Величко Іван Іванович (військовик)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Іванович Вели́чко
Народження1787(1787)
Замостя, Прилуцький повіт, Полтавська губернія
Смерть1 (13) березня 1858(1858-03-13)
Березівка, Тамбовський повіт, Тамбовська губернія
Країна Російська імперія
ПриналежністьРосійська імператорська армія
Вид збройних силСухопутні війська
Рід військКавалерія
Роки служби1808—1858
Звання генерал-майор
КомандуванняНовомиргородський уланський полк, Ризький 11-й драгунський полк, 2-а бригада 6-ї легкої кавалерійської дивізії
Війни / битвиФранцузько-російська війна (1812) ;
Кримська війна
Нагороди
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня

Іван Іванович Величко (17871858) — російський військовик, генерал-майор, участник Вітчизняної війни 1812 року, придушення польского повстання 1830 року і Кримської війни (1853—1856).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився в селі Замостя, поблизу Прилук Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського і дворянського роду, заснованого дідом, 1-м полковим осавулом Прилуцького полку Війська Запорозького (1742–1764) Яковом Степановичем Величком [1].

Батько, Іван Якович Величко, відставний поручик, до дворянства зарахований 1790 р., служив у Прилуках земським суддею, був власником 292 кріпаків.

Освіту отримав у батьківському маєтку в приватному пансіоні для дворянських дітей, створеному відомим українським педагогом і письменником П.П. Білецьким-Носенком [1].

Вступив на державну службу у вересні 1801 р., служив канцеляристом у Прилуцькому повітовому земському суді, в травні 1803 р. був проведений губернським реєстратором. З листопада 1804 р. по квітень 1807 р. продовжував службу в Чернігівському наказі громадської опіки [2].

У квітні 1807 р. став ад'ютантом начальника земського війська Ніжинського повіту Чернігівської губернії[2].

Після семи років цивільної служби обрав військову кар'єру, вступивши в кінці 1807 р. юнкером у новосформований Лубенський гусарський полк, а 20 вересня 1808 р. отримав перший обер-офіцерський чин корнета. Учасник Вітчизняної війни 1812 р., брав участь у справі під Мозиром. У 1813 р. в чині поручика (1810) став кавалергардом, у складі Кавалергардського полку брав участь у закордонному поході російської армії 1813–1814 рр. [3], учасник боїв під Лейпцигом і Фершампенуазом, отримав чин ротмістра.

У 1815 р. переведений в Ліфляндський кінно-єгерський полк, а з 1820 р. продовжував службу в Єлисаветградському уланському полку, в 1826 р. – майор. Відзначився у придушенні польського повстання 1830–1831 рр., був учасником штурму Варшави, отримав чин підполковника (1831).

З 1832 р. командував Новомиргородським уланським полком, а в 1835 р. затверджений його командиром та отримав чин полковника (1837).

У 1841 р. звільнився зі служби з мундиром і повним пенсіоном через смерть дружини – треба було виховувати неповнолітніх дітей[4]. З 1844 р. поновився на військовій службі, командував Ризьким драгунським полком.

У 1851 р. отримав чин генерал-майора і був призначений командиром 2-ї бригади у складі Київського і Інгерманландського гусарських полків (6-а Легка кавалерійська дивізія). У 1852 р. отримав відпустку на 6 місяців для лікування[5]. Брав участь у Кримській війні 1853–1856 рр., знаходився в Криму, але через хворобу кілька битв пропустив.

Помер 1 (13) березня 1858 р., похований у селі Березівка Тамбовського повіту Тамбовської губернії.

Сім’ї

[ред. | ред. код]

Перша дружина – Надія Кондаурова, діти:

  • Надія Іванівна Величко, нар. 1824;
  • Анна Іванівна Величко, нар. 1825;
  • Софія Іванівна Величко, нар. 1828;
  • Іван Іванович Величко, (1829–1911);
  • Віра Іванівна Величко, нар. 1830;
  • Любов Іванівна Величко (Соболевська), нар. 1832;
  • Єлизавета Іванівна Величко, нар. 1833;
  • Олександра Іванівна Величко (Скорятіна), нар. 1834.

Друга дружина – Єлизавета Григорівна, вроджена Золотарьова, діти:

Нагороди

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.
  2. а б Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.
  3. Закордонний похід російської армії 1813–1814 рр.
  4. Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.
  5. Высочайшие приказы по военному ведомству. Приказ от 16 ноября 1852 года. – Санкт-Петербург.

Джерела та література

[ред. | ред. код]
  • Сборник биографий Кавалергардов. По случаю столетнего юбилея Кавалергардского её Величества Государыни Императрицы Марии Фёдоровны полка: под ред. С. Панчулидзева. – Книга III. – Кавалергарды с 1801 по 1826 гг. //СПб – 1906. – С. 261. (рос.)