Перейти до вмісту

Вбивства на вулиці Морг

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вбивство на вулиці Морг)
Вбивства на вулиці Морг
The Murders in the Rue Morgue
Титульна сторінка The Prose Romances of Edgar A. Poe, No. I, видавець Вільям Ґрем, Філадельфія, 1843 рік
Жанроповідання
Формаоповідання
АвторЕдґар Аллан По
Моваанглійська
Опубліковано20 квітня 1841
Країна США
ВидавництвоGraham's Magazined
ВиданняThe Prose Romances of Edgar A. Poe, No.I
ПерекладМ. Г. Сарницький [1]
Наступний твірТаємниця Марі Рожеd
CMNS: Цей твір у Вікісховищі
S:  Цей твір у  Вікіджерелах

«Вбивства на вулиці Морг» (англ. The Murders in the Rue Morgue) — оповідання американського письменника-романтика Едґара Аллана По, яке прийнято вважати першим детективним твором в історії літератури. Вперше оповідання було опубліковане в філадельфійському «Graham's Magazine» 20 квітня 1841 року. Разом з оповіданнями «Таємниця Марі Роже» (1842) і «Викрадений лист» (1844) новела складає трилогію, присвячену французькому аристократу Оґюсту Дюпену. Поряд із іншими історіями циклу і новелою «Золотий жук» (1843), «Вбивства на вулиці Морг» включають до групи «логічних оповідань» або «оповідань про умовиводи» (так званих «раціоцінацій») Едґара По.

Оґюст Дюпен, молодий чоловік, що володіє неабиякими аналітичними здібностями, розслідує жорстоке і загадкове вбивство двох жінок, вчинене в Парижі, в будинку на вулиці Морг.

Для розкриття образу Дюпена, першого оформленого героя-детектива, і в описах його пригод Едґар По задіяв чимало прийомів, пізніше взятих на озброєння творцями таких популярних персонажів, як Шерлок Холмс[2] й Еркюль Пуаро.

Два твори, що передували оповіданню По, мають схожі елементи детективу: повість Вольтера «Задіг, або Доля» (1748) і новела Е. Т. А. Гофманна «Мадемуазель де Скюдері» (1819).

Сюжет

[ред. | ред. код]
Вся картина події на ілюстрації Артура Рекема (1935)

В 18… році в Парижі оповідач — безіменний герой, від імені якого ведеться розповідь, — знайомиться з месьє С. Оґюстом Дюпеном. Це ще молодий чоловік, нащадок знатного роду, який через неназвані обставини втратив практично все сімейне багатство і тепер змушений жити в суворій ощадливості. Оповідачу сподобалася компанія Дюпена, і він на час свого перебування в Парижі знімає будинок, де вони обидва поселяються[3]. Ближче знайомство з Дюпеном відкриває, що той володіє визначними аналітичними здібностями[4].

В газетах починають писати про подвійне вбивство в будинку на вулиці Морг вдови мадам Л'Еспане і її дочки Камілли Л'Еспане. З повідомлень преси оповідачеві і Дюпену стає відомо, що вбивства сталися в закритій кімнаті на п'ятому поверсі будівлі. Жителі кварталу почули крики з вулиці, зламали двері в будинок, потім знайшли кімнату, з якої кричали, але жінки вже були мертві. Понівечене тіло мадам Л'Еспане викинули з вікна, але перед цим з такою силою перерізали горло бритвою, що при спробі підняти труп голова відвалилася. Дочку мадам задушили, а тіло сховали в камінну трубу. Майже всі меблі в кімнаті були зламані, на вцілілому стільці лежала закривавлена ​​бритва. Крім того, свідки стверджують, що, перебуваючи на сходах, чули через замкнені двері голоси, що вели суперечку, і запевняють, що вбивць було двоє. Один — француз, мову другого ніхто не зрозумів; свідки були різних національностей, але всі стверджували, що другий вбивця говорив на мові, що відрізнялася від їх рідної[5].

