Атмосфера Меркурія
Атмосфера Меркурія — розріджена газова оболонка планети Меркурій, головним джерелом якої є сонячний вітер.
При прольоті космічного апарату «Марінер-10» повз Меркурія було встановлено наявність у планети гранично розрідженої атмосфери, тиск якої в 5·10^11 разів менший тиску земної атмосфери. В таких умовах атоми частіше стикаються з поверхнею планети, ніж один з одним. Атмосферу складають атоми, захоплені з сонячного вітру або вибиті сонячним вітром з поверхні, — гелій, натрій, кисень, калій, аргон, водень. Середній час життя окремого атома в атмосфері — близько 200 діб.
Водень і гелій, ймовірно, надходять на планету з сонячним вітром, дифундуючи в її магнітосферу, і потім йдуть назад в космос. Радіоактивний розпад елементів в корі Меркурія є іншим джерелом гелію, і аргону-40, що утворюється в результаті розпаду слабкорадіоактивних природних ізотопів калію-40. Присутні водяні пари, що виділяються в результаті ряду процесів, таких як удари комет об поверхню планети, із водню сонячного вітру і кисню, що міститься в оксидах порід і мінералів, сублімація льоду, який, можливо, знаходиться в постійно затінених полярних кратерах. Знаходження значного числа пов'язаних з водою іонів, таких як O+, OH- і H2O+, стало несподіванкою для дослідників[1][2].
Так як значне число цих іонів було знайдено в навколишньому Меркурію космосі, вчені припустили, що вони утворилися з молекул води, зруйнованих на поверхні або в екзосфері планети сонячним вітром[3][4].
5 лютого 2008 група астрономів з Бостонського університету під керівництвом Джеффрі Бомгарднера оголосила про відкриття у Меркурія кометоподібного хвоста довжиною понад 2,5 млн км. Виявили його при спостереженнях з наземних обсерваторій в дублетній спектральній лінії натрію. До цього було відомо про хвіст довжиною не більше 40 тис. км. Перше зображення хвоста цією групою було отримано в червні 2006 року за допомогою 3,7-метрового телескопа Військово-повітряних сил США обсерваторії на горі Халеакала (Гаваї), а потім використовували ще три менших інструменти: один на Халеакала і два на обсерваторії Макдональд (штат Техас). Телескоп з 4-дюймовою апертурою (100 мм) використовувався для створення зображення з великим полем зору. Зображення довгого хвоста Меркурія було отримано в травні 2007 року Джоді Вілсоном (старший науковий співробітник) і Карлом Шмідтом (аспірант)[5]. Видима кутова довжина хвоста для спостерігача із Землі становить близько 3°.
Нові дані про хвіст Меркурія з'явилися після другого і третього прольоту АМС «Мессенджер» на початку листопада 2009 року[6]. На основі цих даних співробітники НАСА змогли запропонувати модель даного явища[7].
- ↑ Hunten, D. M.; Shemansky, D. E.; Morgan, T. H. (1988). The Mercury atmosphere (PDF). Mercury. University of Arizona Press. ISBN 0-8165-1085-7. Архів оригіналу (PDF) за 25 червня 2010. Процитовано 18 травня 2009.
- ↑ Lakdawalla, Emily. (3 липня 2008). MESSENGER Scientists 'Astonished' to Find Water in Mercury's Thin Atmosphere. Архів оригіналу за 20 січня 2013. Процитовано 18 травня 2009.
- ↑ Zurbuchen T. H. et al. MESSENGER Observations of the Composition of Mercury’s Ionized Exosphere and Plasma Environment // Science. — 2008. — Vol. 321, no. 5885. — P. 90—92. — DOI:10.1126/science.1159314. — PMID 18599777.
- ↑ Instrument Shows What Planet Mercury Is Made Of. University of Michigan. 30 червня 2008. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 18 травня 2009.
- ↑ Boston University Astronomers Map Full Extent of Mercury's Comet-Like Tail. Архів оригіналу за 17 квітня 2012. Процитовано 26 лютого 2016.
- ↑ Hidden Territory on Mercury Revealed. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 26 лютого 2016.
- ↑ MESSENGER Teleconference Multimedia Page. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 10 червня 2011.
