Перейти до вмісту

Апраксін Петро Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Апраксін Петро Миколайович
 Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився3 січня 1876(1876-01-03) Редагувати інформацію у Вікіданих
Nervid, Генуя, Італія
Помер3 лютого 1962(1962-02-03) Редагувати інформацію у Вікіданих (86 років)
Брюссель, Бельгія
ПохованняІксельське кладовищеd Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materПажеський корпус Редагувати інформацію у Вікіданих
Військове званняпоручник Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяРосійські збори Редагувати інформацію у Вікіданих
РідАпраксіниd Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоQ123983084? Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиQ123990831? Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Орден Святого Володимира IV ступеня орден Святої Анни II ступеня орден Святого Станіслава II ступеня орден Святого Станіслава III ступеня

Граф Петро Миколайович Апраксін (1876, Нерві, Італія — 3 лютого 1962, Брюссель, Бельгія) — російський політичний і державний діяч, Таврійський губернатор, глава Російських зборів. Дійсний статський радник, гофмейстер.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 3 січня 1876 года у Нерві (Італія). Походив із роду спадкових дворян Володимирської губернії Апраксіних. Син колишнього Володимирського губернського предводителя дворянства графа Миколи Апраксіна та Надії Федорівни, уродженої Гейденрейх.

Виховувався в 1-му Московському кадетському корпусі, в 1893 був переведений до Пажеського корпусу. Закінчив його у 1896 році, був переведений з камер-пажів у підпоручики лейб-гвардії 4-го стрілецького Імператорського прізвища батальйону. Командував ротою Його Величності (1897). У 1899 році був відряджений до голодуючих Приволзьких губернії помічником головноуповноваженого Червоного Хреста.

У 1901 році вийшов у запас у чині поручника гвардії і вступив на службу до канцелярії Комітету міністрів. У тому ж році було відряджено на Далекий Схід для з'ясування умов землекористування Амурського та Уссурійського козацьких військ. У 1900—1902 роках був слухачем Санкт-Петербурзького археологічного інституту, в 1902—1903 роках співпрацював у журналі «Російський вісник».

Під час російсько-японської війни перебував уповноваженим від громади Святої Євгенії на Далекому Сході під час облоги Порт-Артура, у битвах під Ляояном і Мукденом, а також уповноваженим Червоного Хреста при 1-му Сибірському корпусі під час бою під Хегуїтаєм. За праці та відзнаки був нагороджений кількома орденами.

Повернувшись із театру військових дій, продовжив службу у канцелярії Комітету міністрів. Потім обіймав посади Воронезького віце-губернатора (1907—1911) та Таврійського губернатора (1911—1913). Про його призначення в Таврійську губернію газета «Ялтинський вісник» писала[1]:

Таврійським губернатором призначається воронезький віце-губернатор, камер-юнкер двору Його Величності граф Петро Миколайович Апраксін.

Граф Апраксин закінчив Пажеський корпус і перебуває на службі з 1896 року. Спочатку він служив у військовій службі, а потім у жовтні місяці 1907 переведений по відомству Міністерства внутрішніх справ, з призначенням воронезьким віце-губернатором. Графу Апраксіну немає ще й 40 років. Але, незважаючи на це, він проявив себе досвідченим і діловим адміністратором та доброю чуйною людиною. У Воронежі граф Апраксін користується широкою популярністю.

Власник торгового «Апраксіна двору» в Санкт-Петербурзі.

За словами Б. Енгельгардта, Апраксін був надзвичайно бажаний тип адміністратора, правого за переконаннями, але мав терпимість до чужих поглядів. Він вважав, що залучення до співпраці у місцевому господарському житті представників радикальних течій не становить небезпеки для державного устрою. Навпаки, він вірив, що участь у спільній роботі породжує в людях почуття відповідальності і стримує крайнощі в поглядах. Становище його у ролі Таврійського губернатора було винятково чільне. Царська сім'я щорічно приїжджала до Криму, і місцевий губернатор природно був у той час у безпосередній близькості до Царя. Ця обставина, очевидно, відіграла відому роль у подальшій кар'єрі Апраксина, колишньої камер-паж Государині Олександри Федорівни отримав призначення перебувати при ній. Хоча у придворних колах він особливими симпатіями не користувався[2].