Незабаром поліція арештовує Адольфа Лебона, який вів справи з мадам Л'Еспане і в день вбивства проводжав її до будинку. Дюпен вкрай незадоволений діями поліції, критикуючи її за відсутність системи і схильність вдаватися в деталі при нездатності охопити всю картину цілком. Використовуючи зв'язки з поліцейським префектом, він домагається дозволу відвідати місце злочину[6].

Дюпен з'ясовує, що злочинці зникли через одне з вікон спальні по блискавичнику, що проходить уздовж стіни[7]. Спираючись на три обставини справи — своєрідний голос, надзвичайну спритність і відсутність мотивів у такому винятковому за своєю жорстокістю злочині — Дюпен приходить до висновку про причетність до вбивств орангутана. Як підкріплення своєї теорії Дюпен показує оповідачеві знайдені ним на місці злочину темне волосся, не схоже на людське, і промальовування відмітин з горла задушеної жінки, які також доводять, що їх залишила не рука людини. Потім Дюпен пропонує оповідачеві прочитати статтю зоолога Кюв'є про анатомічний і загальний опис тварини[8].

Дюпен дає оголошення в газету про затримання орангутана[9]. За цим оголошенням до нього приходить матрос. Дюпен вимагає від відвідувача розповісти все, що йому відомо про вбивства на вулиці Морг. Матрос пояснює, що його ручний орангутан довгий час сидів замкненим у клітці і спостерігав за своїм господарем, запам'ятовуючи всі його дії. Одного разу мавпа зламала клітку, вибралася з неї і, повторюючи побачене, вирішила поголитися. Матрос спробував відібрати в звіра бритву, але орангутан втік на вулицю і, видершись по ланцюгу блискавичника, проник у будинок до вдови і її дочки через відкрите вікно. Матрос переслідував мавпу, виліз слідом за нею по блискавичнику і став свідком вбивства. В паніці матрос зник з місця події, забувши про орангутана[10].

Дюпен відпускає матроса, оскільки той не може бути притягнутий до відповідальності. Через деякий час матрос зловив орангутана і продав його. Адольф Лебон був звільнений після того, як Дюпен і оповідач розповіли про все префекту[11].

Джерела задуму

[ред. | ред. код]

У той час, коли Едґар По писав «Вбивства на вулиці Морг», поняття детективного жанру ще не існувало, хоча історії, автори яких намагалися продемонструвати схожі способи розплутування загадок, вже були відомі[12].

У вересні — грудні 1838 року в журналі «Burton's Gentleman's Magazine» (попередник «Graham's Magazine») в формі оповідань були надруковані спогади французького детектива Ежена Відока «Неопубліковані сторінки життя Відока, французького міністра поліції», справжність яких викликає сумніви[13]. Відомо, що Едґар По ознайомився з цим твором, і деякі біографи письменника стверджують, що Дюпен був списаний з образу Відока, представленого в цих мемуарах[14]. Ім'я героя, можливо, було запозичене у Дюпена — персонажа тієї же серії оповідань[15]. В одній з історій картина злочину схожа з описаною у «Вбивстві на вулиці Морг»: шиї жертв настільки порізані, що голови практично відокремлені від тіл[16]. Можна припустити, що обізнаність письменника про діяльність Відока, популярність французького детектива й інтерес американських читачів до газетної кримінальної хроніки і привели По до задуму написати твір, предметом якого стало кримінальне розслідування, а місце героя зайняв детектив[14]. Що стосується сюжетного повороту розповіді, По, ймовірно, надихнула реакція публіки на орангутана, показаного в Масонської Залі в Філадельфії влітку 1839 року[17].

Сам Едґар По, особливо в ранній період творчості, також любив демонструвати читачеві свої аналітичні здібності: наприклад, при написанні жартівливого оповідання «Три неділі на одному тижні» (1841) або при викритті принципу роботи шахового автомата Йоганна Мельцера (есей «Шахіст Мельцера[en]», 1836)[18].

