Великий план (кінематограф)
Великий план або крупний план[1] — поняття в кінематографі і на телебаченні, що позначає розташування камери, при якому більшу частину кадру займає обличчя людини[2]. У фотографії великому плану найчастіше відповідає поняття «портрет». Ще більше зображення частини обличчя або невеликого предмета називається «деталь»[3]. Розмір, при якому в кадрі видно тільки очі актора, іноді називається італійський план, через свою популярність у спагеті-вестернах[4].
Великий план концентрує увагу глядача на конкретному персонажі та його переживаннях[5].
Попри давню традицію портретів, по пояс і по груди, у фотографіях та образотворчому мистецтві, більшість перших кінематографістів знімали свої фільми тільки загальним планом. Протягом перших десятиліть німого кінематографа простір екрана сприймався як театральна сцена. Тому акторів було заведено показувати в повний зріст, і кадри, в яких вони випадково наближались занадто близько до камери, вважалися бракованими, тому що «людина не може ходити без ніг»[6][7]. Серед дослідників історії кіно немає єдиної думки щодо того, хто першим використав великий план. Більшість вважають першовідкривачем у цій галузі Джорджа Альберта Сміта, який знімав великі деталі у своїх картинах «Що видно в телескоп» і «Бабусина лупа». Майже одночасно, в 1901 році Джеймс Вільямсон дає дуже великий план у фільмі «Великий ковток», коли головний герой наближається до камери та ковтає її. Через два роки великий план був використаний в картині «Велике пограбування потяга»[8]. Проте, ці випадки були поодинокими, оскільки для кіноглядачів початку XX століття було незвичним обрізання людської фігури рамкою кінокадру. Це сприймалося при першому враженні як показ натурального розчленування[9][10].
Лише через десятиліття Девід Ворк Ґріффіт відкриває для себе великий план у картині «Телеграфістка з Лоундейла»: тут великим планом показаний розвідний ключ, яким злочинця лякають замість пістолета. Режисер став одним із перших, хто почав активно використовувати великі плани у своїх фільмах. У звуковому кіно великі плани виявилися найбільш критичними до точності синхронізації, оскільки розбіжність артикуляції з фонограмою особливо помітно. З цієї причини великі плани намагаються не переозвучувати в студії, а відразу знімати синхронно. Крім того, великі плани критичні до якості гриму та установки операторського освітлення, як і портрет у фотографії. Рішення про зйомку того чи іншого монтажного кадру середнім, загальним або великим планом приймається на стадії підготовки режисерського сценарію[11]. При документальній зйомці оператор вибирає розмір плану самостійно, керуючись базовими правилами монтажу[2].
Попри те, що в більшості випадків великий план знімається довгофокусним об'єктивом, він може бути отриманий і при використанні короткофокусної оптики з близької відстані, однак це може призводити до спотворення пропорцій обличчя[12].
- ↑ Крупний план // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 533.
- ↑ а б Компонуем кинокадр, 1992.
- ↑ Справочная книга кинолюбителя, 1977.
- ↑ Итальянский план. «Кинодеталь». 5 листопада 2014. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 6 жовтня 2015.
- ↑ Кудряшов, 1952.
- ↑ Мастерство кинооператора, 1965.
- ↑ Форестье, 1945.
- ↑ Компонуем кинокадр, 1992, с. 90.
- ↑ Балаш Б. Кино. Становление и сущность нового искусства. — М.: «Прогресс», 1968. — С. 50-51.
- ↑ Лотман Ю. М. Семиотика кино и проблемы киноэстетики. — Таллин: Ээсти Раамат, 1973.
- ↑ Основы фильмопроизводства, 1975.
- ↑ Сергей Бородин. Что такое портретный объектив. Статьи про объективы и фотоаппараты. Lens Club. Архів оригіналу за 25 травня 2014. Процитовано 25 травня 2014.
- Александр Трофимов (15 липня 2015). Как разные режиссёры используют крупный план. «Канобу». Архів оригіналу за 30 вересня 2015. Процитовано 5 жовтня 2015.
- С. Е. Медынский. Компонуем кинокадр : [рос.] / В. С. Богатова. — М. : «Искусство», 1992. — С. 85—112. — 239 с. — ISBN 5-210-00236-5.