Вакцина проти поліомієліту
 | |
|---|---|
Вакцина проти поліомієліту
| |
| Систематизована назва за IUPAC | |
| Класифікація | |
| ATC-код | |
| PubChem | |
| CAS | |
| DrugBank | |
| Хімічна структура | |
| Формула | |
| Мол. маса | |
| Фармакокінетика | |
| Біодоступність | |
| Метаболізм | |
| Період напіввиведення | |
| Екскреція | |
| Реєстрація лікарського засобу в Україні | |
Два типи вакцини використовуються у всьому світі для боротьби з поліомієлітом. Обидва типи створюють імунітет до поліомієліту, ефективно блокують передачу від людини до людини дикого поліовірусу, тим самим захищаючи як окремих реципієнтів вакцини, так і більш широке співтовариство (так званий колективний імунітет)[1].
Перша вакцина проти поліомієліту була розроблена вірусологом Хіларі Копровським на основі одного серотипу живого, але ослабленого віруса. Прототип вакцини Копровського був даний восьмирічному хлопчику 27 лютого 1950 року[2]. Копровський продовжив роботу над вакциною протягом 1950-х років, що призвело до великомасштабних випробувань в тодішньому Бельгійському Конго та вакцинації семи мільйонів дітей у Польщі проти серотипів PV1 та PV3 у 1958-1960 роках[3].
Друга інактивована вакцина була розроблена в 1952 році Джонасом Солком з Пітсбурзького університету і представлена світу 12 квітня 1955 року[4]. Інактивована вакцина Солка (ІПВ, англ. IPV) заснована на поліовірусі, вирощеному в клітинній лінії HeLa і хімічно інактивованому формаліном[5]. Після ін'єкції двох доз IPV понад 90 % з числа вакцинованих виробляють захисні антитіла до всіх трьох серотипів поліовірусу, і більше 99 % мають імунітет до поліовірусу після трьох доз[6].
Згодом Альберт Себін розробив ще одну живу поліомієлітну пероральну вакцину (Жива вакцина Сейбіна, ОПВ, англ. OPV). Вона була створена шляхом повторного проходження вірусу через нелюдські клітини при температурах нижче фізіологічних[7]. Аттенуйований поліовірус у вакцині Сейбіна дуже ефективно реплікується в травному тракті, основному місці інфекції та реплікації дикого поліовірусу, проте вакцинний штам не здатний реплікуватися в тканинах нервової системи[8]. Разова доза пероральної поліомієлітної вакцини Сейбіну формує імунітет до всіх трьох серотипів поліовірусу у близько 50% реципієнтів. Три дози живої ослабленої вакцини OPV виробляють захисні антитіла до всіх трьох серотипів поліовірусу у більш ніж 95 % реципієнтів[6]. Клінічні випробування вакцини Сейбіна почалася в 1957 році[9], а в 1958 році він був обраний Національними інститутами охорони здоров'я США у конкуренції з живими вакцинами Копровського та інших дослідників[3]. Після отримання ліцензії в 1962 році, вакцина швидко стала єдиною використовуваною проти поліомієліту у всьому світі.
Вакцина OPV була обрана в багатьох країнах для контролю над поширенням поліомієліту, оскільки є недорогим і простим засобом, дає хороший імунітет в кишечнику (що допомагає запобігти зараженню диким вірусом в областях, де він є ендемічним)[10]. У дуже рідкісних випадках (приблизно в одному випадку на 750 000 реципієнтів вакцини) ослаблений вірус у вакцині OPV повертається у форму, яка може паралізувати[11]. Більшість розвинених країн перейшли до вакцини IPV, яка не може повернутися, або в якості єдиної вакцини проти поліомієліту, або в комбінації з пероральною вакциною проти поліомієліту[12].
Перші поліомієлітні вакцини з'явилися в 1950-1960-х роках. Вони відразу знизили захворюваність по всьому світу[13]. Існує два типи вакцин: інактивована Солка (підвищена імуногенність для підшкірного введення) і живі вакцини Чумакова і Сейбіна (для прийому всередину). До складу вакцин разом з імуногенними компонентами входять неоміцин, стрептоміцин і поліміцин. Ці препарати не дозволяють рости бактеріям[14]. Обидві вакцини можуть бути як тривалентними, так і моновалентними. Для планової вакцинопрофілактики використовують тривалентні вакцини. Моновалентні рекомендовано застосовувати в умовах епідемічного спалаху, спричиненого одним з трьох типів вірусу.
Інактивована вакцина містить вірус поліомієліту, убитий формаліном.