Історія публікації

[ред. | ред. код]
Факсимиле автографа «Вбивства на вулиці Морг»

Спочатку По назвав оповідання «Вбивства на вулиці Тріанон» (англ. «Murders in the Rue Trianon»), але потім перейменував його, щоб краще асоціювати його зі смертю[19]. Оповідання вперше було опубліковане 20 квітня 1841 року в філадельфійському «Graham's Magazine[en]»[20], де По на той час працював редактором[21][22][23]. Гонорар за «Вбивства на вулиці Морг» становив 56 доларів — незвичайно багато, наприклад, за вірш «Ворон», написаний чотири роки по тому, По отримав усього 9 доларів[24].

У 1843 році По вирішив видавати серію брошур зі своїми новелами, друкуючи в номері по одному твору. Таку ідею подав літераторам Чарлз Діккенс, романи якого видавалися частинами[25]. По надрукував тільки одну брошуру під назвою «Романтична проза Едґара А. По» (англ. The Prose Romances of Edgar A. Poe, No.I). До неї увійшли «Вбивства на вулиці Морг» і сатиричний твір «Чоловік, якого було розтрачено»[25]. Номер продавався за 12,5 центів[26]. У цю версію оповідання «Вбивства на вулиці Морг» були внесені 52 зміни в порівнянні з оригінальним текстом із Graham's Magazine[27]. Оповідання також увійшло до складу збірки кількох творів По з простою назвою «Оповідання» (англ. Tales), опублікованої 1845 року[25][23]. При цьому сам автор не брав участі в відборі оповідань для збірки[28].

Формальним продовженням «Вбивства на вулиці Морг» стало оповідання «Таємниця Марі Роже», яке вперше було видане частинами в грудні 1842 і січні 1843 років. Єдине, що об'єднує ці два твори, це головний герой Оґюст Дюпен і повторне використання Парижа як місця дії[29]. Втретє Дюпен з'являється в оповіданні «Викрадений лист», який По в листі Джеймсу Расселлу Лоуелл в липні 1844 року назвав одним з найкращих своїх оповідань про логічні міркування[30]. До «логічних оповідань або оповідань про умовиводи» По відносив три новели про Дюпена[31] і твір «Золотий жук» (1843)[32][33][34][35].

Автограф «Вбивства на вулиці Морг», використаний для першої публікації в «Graham's Magazine», згодом був викинутий у відро для сміття. Новий працівник офісу видавництва Дж. М. Джонстон знайшов рукопис і взяв з собою при переїзді в Ланкастер, де працював в місцевій друкарні, а пізніше відкрив фотоательє. В період Громадянської війни Джонстон служив у піхотному полку. Рукопис він передав своєму батькові, який зберігав його між сторінок нотного видання. Рукопис вцілів у декількох пожежах, після війни знову був викинутий, згодом знову знайдений і повернений Джонстону[25]. Він був куплений колекціонером Джорджем Вільямом Чайлдсом за 200 доларів. У 1875 році він пожертвував 650 доларів на завершення пам'ятника на могилі Едґара По в Балтиморі[36]. У 1891 році Чайлдс заповідав автограф Едґара По державі, передавши його в Університет Дрекселя разом з листом, в якому виклав його історію. В архіві цього університету автограф оповідання зберігається і донині.

«Вбивства на вулиці Морг» першим з творів По було перекладене французькою. З 11 по 13 червня 1846 року оповідання публікувалося в паризькій газеті «La Quotidienne» під назвою «Un meurtre sans exemple dans les Fastes de la Justice» («Вбивство, рівного якому не знали аннали правосуддя»). Едґар По не був вказаний як автор, а багато деталей, такі як назва вулиці Морг і імена персонажів («Дюпен» став «Берньє»), були змінені[37]. 12 жовтня 1846 в «Le Commerce» було опубліковано інший варіант перекладу під заголовком «Une Sanglante Enigme» («Кривава таємниця»), також без зазначення імені справжнього автора. Редактору «Le Commerce» було пред'явлено звинувачення в плагіаті з боку «La Quotidienne». У результаті судового розгляду факт авторства Едґара По відкрився французькій громадськості[37]. В перекладі Шарля Бодлера оповідання було опубліковане в 1855 році, під назвою «Double assassinat dans la rue Morgue» («Подвійне убивство на вулиці Морг»).

