Великопольське повстання (1848)
| Великопольське повстання (1848) | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Великопольське повстання | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
| Польські повстанці | Королівство Пруссія | ||||||||
| Лідери | |||||||||
| Людвік Мерославський | Фрідріх Авґуст Петер фон Коломб | ||||||||
| Сили | |||||||||
| спочатку бл. 20 тисяч; після угоди в Ярославці бл. 4—5 тисяч | бл. 40 тисяч регулярної армії; кільканадцять гармат; громадянська міліція | ||||||||
| Втрати | |||||||||
| 620 вбитих[1] | бл. 500 вбитих[2] | ||||||||
Повстання великопольське зване також познанським повстанням (пол. powstanie wielkopolskie) — повстання у Великопольщі в 1848 році, що було частиною загальнопольського плану народного повстання в рамках Весни народів.
На звістку про революцію в Берліні у Познані 20 березня створено Національний Комітет, в який увійшли — звільнені з прусського ув'язнення — діячі, що були пов'язані з повстанням 1846 року (Людвік Мерославський і Кароль Лібельт). Комітет проголосив незалежність, не визнаючи автономії Великого князівства Познанського у складі Королівства Пруссії і почав організовувати збройні сили. Головним лідером повстання став Людвік Мерославський.
У Комітеті існували дві політичні сили: ліва, мета якої було народне повстання і боротьба проти монархії, і права, що бажала компромісу з прусським королем в обмін на отримання автономії.
Простолюду за участь у повстанні обіцяно власність на землю, що вони користувалися у дворян, а безземельні повинні були отримати землі, а «Всі, хто стане до боротьби і буде битися за незалежність Польщі, будуть мати перше право на підприємства згідно власних здібностей»[3]. Повстання підтримав полк лінійної піхоти, розквартирований у Познані, і яким командував полковник Яблковський.
У квітні майже у всьому Великому Князівстві Познанському доходило до локальних сутичок місцевих повстанських формувань із прусськими загонами. Проте 11 квітня 1848 року Комітет підписав із представником прусської влади угоду в Ярославці. В обмін за визнання Познанського князівства вони погодилися на розпуск більшості повстанських загонів (косинерів). Останні сприйняли угоду як зраду, але більшість формувань розпустились. Пруссаки всупереч тому не дотримались обітниць і приступили до ліквідації повстанських формувань. У відповідь на це, ще існуючи польські відділи стали чинити опір і взяли кілька перемог. Але всупереч цьому повстанські війська піддалися саморозладнанню. 8 травня було підписано капітуляційний договір. Проте весь час доходило до сутичок на інших територіях центральної і західної Великопольщі: під Буком, Рогаліном, Рогалінком і Докторовим, переможних проте для пруссаків. Останні сили Мерославського склали зброю 9 травня у Барді.
Звістка про капітуляцію головних повстанських сил спочатку не розповсюдилися на північ Великого Князівства — на Палуки. Там сутички тривали вже приблизно місяць (зокрема 5 квітня пруссаки знищили польських кавалеристів під Лабішином). У ніч проти 8 травня, коли у Великопольщі вирішили здатися, косинери з околиць Вонгровця, Голаньча і Шубіна, при підтримці місцевих повстанців, зайняли після короткої битви зайняли Кциню. Це був найбільший успіх повстанців у цьому регіоні. Проте ізольовані від решти Великопольщі вони не мали жодних шансів із регулярною армією пруссаків. 17 травня під Жніном капітулював останній відділ повстанців.
- Анджей Ґрабський, Елігіуш Козловський та ін. Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Вид. Міністерства національної оборони. Варшава, 1966;
- Богуслав Поляк. Списи до бою Познань: Державна видавнича агенція, 1986;
- Елігіуш Козловський. Historia oręża polskiego 1795—1939. Варшава: Wiedza Powszechna; 1983;
- Максиміліан Пріл. Весна народів — Великопольське повстання на Палуках [w:] «Pałuki» nr 65 (17/1993);
- Єжи Топольський, Лех Тшечаковський. Dzieje Poznania. Том ІІ ч. 1 1793—1918; Варшава-Познань 1994, Державне наукове видавництво
- Великопольське повстання 1848 // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
