Бхараві
| Бхараві | |
|---|---|
 | |
| Ім'я при народженні | Дамодара |
| Народився | невідомо |
| Помер | невідомо |
| Країна | Індія[1] |
| Діяльність | поет |
| Знання мов | санскрит[2] |
| Magnum opus | Kirātārjunīyad |
Бхараві (*भारविः, 2-а пол. VI ст. ) — індійський поет часів початку піднесення держави Чалук'я (за іншими відомостями Паллавів), складав вірши санскритом. Його творчість мала значний вплив на наступних поетів, зокрема Маґху.
Про життя мало відомо. Його справжнє ім'я дамодара. Ймовірно з настанням визнання змінив його на Бхараві, тобто «блиск сонця».
З усього доробку Бхараві відома лише поема «Кіратарджунія» («Арджуна і кірата»), що складається з 18 пісень.
У ній перекладається розповідь третьої книги «Махабхарати» про поєдинок Арджуни з богом Шивою, який прийняв вигляд лісового мисливця (кірати). Відступи Бхарава від сюжету свого першоджерела невеликі і майже щоразу пов'язані з прагненням ввести в розповідь описи природи, пір року, батальних і любовних сцен, як цього вимагали закони жанру махакавья. У цих відступах Бхараві проявляє себе великим художником, і до найкращих частин його поеми відносяться, наприклад, описи купання апсар у 8-ій пісні, заходу сонця, настання ночі, а потім світанку в 9-й пісні або осені в 4-й. При цьому специфічною особливістю Бхараві було вміння оживляти свої пейзажні замальовки зображенням людей. Так, малюючи осінь, коли стиглий рис забарвлює в жовтий колір безкраї поля, коли ясний повітря світиться немає від блиску блискавок, а від крапельок води, викрадених вітром з квітів лотоса, і зграя папуг нагадує своєю красою веселку, Бхараві не забуває згадати про танцюючих пастушок, чиї волосся нагадують бджіл, що пурхають навколо квітки, пастухів з гнучким, як ліана, тілом, селян, зайнятих виготовленням масла. Подібного роду сцени, що нагадують античні пасторалі, виконані у Бхараві від щирого почуття, а його порівняння і образи нетрадиційні і несподівані, високо цінувалися древніми знавцями індійської поезії.
В творчості Бхараві вже позначалися ті тенденції, які незабаром викликали згасання санскритської епічної поезії. Якщо у Калідаси детальний опис при всій його розлогості і самостійному значенні був підпорядкований основній темі і посилював її звучання, то у Бхараві опис не лише висуваються на перший план, але починає становити мету і сенс твору. Сюжет поступово стає лише зручним засобом для поєднання вставних епізодів, стилістична витонченість перетворюється на манірність, а майстерність володіння мовою найчастіше зводиться до словесної і граматичної витонченості. Бхараві зберігає ще достатньо природності і безпосередності у своїй поезії, йому ще властиве почуття міри, але й він не може вже втриматися від того, щоб не продемонструвати в окремих частинах поеми свою віртуозність у володінні формою.
- A. K. Warder (2004), Indian Kāvya literature, Part 1, Motilal Banarsidass Publ., pp. 198–233, ISBN 978-81-208-0445-6