Українською оповідання «Вбивства на вулиці Морг» перекладене М. Г. Сарницьким.

Аналіз твору

[ред. | ред. код]

Теми

[ред. | ред. код]
Сцена вбивства в зображенні Даніеля Вьєрґе (1870). Зіткнення чорного й білого.

У листі до свого друга доктора Джозефа Снодґрасса Едґар По розповідав, що темою оповідання є «використання винахідливості при визначенні вбивці»[38]. Оґюст Дюпен, який не є професійним детективом, займається розслідуванням гучного вбивства як хобі. Крім цього, у нього є прагнення встановити істину і врятувати помилково звинувачену людину. У Дюпена немає меркантильних інтересів, і в підсумку він навіть відмовляється від грошової винагороди, запропонованої йому власником орангутана[39]. Розкриття справжнього вбивці ставить крапку в розслідуванні, позаяк ані орангутан, ані його господар не можуть бути притягнуті до відповідальності[40].

Едґар По написав «Вбивства на вулиці Морг» в період свого проживання в Філадельфії (1838—1844), і в оповіданні звучить міська тема, до якої По в своїй творчості звертався неодноразово, наприклад, в новелі «Людина натовпу» (1840)[41]. Суспільство, що переживало того часу стрімку урбанізацію, зіткнулося з новими проблемами і було змушене шукати способи їх вирішення. Однією з таких проблем стала міська злочинність. Для боротьби з нею в Лондоні не так давно була утворена перша професійна поліція, а в Америці почали застосовувати науковий підхід до розслідування злочинів. Самі ж злочину стали виходити на перших шпальтах газет, захопивши увагу громадськості[32].

В основі оповідання лежить метафора про «битву мізків проти м'язів». Фізична сила, зображена у вигляді орангутана і його власника, виступає за насильство: мавпа виявляється вбивцею, а її господар зізнається, що зловживав використанням батога при дресируванні. Інтелектуальна сила аналітика в результаті бере верх над їхньою жорстокістю[42]. Історія також містить часто використовувану Едґаром По тему смерті прекрасної жінки, яку він називав «найпоетичнішою темою в світі»[12][43].

Інший смисловий шар оповідання становить метафора ще одного протистояння — расового. У 1960-і роки Леслі Фідлер звернув увагу на динаміку чорних і білих кольорів у творах По: чорний ворон сидить на білому бюсті Паллади, біла пляма у формі петлі з шибениці на грудях чорного кота тощо. Расовий підтекст у По тісно переплетений з гендерно-сексуальним і тілесним взагалі: так, в описі Лігеї легко впізнається мулатка, яка в фіналі оповідання проривається крізь тіло білої англосаксонської жінки, причому характерно, що оповідач віддає перевагу Лігеї, перебуваючи під її чарами[44].

Образ і метод Дюпена

[ред. | ред. код]
Розмова Дюпена з матросом. Ілюстрація Байєма Шоу (1909)

Оґюст Дюпен — не посадова особа. Він не слідчий, а аналітик-аматор, який ніколи раніше не розслідував злочини. І цього разу він не веде свого слідства: всю інформацію про злочин Дюпен отримує з газет і просто робить висновки. Він не розкриває вбивство, а вирішує задачу, оскільки для нього це захопливе заняття[45], яке до того ж поєднується з психологічними штудіями. Сам По називає Дюпена в оповіданні аналітиком, який отримує задоволення від свого аналітичного дару, застосовуючи його в усіх ситуаціях[46].

По описував метод Дюпена, що використовує логічні міркування, на прикладі гравця в карти: «Обсяг отриманої інформації полягає не стільки в достовірності висновків, скільки в точності спостереження»[47][48]. В оповіданні присутня сцена, в якій Дюпену вдається дізнатися, про що думав у той момент оповідач, ґрунтуючись на побудованому асоціативному ряді[49][50][51]. Згодом цей метод і буде використовуватися ним в розслідуванні злочину[46].

