Барабан-коба
| Барабан-коба | |
|---|---|
|
| |
| 44°35′33″ пн. ш. 33°48′32″ сх. д. / 44.59250000002777625° пн. ш. 33.80910000002777593° сх. д.Координати: 44°35′33″ пн. ш. 33°48′32″ сх. д. / 44.59250000002777625° пн. ш. 33.80910000002777593° сх. д. | |
| Країна |
 Україна |
| Розташування |
Бахчисарайський район Автономна Республіка Крим |
| Тип | стародавнє містоd і пам'ятка |
  Барабан-коба Барабан-коба (Україна)  Барабан-коба Барабан-коба (Росія) | |
 | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Барабан-коба (також Даулджі-коба) — усталена назва двоярусного печерного комплексу XIV—XVIII століття на мисі Тешклі-бурун Мангупа, однією з частин середньовічного печерного монастиря часів князівства Феодоро. Найвідоміші та найпопулярніші печери Мангупа[1]. Є залишками великого і складного комплексу печерних споруд, спочатку — оборонного призначення[2]. Назва виникла серед туристів-туристів через звуки, схожі на барабанні, при стукоті по стовпу-колоні в найбільшій печері комплексу[3]; також відома тим, що дала назву самому мису Тешклі-бурун — Дірявий мис, через наскрізний отвор, що утворився в печері верхнього ярусу в результаті обвалення занадто тонких зовнішніх стін[4].
За припущеннями сучасних дослідників з Мангупської експедиції, за часів розквіту князівства Феодоро, Барабан-коба була частиною печерного монастиря на краю мису Тешклі-бурун[5]. Перший докладний опис печер залишив Петер-Симон Паллас, який побував у Барабан-кобі 1794 року, який дослівно загострив Петро Кеппен у «Кримській збірці»
«…з північного боку ведуть вниз зовнішні сходи, якими спускаєшся в простору кам'янку залу, довжиною сажі три, а шириною в сім аршин, яка стеля підтримується тільки чотирикутним стовпом. При цій залі, зі східного боку видовбано два, а з полуденного три кабінети з порядними входами. З західного боку два входи ведуть до бічної кімнати, якого стіни складаються з того ж цілісного каменю, і якої довжина складає три, а ширина не є два сажні. … Звідси можна вийти іншими дверима на північ на уступ скелі…»[6][7]
Печери в 1833 відвідав археолог Фредерік Дюбуа де Монпере, що склав приблизний план і розріз нижнього приміщення комплексу, який помістив в IV серії «Атласу до подорожі навколо Кавказу, Грузії, Вірменії та Криму»[8].
Печерний комплекс розташований на північному кінці мису Тешклі-бурун. Перед входом в печери збереглися залишки витягнутого з півночі на південь вирубаного частково в скелі приміщення, в західному краю північної стіни якого був зроблений вхід в перше печерне спорудження комплексу, а в східній збереглися залишки сходів (два ступені, ще дві ледь видно, інші обвалилися), що ведуть на трикутну майданчик над печерами[5], по краях якої помітні сліди ліжок від колишньої колись кам'яної кладки: на майданчику колись була наземна споруда, ймовірно вежа[2]. У північній частині майданчика збереглися залишки скельних сходів також на майданчик, розташовану нижче. Нижче на вісім ступенів під другою площадкою розташоване верхнє приміщення печерного комплексу-чотирикутна печера з добре обробленими стінами, гладким підлогою (нині сильно вивітрений), дверним прорізом в північній частині східної стіни і сходами на нижній поверх в північно-західному куті, з чотирикутної Скельне колоною посередині. З печери, яка, ймовірно, служила дорміторієм, п'ять дверних прорізів (два-у північній стіні та три — у Східній) ведуть у невеликі, майже прямокутні камери, імовірно, келія, в яких уздовж однієї зі стін вирубані невеликі ніші-лежанки. У стіні, що виходить на південь, дві двері вели до великої печери (ймовірно, трапезна), з якої, в свою чергу, був у західній стіні вихід на майданчик над урвищем[5].
-
План печери Дюбуа де Монпере з «Атласу до подорожі навколо Кавказу, Грузії, Вірменії та Криму», 1839 р. -
«Печера, що служила в'язницею» Малюнок Моріца Вебеля з альбому Олексія Уварова, 1853 р. -
«Тешклі-бурун у Мангуп-калі». Літографія Фрідріха Гроса, 1846 р. -
Сходи на нижній ярус печер -
«Дірка» місу Тешклі-Бурун
Про приміщення, яке вважається трапезною, довгий час ходила легенда, що саме тут розташовувалась мангупська в'язниця, про яку згадував Мартін Бронєвський.