Жива поліомієлітна вакцина містить живий ослаблений (аттенуйований) вірус, вона вводиться перорально (краплі в рот), стимулює крім гуморального ще й тканинний імунітет, що дозволяє не тільки захистити саму дитину, але і запобігає циркуляцію вірусу в навколишньому середовищі. Живою вакциною дітей імунізують, починаючи з 6-місячного віку. Обов'язковою умовою застосування живої поліовакцини є попередня дворазова вакцинація даної дитини інактивованою поліомієлітною вакциною.
- ↑ Fine P, Carneiro I. Transmissibility and persistence of oral polio vaccine viruses: implications for the global poliomyelitis eradication initiative // American Journal of Epidemiology[en]. — 1999. — Vol. 150, no. 10 (3 November). — P. 1001–1021. — DOI:. — PMID 10568615 . Архівовано з джерела 12 жовтня 2007. Процитовано 30 червня 2021.
- ↑ Polio. History Of Vaccines (англ.). Колледж врачей Филадельфии[en]. Архів оригіналу за 15 травня 2016. Процитовано 21 серпня 2014.
- ↑ а б Competition to develop an oral vaccine. Polio Eradication (англ.). Sanofi Pasteur Inc. Архів оригіналу за 7 жовтня 2007. Процитовано 21 серпня 2014.
- ↑ Byron Spice (4 квітня 2005). Tireless polio research effort bears fruit and indignation (англ.). Pittsburgh Post-Gazette. Архів оригіналу за 20 січня 2016. Процитовано 21 серпня 2014.
- ↑ Kew O, Sutter R, de Gourville E, Dowdle W, Pallansch M (2005). "". Annu Rev Microbiol 59: . doi:. PMID. Vaccine-derived polioviruses and the endgame strategy for global polio eradication // Annual Review of Microbiology. — 2005. — Vol. 59 (3 November). — P. 587–635. — DOI:. — PMID 16153180 .
- ↑ а б Poliomyelitis // [1] — 12th ed. — Washington, D.C. : Public Health Foundation, 2012. — P. 249–261. Архівовано з джерела 30 грудня 2016
- ↑ Sabin AB, Boulger LR. History of Sabin attenuated poliovirus oral live vaccine strains // Journal of Biological Standardization. — Elsevier Science, 1973. — Vol. 1, no. 2 (3 November). — P. 115–118. — ISSN 0092-1157. — DOI:.
- ↑ Sabin A, Ramos-Alvarez M, Alvarez-Amezquita J, et al. Live, orally given poliovirus vaccine. Effects of rapid mass immunization on population under conditions of massive enteric infection with other viruses // Journal of the American Medical Association. — 1960. — Vol. 173, no. 14 (3 November). — P. 1521–1526. — DOI:. — PMID 14440553 .
- ↑ Salk produces polio vaccine. A Science Odyssey: People and Discoveries (англ.). WGBH Boston. 1998. Архів оригіналу за 26 липня 2008. Процитовано 21 серпня 2014.
- ↑ Poliomyelitis prevention: recommendations for use of inactivated poliovirus vaccine and live oral poliovirus vaccine. American Academy of Pediatrics Committee on Infectious Diseases // Pediatrics[en] : journal. — Американская ассоциация педиатров[en], 1997. — Vol. 99, no. 2 (3 November). — P. 300—305. — ISSN 0031-4005. — DOI:. — PMID 9024465 . Архівовано з джерела 30 вересня 2007. Процитовано 30 червня 2021.
- ↑ Racaniello V. One hundred years of poliovirus pathogenesis // Virology[en] : journal. — 2006. — Т. 344, № 1 (3 листопада). — С. 9–16. — ISSN 0042-6822. — DOI:. — PMID 16364730 .
- ↑ Poliomyelitis (Polio). International travel and health (англ.). World Health Organization. Архів оригіналу за 24 червня 2018. Процитовано 21 серпня 2014.
- ↑ Фармацевтический вестник — Молниеносная война русских против полиомиелита. Архів оригіналу за 20 грудня 2011. Процитовано 30 червня 2021.
- ↑ Д. Марри. Инфекционные болезни у детей. — М. : Практика, 2006. — С. 148—150, 597—603. — 5000 прим. — ISBN 5-89816-075-2.
- Перша вакцинна війна. Як американські та радянські вчені перемогли поліомієліт, Коммерсантъ, 17.10.2020 [Архівовано 13 червня 2021 у Wayback Machine.]
- Джон Барри. Испанка. История самой смертоносной пандемии = John M. Barry. The Great Influenza: The Story of the Deadliest Pandemic in History / пер. Александр Анваер. — М. : Альпина Паблишер, 2021. — 736 с. — ISBN 978-5-9614-3532-0.