Правдоподібність історії

[ред. | ред. код]

Деякі дослідники творчості По вказували в своїх роботах, як правило, у виносках, на різні елементи неправдоподібності в, здавалося б, скрупульозному і гранично реалістичному викладі історії[52]. Перші такі критичні публікації стали з'являтися ще за життя По[53]. Американський літературознавець Бертон Поллін зібрала ці спостереження і, доповнивши їх власними, опублікувала статтю під назвою «Оповідання По „Вбивства на вулиці Морг“: хитросплетіння розплутані» (1977). Стаття отримала велику популярність, у ній Поллін показує, що місце дії оповідання, його герої, а також практично кожен сюжетний поворот історії абсолютно неправдоподібні, але завдяки особливій техніці побудови розповіді легко сходять за правду в очах простого читача, за винятком хіба що читача-француза[54].

Едґар По ніколи не бував у Парижі. Місце дії оповідання він розробляв, судячи з усього, маючи перед собою карту околиць Пале-Рояль. Автор зобразив зовсім неможливий, «картонний» Париж. Вулицю Морг По вигадав, помістивши її між реально існуючими вулицями Рішельє і Святого Роха. На момент написання оповідання в Парижі не було проїзду Ламартіна, назву якому По, очевидно, дав на честь французького письменника, якого недолюблював. Однак така вулиця дійсно там з'явилася через кілька років після написання оповідання, в 1848 році. Вулиця Делорен також винайдена По, вона названа по заголовку роману відомого англійського письменника Вільяма Годвіна, з творчістю якого По був добре знайомий. Дюпен нібито тримав спійманого ним орангутана в стайні на вулиці Дюбур: в Парижі того часу була приватна вуличка зі схожою назвою, але сумнівно, щоб вона була нанесена на карту, якою користувався По. Набагато ймовірніше, що він використав цю назву просто як явно «французьку» для слуху американця, а джерелом послугував спогад про лондонську школу-пансіон сестер Дюбур, де По перебував у 1816—1817 роках. Те ж прізвище носить в оповіданні одна зі свідків злочину — прачка Дюбур[53][55].

А. Д. МакКормік дуже спростив матросу завдання, проте тому все одно видно лише частину кімнати (1899)

Імена свідків варіюються від дуже правдоподібних до абсолютно неможливих. Наприклад, абсолютно звичайні для французів, а тому такі, що не викликають сумнівів, імена П'єр Моро (Pierre Moreau) і Жюль Міньо (Jules Mignaud) сусідять з німецьким прізвищем Оденгаймер (Odenheimer), що належить, за сюжетом, уродженцю Амстердама. В той же час іспанське ім'я Альфонцо Ґарсіо (Alfonzo Garcio) написане двома грубими помилками (правильно Alfonso Garcia), хоча доступ до літератури і пізнання По в іспанській мові, хоч би які вони були невеликі, мали дозволити йому цих помилок уникнути[53]. 

Як і у випадку з топонімами, в оповіданні присутні «промовисті», для самого По або для уважного читача, імена. Оденгаймером звали помічника настоятеля єпископальної церкви Святого Петра в Філадельфії, з яким По, ймовірно, був добре знайомий. Прізвище жертв обох — Еспаньє (Madame L'Espanaye; Camille L'Espanaye) — пішло від імені французької письменниці і господині літературного салону епохи Просвітництва мадам д'Епіне або, що менш імовірно, від імені французького маршала Тімоліона д'Еспіне. Лікарю Полю Дюма, якому мимоволі довелося виконувати роботу патологоанатома, дісталося прізвище видатного романіста. Дивацьке ж прізвище невинного підозрюваного, Лебон (Le Bon), і зовсім нехитре, позаяк у перекладі з французької означає «хороший»[53].

Стосовно архітектури Парижа, представленого По, то вона досить правдоподібна в частині фасадів будівель. Однак в традиційних паризьких будинках того часу не було жодних «задніх кімнат». Таке планування — «передні кімнати», що виходять вікнами на вулицю, і «задня» спальня, з вікнами на бруковане подвір'я — характерне для Філадельфії, а не для Парижа. Французькі будинки теж мали внутрішнє подвір'я, але доступ до нього з вулиці був неможливий, він не бував брукованим, — навпаки, там, як правило, розбивали невеликий садок. Сюжет оповідання зажадав від По суміщення баченого їм на французьких листівках і того, що він мав можливість щодня спостерігати на власні очі[56][57].