«…сюди за варварською люттю ханів іноді вкидаються московські посли і жорстоко утримуються…»[9]
і, нібито, саме в ній сиділи Афанасій Нагой 1569 і Василь Грязний — з 1572 по 1577 роки[10]. Літературно-барвистий опис печер склав Василь Кондараки у статті «Мангуп-кале» 1868 року, вважаючи їх житловим приміщенням якогось володаря (застосовуючи позначення світлиця та зал), келії назвав кімнатами з кам'яними диванами. Також, за словами провідника, розповів про тюремне призначення споруди, яка видалася йому цілком можливою[11]. У художньому нарисі відомого письменника Євгена Маркова «Давня столиця готів» з книги «Нариси Криму: Картини кримського життя, природи та історії» 1872 року є абзац, присвячений печері, в якому також звучить тема турецької в'язниці
«Але найбільше вражає „Барабан-печера“, Даулджі-коба. Ніс Тешклі-буруна, пробитий навиліт, служить вкрай мальовничим сходом у цю печеру. Сходи то спускаються під тріснутим склепінням цієї величезної щілини, то ліпляться зовсім збоку скелі, висячи, як гніздо ластівки, над прірвою. Від огорожі залишилися одні тільки ямки в камені, самі сходинки злизані й обгризені часом, так що деяких не видно. …названа так тому, що від удару кулаком у товстий вапняний стовп, що підтримує склепіння її головної зали, лунає сильний звук, що нагадує барабан. Очевидно, це була в'язниця. З головної зали низенькі проходи в цілу низку келій; у деяких із них помітні пробої в кам'яних стовпах для ланцюга або мотузок»[12]
Як в'язницю, «де приковувалися злочинці в кожній камерці окремо», описав печеру у своєму путівнику 1914 Олексій Башкиров[13].
- ↑ Пешком в пещерный город-крепость Мангуп-Кале. moya-planeta.ru. Архів оригіналу за 26 листопада 2020. Процитовано 29 березня 2022.
- ↑ а б Веймарн Е.В. Разведки оборонительных стен и некрополя // Материалы по археологии юго-западного Крыма (Херсонес, Мангуп) / Е. Ч. Скржинская. — Москва, Ленинград : Издательство Академии наук СССР, 1953. — Т. 34. — С. 419—429. — (Материалы и исследования по археологии СССР)
- ↑ Жиркова Мария. Барабан-коба. Достояние Планеты. Архів оригіналу за 13 серпня 2021. Процитовано 29 березня 2022.
- ↑ Мангуп. Часть 9. Текшли-бурун или почему Дырявый мыс назвали "Дырявым". DRIVE2.RU. Архів оригіналу за 2 квітня 2022. Процитовано 1 квітня 2022.
- ↑ а б в А.Г. Герцен, Ю. М. Могаричёв. Пещерные сооружения Мангупа // Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского : журнал. — 2017. — Т. 3 (69), вип. 3 (17 червня). — С. 119—120. — ISSN 2413-1741. Архівовано з джерела 31 січня 2022.
- ↑ Пётр Симон Паллас. [1] = Bemerkungen auf einer Reise in die sudlichen Statthalterschaften des russischen Reichs in den Jahren 1793 und 1794 / Борис Венедиктович Левшин. — Российская Академия наук. — Москва : Наука, 1999. — С. 65. — (Научное наследство) — 500 прим. — ISBN 5-02-002440-6. Архівовано з джерела 4 лютого 2021
- ↑ Пётр Кеппен. О древностях южнаго берега Крыма и гор Таврических. — СПб : Императорская академия наук, 1837. — С. 274—275. Архівовано з джерела 31 січня 2022
- ↑ Frédéric DuBois de Montperreux. Cinquieme cerie // Voyage autour du Caucase, chez les Tscherkesses et les Abkhases, en Colchide, en Géorgie, en Arménie et en Crimée, 6 Bände, Librairie de Gide, zusätzlichem Atlas. — Paris, 1839—1849. — С. 282—286. Архівовано з джерела 5 вересня 2021
- ↑ Мартин Броневский. Описание Крыма (Tarlariae descriplio) Мартына Броневского // Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Одесса : Типография Алексомати. — Т. VI. — С. 333—367. Архівовано з джерела 27 жовтня 2014
- ↑ Е. Арсюхин, Н. Андрианова. Мангуп: столица княжества Феодоро. archeologia.narod.ru/. Архів оригіналу за 24 жовтня 2005. Процитовано 29 березня 2022.
- ↑ В. Х. Кондараки. Мангуп-кале // Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Одесса : Типография Алексомати. — Т. VIII. — С. 424. Архівовано з джерела 29 листопада 2021
- ↑ Евгений Марков. Древняя столица готов // Очерки Крыма: Картины крымской жизни, природы и истории. — Санкт-Петербург : Типография К. Н. Плотникова, 1872. — С. 410.
- ↑ А. С. Башкиров. Мангуп // Историко-археологический очерк Крыма. — Симферополь, 1914. — 129 с. — (путеводитель)