У 1913—1917 роках був секретарем-розпорядником імператриці Олександри Федорівни, відаючи канцелярією та придворним церемоніалом, а з 1914 року очолював військові госпіталі та благодійні комітети імператриці. Дослужився до чину дійсного статського радника (1915). Перебував товаришем голови Товариства відродження художньої Русі[3]. 1917 року начальник Заготівельних складів Військового відомства.

Після зречення Миколи II та арешту царської сім'ї ухвалив спочатку рішення залишитися при імператриці в Царському селі, хоча і на нього в цьому випадку також накладався арешт. Але 11 березня 1917 року залишив Олександру Федоровну. У щоденнику княгині Е. А. Наришкіна є запис: «Апраксін більше не може витримати і завтра їде. Він ходив прощатися з імператрицею і сказав, що їй слід розлучитися з Анею Вирубовою»[4]. Через роки не всі в еміграції схвалили цей вчинок П. Апраксіна, який не побажав залишитися до останнього з царським подружжям, у якого перебував на службі. Треба врахувати, що у Петербурзі у страшні дні революції у П. Апраксіна була його дружина з п'ятьма малолітніми дітьми.

Обраний членом Помісного собору Православної Російської Церкви 1917—1918 років як мирянин від Московської єпархії, брав участь у 1–2 сесіях, член Комісії з фотографування та опису пошкоджень Кремля, I, II, V, VI, XVIII, XX відділів. У 1919 був членом II відділу і 2-ї комісії Південно-Східного Російського Церковного Собору, кандидат у члени ВВЦУ.

Під час Громадянської війни в Росії перебував при ВРЮР та Російській армії барона Врангеля, в 1920 році обіймав посаду Таврійського губернатора та голови Ялтинської міської думи. Евакуювався із Криму до Константинополя з частинами барона Врангеля.

В еміграції в Югославії, потім переїхав до Бельгії. У 1921 році був членом Головного правління Російської Православної Зарубіжної Церкви та Російського Всезакордонного Церковного Собору. У 1923 році у Брюсселі заснував та очолив Історико-генеалогічне товариство, у 1926 році виступав на ювілейних зборах газети «Новий час». Був делегатом на Російському закордонному з'їзді у Парижі (1926) та членом Другого Всезакордонного Собору РПЦЗ (1938). Брав участь у роботі Російського осередку Франції, був членом Союзу об'єднаних монархістів у Парижі.

З 1929 року був членом комітету з будівництва Храму Святого Йова Багатостраждального в Брюсселі, а в 1945 став головою комітету. Викладав російську літературу в парафіяльній школі. З 1955 року член єпархіальної ради Західноєвропейської єпархії РПЦЗ та Ради Союзу дворян у Парижі, голова відділу Союзу пажів.

Помер 3 лютого 1962 року. Похований на цвинтарі Ixelles у Брюсселі.

Політична активність

[ред. | ред. код]

В 1902 вступив до Російських Зборів, в 1905 — був обраний членом Ради РС . На виборах у II Державну думу висувався від Союзу російського народу та Російського зборів за другим розрядом у Санкт-Петербурзі. Але не пройшов. У жовтні 1907 р. у зв'язку з призначенням Воронезьким віце-губернатором вибув зі складу Ради. Жертвував великі суми на діяльність РС, за що він та його дружина були обрані довічними членами РС. У березні 1914 був обраний товаришем голови Російських Зборів і на цій посаді очолював РС до 1916 року.