Літературна значущість і критика

[ред. | ред. код]

Біограф Едґара По Джеффрі Майерс резюмував значення «Вбивства на вулиці Морг» наступними словами: «[Воно] змінило історію світової літератури»[17]. Твір часто згадується як перший детектив в історії, а образ Дюпена послужив прототипом для багатьох майбутніх персонажів-детективів, включаючи Шерлока Холмса[2] Артура Конан Дойля й Еркюля Пуаро Агати Крісті[21][31]. Особливо показово, що акцент в оповіданні зроблений не на заплутаному сюжеті, а на аналізі подій[58]. Внесок По в історію детективної літератури відображений в появі названої на його честь премії, яка щорічно присуджується організацією «Mystery Writers of America»[59].

Оповідання «Вбивства на вулиці Морг» встановило низку тропів, що стали загальноприйнятими елементами жанру: ексцентричний, але блискучий детектив, незграбний поліцейський, нездогадливий близький друг головного героя, від імені якого ведеться розповідь. Поліція в оповіданні зображена в антипатичній манері, що є свого роду протиставленням героя органам правопорядку і владі[33][60]. Саме у «Вбивстві на вулиці Морг» був вперше використаний метод оповіді, при якому персонаж-детектив спочатку оголошує про розв'язання загадки, а потім пояснює ланцюг міркувань, що ведуть до нього[61]. Крім цього, сюжет твору є першим зразком типового «вбивства в зачиненій кімнаті»[33][18].

Адаптації, вплив і посилання в культурі

[ред. | ред. код]
Емануель Фрем'є, «Орангутан душить тубільця з Борнео» (1895)

Французькі переклади творів По, виконані Шарлем Бодлером, фактично відкрили американського письменника для європейської читацької публіки. Оповідання «Вбивства на вулиці Морг» привернуло особливу увагу завдяки тому, що його події відбуваються в Парижі. Образ лютої, безжальної, брутальної мавпи, що вбиває людину, став поступово вкорінюватися в масову свідомість, незважаючи на те, що був найчистішим міфом[62]. Французький скульптор Емануель Фрем'є створив цілу низку композицій на цей сюжет[63]. Серед них є одна під назвою «Орангутан душить тубільця з Борнео» (1895 р.). В даний час вона знаходиться в паризькому Палеонтологічному музеї.

