійного міфу», схвальної біографії Степінаца, пише про нього так: «Виділяються дві речі. Він боявся комунізму понад усе (особливо понад фашизм). І він вважав (це важко збагнути), що нічого поза кордонами Хорватії, за незмінним винятком Святійшого Престолу, не було цілком реальним. … Він жив серед апокаліптичних подій, що несли відповідальність, якої він не прагнув. … Кінець кінцем, йому залишалося почуватися, що він був недостатньо великим для своєї ролі. Враховуючи його обмеження, він поводився дуже добре, звісно, набагато краще, ніж більшість його людей, і він виріс у духовній висоті у ході свого довгого випробування.»[27]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б SNAC — 2010.
  3. ↑ а б Find a Grave — 1996.
  4. ↑ а б в г Ćorić, Šimun, Cardinal Alojzije Stepinac: basic facts about his person and work. Croatian Information Center, 1998
  5. ↑ Biography of Aloysius Stepinac. Архів оригіналу за 15 лютого 2011. Процитовано 31 травня 2015.
  6. ↑ Alban Butler, Kathleen Jones, David Hugh Farmer, Paul Burns; Butler's Lives of the Saints. Continuum International Publishing Group, 2000. (p. 263)
  7. ↑ Cardinal Alojzije Stepinac - biography. glas-koncila.hr. Архів оригіналу за 10 жовтня 2015. Процитовано 4 січня 2015.
  8. ↑ Marcia Christoff Kurapovna Shadows on the mountain: the Allies, the Resistance, and the rivalries that doomed WWII Yugoslavia, 2010; accessed February 06, 2011. [Архівовано 18 червня 2014 у Wayback Machine.]
  9. ↑ John R. Lampe, Mark Mazower "Ideologies and national identities: the case of twentieth-century Southeastern Europe;Central European University Press, 2004; accessed on February 06, 2011. [Архівовано 19 червня 2014 у Wayback Machine.]
  10. ↑ Franz König, Christa Pongratz-Lippitt, Open to God, Open to the World: The Last Testament. Continuum International Publishing Group, 2005. (p. 36)
  11. ↑ Catholic Scouts: Win over evil with goodness. Архів оригіналу за 1 лютого 2009. Процитовано 31 травня 2015.
  12. ↑ Perić, Ivo. Vladko Maček. Politički portret. Golden marketing. Zagreb, 2003. (pgs. 174—175)
  13. ↑ Janjatović, Bosiljka. Politički teror u Hrvatskoj 1918.-1935.. Hrvatski institut za povijest and Dom i svijet. Zagreb, 2002. (pg. 285)
  14. ↑ The Dictatorship of King Alexander and the Roman Catholic Church 1929—1934 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 19 жовтня 2013. Процитовано 31 травня 2015.
  15. ↑ а б в Bunson, Matthew and Margaret (1999). John Paul II's book of saints. Our Sunday Visitor Publishing. с. 90—92. ISBN 978-0-87973-934-8. Архів оригіналу за 14 жовтня 2012. Процитовано 28 February 2011.
  16. ↑ а б в г Alexander, Stella (1987). The triple myth: a life of Archbishop Alojzije Stepinac. New York: East European Monographs. ISBN 0-88033-122-4.
  17. ↑ а б в г Fine, John V.A. (2007). Part 2: Strongmen can be beneficial: the Exceptional Case of Josip Broz Tito. У Fischer, Bernd Jürgen (ред.). Balkan strongmen: dictators and authoritarian rulers of South Eastern Europe. Purdue University Press. с. 284—285. ISBN 1-55753-455-1.
  18. ↑ Gilbert, Martin. The Righteous: The Unsung Heroes of the Holocaust (New York: Doubleday, 2002) ISBN 0385 60100X; p.203
  19. ↑ Apud: Dr. H. Jansen, Pius XII: chronologie van een onophoudelijk protest, 2003, p. 151
    Dr. Hans Jansen is a historian of the Free University of Brussels and the Simon Wiesenthal Center of Brussels.
  20. ↑ Serbian Lobby Prevents the Inclusion of Stepinac in Yad Vashem (article in Croatian), Večernji list, June 5, 2005[недоступне посилання з лютого 2019]
  21. ↑ Jansen, 2003, p. 87.
  22. ↑ the Academy of Political Science: Spiritual Resistance in Eastern Europe, John Coleman. The Academy of Political Science; 1991, p 113.
  23. ↑ Slavic Review: Yugoslav Camp Literature: Rediscovering the Ghost of a Nation's Past- Present-Future, Oskar Gruenwald. The American Association for the Advancement of Slavic Studies, p 516.
  24. ↑ The New York Times, October 13, 1946.
  25. ↑ Phayer, Michael (2001). The Catholic Church and the Holocaust, 1930-1965. Indiana: Indiana University Press. ISBN 978-0-253-21471-3.
  26. ↑ O'Brien, Anthony. Archbishop Stepinac; The Man and his Case. The Newman Bookshop, 1947. p 37-38
  27. ↑ Alexander (1987), quoted in Kaplan, Robert D. Balkan Ghosts: A Journey Through History (New York: St. Martin's, 1993) pp. 17, 19-20
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алойзіє_Степінац&oldid=41339688