Сім'я

[ред. | ред. код]
Кн. Єлізавета Барятинська на костюмованому балі 1903 року

Дружина (з 6 квітня 1909 року) — княжна Єлизавета Володимирівна Барятинська (10.10.1882-10.05.1948), фрейліна двору, молодша дочка князя В. Барятинського. Померла у Брюсселі. Діти:

  • Микола (1910, Вороніж — 1941, Ленінград[5]), був одружений з Софією Миколаївною фон Бюнтинг (1912—1992), дочкою Н. фон Бюнтинга.
  • Надія (1911—2002), в шлюбі Макарова. Хрещеною при її хрещенні була імператриця Олександра Федорівна[6] .
  • Володимир (1915—1993), військовий інженер, був одружений з Марією Котляревською[7].
  • Марфа.
  • Андрій.

Нагороди

[ред. | ред. код]

Російські:

Іноземні:

Публікації

[ред. | ред. код]
  • Отчет по командировке в Приамурский край летом 1901 г. — СПб., 1902.
  • К 25-летию основания Императорского Общества любителей древней письменности // Русский вестник. — 1903. — № 4.
  • Исторические заслуги русского духовенства // Русский вестник. — 1903. — № 5 (Кормчий. — 1904. — № 4).
  • Последние дни Величко // Московские ведомости. — 1904. — № 6.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Газета «Ялтинский вестник» за 27 апреля 1911 года. Архів оригіналу за 23 липня 2013. Процитовано 24 листопада 2012.
  2. ↑ Воспоминания камер-пажа / Публ. В. А. Авдеева // Военно-исторический журнал. 1993. № 12; 1994 № 1-7, 9, 12; 2002. № 12; 2004. № 3, 4;
  3. ↑ Члены Общества возрождения художественной Руси (ОВХР). Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 24 листопада 2012.
  4. ↑ Александра Фёдоровна (императрица). Последние дневники императрицы Александры Фёдоровны Романовой : Февр. 1917 г. – 16 июля 1918 г. — Новосибирск: Сибирский хронограф, 1999. — 341 с. — (Архив новейшей истории России. П / Сост., ред., предисл., введ. и коммент. В. А. Козлова и В. М. Хрусталева ; пер. с англ. Л. Н. Пищик при участии О. В. Лавинской и В. М. Хрусталёва. — Новосибирск : Сиб. хронограф, 1999. — 341 с.
  5. ↑ Арестован 22 декабря 1940 г. в уезде Сенно Печорского округа ЭстССР. Военным трибуналом Лен. ВО 16 мая 1941 г. по ст. ст. 58-4, 10+5 УК РСФСР приговорен к расстрелу, расстрелян в Ленинграде 7 июля 1941 г. (Represseeritud isikute registrid: RIR / Eesti represseeritute reg. büroo (ERRB) [etc.]. Rmt. 2: Nõukogude okupatsioonivõimu poliitilised arreteerimised Eestis = Political arrests in Estonia under Soviet occupation. Kd. 2 [Архівовано 2020-11-30 у Wayback Machine.] / koost. Leo Õispuu. — Tallinn,1998.- L. 23).
  6. ↑ Газета «Новое время» за 27 октября 1911 года. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 24 листопада 2012.
  7. ↑ Незабытые могилы. Российское зарубежье: некрологи 1917—1997 в 6 томах. Том 1. А — В. М.: «Пашков дом», 1999. — ISBN 5-7510-0169-9. С. 112

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Фрейман О. Р. Пажи за 183 года (1711—1894). Биографии бывших пажей с портретами. — Фридрихсгамн, 1894. — С. 754.
  • Золотая книга Российской империи. — СПб., 1908. — С. 61.
  • Апраксин Петр Николаевич // Список гражданским чинам первых четырех классов. Чины четвертого класса. Исправлен по 1-е сентября 1915 года. Часть вторая. — Петроград : Издание инспекторского отдела Собственной Его Императорского Величества канцелярии. Сенатская типография, 1915. — С. 2699—2700.
  • Российское зарубежье во Франции 1919—2000 / Л. Мнухин, М. Авриль, В. Лосская. — Москва: Наука; Дом-музей Марины Цветаевой. 2008.Посилання
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Апраксін_Петро_Миколайович