У 1932 році оповідання було екранізоване. Фільм «Вбивства на вулиці Морг» має мало спільного з оригінальним сюжетом авторства По. Божевільний вчений, у якого є орангутан, живе на вулиці Морг. Вчений викрадає молодих жінок і ставить над ними нелюдські досліди, метою яких є схрещування людини з мавпою. Одного разу на ярмарку орангутан бачить красиву дівчину Каміллу, яка стає предметом його жадання. Мавпа, за наказом господаря, викрадає її. У справу втручається студент-медик П'єр Дюпен — коханий викраденої дівчини. Переслідувачі заганяють мавпу на дах, куди орангутан забирає свою здобич. Дюпен підіймається слідом і стріляє в мавпу. Орангутан падає з даху і гине. Картина мала великий успіх, її сюжет, в свою чергу, був використаний при створенні культового фільму «Кінг-Конг» 1933 року.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ ВБИВСТВА НА ВУЛИЦІ МОРГ
  2. ↑ а б Анна Старобинец. 10 сумасшедших, которые нас заразили. Русский репортер № 8 (38) (5 марта 2008). Проверено 13 сентября 2012. .
  3. ↑ По, 2009, с. 279.
  4. ↑ По, 2009, с. 280.
  5. ↑ По, 2009, с. 283—289.
  6. ↑ По, 2009, с. 289—291.
  7. ↑ По, 2009, с. 297.
  8. ↑ По, 2009, с. 299—301.
  9. ↑ По, 2009, с. 302.
  10. ↑ По, 2009, с. 303—307.
  11. ↑ По, 2009, с. 307.
  12. ↑ а б Silverman, 1991, с. 173.
  13. ↑ Quinn, 1969, с. 310—311.
  14. ↑ а б Ковалев, 1984, с. 202—232.
  15. ↑ Cornelius, 2002, с. 31.
  16. ↑ Ousby та December 1972, с. 52.
  17. ↑ а б Meyers, 1992, с. 123.
  18. ↑ а б Silverman, 1991, с. 174.
  19. ↑ Sova, 2001, с. 162.
  20. ↑ Публикация первого в истории литературы детективного рассказа «Убийство на улице Морг» Эдгара По [Архівовано 2012-05-27 у Wayback Machine.]. Сайт «Календарь событий». (рос.) Перевірено 13 вересня 2012. [Архівовано з першоджерела 23 березня 2016.]
  21. ↑ а б «Золотой жук», «Убийство на улице Морг», «Черный кот». Рассказы Эдгара По [Архівовано 2014-10-06 у Wayback Machine.]. «Радио России». radiorus.ru. (рос.) Перевірено 13 вересня 2012. [Архівовано з першоджерела 23 березня 2012.]
  22. ↑ Злобин, 1980, с. 9.
  23. ↑ а б ПО, ЭДГАР АЛЛАН. Энциклопедия Кругосвет 1. krugosvet.ru. .
  24. ↑ Ostram, 1987, с. 39-40.
  25. ↑ а б в г Винтерих, 1985, с. 123—135.
  26. ↑ Ostram, 1987, с. 40.
  27. ↑ Quinn, 1998, с. 399.
  28. ↑ Quinn, 1998, с. 465—466.
  29. ↑ Sova, 2001, с. 165.
  30. ↑ Quinn, 1998, с. 430.
  31. ↑ а б Зверев, 2009, с. 20.
  32. ↑ а б Silverman, 1991, с. 171.
  33. ↑ а б в ДЕТЕКТИВ. Энциклопедия Кругосвет. krugosvet.ru. Проверено 6 января 2012. .
  34. ↑ ПО, ЭДГАР АЛЛАН. Энциклопедия Кругосвет 2. krugosvet.ru. Проверено 13 сентября 2012. .
  35. ↑ Ковалев, 1989, с. 571—577.
  36. ↑ Miller та December 1974, с. 46—47.
  37. ↑ а б Quinn, 1998, с. 517.
  38. ↑ Quinn, 1998, с. 354.
  39. ↑ Whalen, 2001, с. 86.
  40. ↑ Cleman, 2002, с. 65.
  41. ↑ Silverman, 1991, с. 172.
  42. ↑ Rosenheim, 1997, с. 75.
  43. ↑ Hoffman, 1972, с. 110.
  44. ↑ Уракова, 2009, с. 25.
  45. ↑ Елизарова и др, 1972.
  46. ↑ а б Злобин, 1980, с. 10—11.
  47. ↑ Poe, 1927, с. 79.
  48. ↑ Harrowitz, 1984, с. 186—187.
  49. ↑ По, 2009, с. 281—283.
  50. ↑ Poe, 1927, с. 82—83.
  51. ↑ Harrowitz, 1984, с. 187—192.
  52. ↑ Поллин, 2004, с. 156—157.
  53. ↑ а б в г Поллин, 2004, с. 158.
  54. ↑ Поллин, 2004, с. 156—158.
  55. ↑ Pollin, 1977, с. 241.
  56. ↑ Поллин, 2004, с. 160.
  57. ↑ Pollin, 1977, с. 244, 246.
  58. ↑ Sova, 2001, с. 162—163.
  59. ↑ Neimeyer, 2002, с. 206.
  60. ↑ Van Leer, 1993, с. 65.
  61. ↑ Cornelius, 2002, с. 33.
  62. ↑ Zgórniak, Kapera, Singer, 2006, с. 235.
  63. ↑ Zgórniak, Kapera, Singer, 2006.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вбивства_на_вулиці_Морг&oldid=40452255