Венеційський хрестовий похід (1122—1124)
| Венеційський хрестовий похід | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Хрестові походи | |||||||||
 | |||||||||
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
 Венеційська республіка Єрусалимське королівство Триполійське графство
|
 Фатімідський халіфатСельджуцька імперія | ||||||||
| Командувачі | |||||||||
Доменіко Мікеле Гільом I де Бюр Понс (граф Триполі)
|
Тугтегін | ||||||||
Венеційський хрестовий похід 1122—1124 років — морська експедиція Венеційської республіки на Святу Землю, під час якої було розбито флот фатімідського Єгипту, що загрожував Єрусалимському королівству з Аскалону і захоплено у мусульман стратегічне портове місто Тір. Це була важлива перемога в часи, коли Єрусалимське королівство досягло своїх найбільших розмірів за правління короля Балдуїна II. Венеційці отримали дуже сприятливі торговельні права та концесії в Тірі. На своєму шляху як до Палестини, так і в зворотному напрямку, венеційський флот здійснив численні напади на візантійські острови, що змусило греків відновити венеційські торгові привілеї також і на території Візантійській імперії.
Балдуїн де Бурк, племінник короля Балдуїна I Єрусалимського був графом Едеси з 1100 по 1118 рік. У 1118 році його дядько помер, і він став королем Балдуїном II Єрусалимським[1]. У Битві на Кривавому полі, що відбулася біля Сармади 28 червня 1119 року, хрестоносці зазнали катастрофічної поразки від сил Іль-Газі, артукідського правителя Мардіна. Пізніше того ж року Балдуін повернув собі частину території, але сили хрестоносців були серйозно ослаблені поразкою[2]. Балдуїн звернувся про допомогу до Папи Каллікста II, який переслав цей запит до Венеції[3].
Умови хрестового походу були узгоджені шляхом переговорів між посланцями Балдуїна II і дожем Венеції Доменіко Мікелє. Як тільки венеційці вирішили взяти участь в хрестовому поході, Каллікст надіслав їм свій папський прапор, щоб висловити своє схвалення. На Першому Латеранському соборі він підтвердив, що венеційці мають привілеї хрестоносців, включаючи відпущення їхніх гріхів[4]. Церква також поширила свій захист на родини та майно хрестоносців[5].
У 1122 році дож Доменіко Мікіеле особисто очолив морський хрестовий похід[6]. Венеційський флот, що складався більше, ніж зі 120 кораблів (серед них 40 бойових галер і 40 вантажних суден), який перевозив армію з понад 15 000 чоловік, покинув Венеційську лагуну 8 серпня 1122 року[3]. Здається, це був перший хрестовий похід, у якому лицарі взяли на кораблі з собою коней[7]. Дорогою венеційці напали на Корфу, який тоді був володінням Візантійської імперії, з якою Венеція мала суперечку щодо торгових привілеїв[6]. У 1123 році Балдуін II був захоплений в полон Белек-Газі, артукідським еміром Алеппо, і ув'язнений у Харпуті. Дізнавшись про цю новину, венеційці припинили облогу Корфу й у травні 1123 року досягли узбережжя Палестини[6].
Венеційський флот прибув до Акри наприкінці травня 1123 року[8], і йому було повідомлено, що флот єгипетських Фатімідів із близько ста вітрил зібраний в Аскалоні[9], щоб допомогти Белек-Газі. Дізнавшись про це, венеційський флот поплив на південь і зустрівся з флотом Фатімідів неподалік від Яффо[9]. Дож Мікеле наказав розділити венеційський флот на дві частини: слабша частина мала йти попереду, а сильніша ховатися за нею[8]. Побачивши меншу частину венеційського флоту і припускаючи легку перемогу, єгиптяни потрапили в пастку, і у підсумку опинилися між двома венеційськими ескадрами що переважали їх чисельністю. В результаті битви під Яффо, близько 4000 мусульман було вбито[10], включно з адміралом Фатімідів, і захоплено 9 мусульманських суден[11]. На шляху назад до Акри, венеційці підсилили свій успіх, захопивши додаткових 10 торговельних суден[8]. Фульхерій Шартрський (Книга III/20) і Вільгельм Тірський (Книга XII/22-23) описали цю подію.
Після цього інші кораблі поспішили слідом і впали майже всі ворожі кораблі навколо. Почалася жорстока битва, обидві сторони билися з великою гіркотою, і було так багато вбитих, що ті, хто був там, рішуче запевняють вас, як би неправдоподібно це не звучало, що переможці пливли в крові ворога, а навколишнє море було пофарбоване. червоні від крові, що стікала з кораблів, аж до радіусу двох тисяч кроків. Але береги, кажуть вони, були так густо вкриті трупами, які викинуло з моря, що повітря було заплямовано, і навколишній регіон заразився чумою. Довго боротьба тривала людина проти людини, і найбільш запекло одна сторона намагалася наступати, тоді як інша сторона намагалася чинити опір. Нарешті, однак, венеційці з Божою допомогою перемогли— Вільгельм Тірський, «Історія діянь в заморських землях», книга XII, глави 22-23
Потім венеційці висадилися в Акрі і дож здійснив паломництво до Єрусалиму, де відсвяткував Різдво та зустрівся з Гармондом, патріархом Єрусалима, та коннетаблем Вільямом Берісом, який керував Єрусалимом за відсутності Балдуїна II. Було домовлено, що венеційський флот допоможе хрестоносцям захопити Тір або Аскалон, єдині два міста на узбережжі, які все ще знаходились під контролем мусульман. З приводу обрання міста для нападу виникли суперечки, оскільки барони з півдня Єрусалимського королівства хотіли напасти на Аскалон, тоді як барони з півночі королівства воліли спрямувати флот проти Тіру, який був більшим і багатшим містом і був важливим портом для ворожого Дамаска. За словами Вільгельма Тірського, «справа наблизилася до небезпечної сварки» і в підсумку Тір був обраний жеребкуванням.
15 лютого 1124 року венеційці та франки почали облогу Тіра[6]. Морський порт Тір (сучасний Сур в Лівані), був частиною території Тугтегіна, атабека Дамаска. Латинську армію очолювали патріарх Антіохії, дож Венеції, Понс Триполітйський та Вільгельм Берійський, королівський коннетабль[12].
Щоб розбити міські стіни, венеційці та франки збудували облогові вежі та машини, які могли мітати каміння. Захисники Тира також будували машини, щоб мітати каміння в облогові вежі латинян. У міру того як облога затягувалася, громадяни почали відчувати нестачу їжі, і вони надсилали термінові заклики про допомогу. Белек-Газі загинув під час облоги міста Манбідж[13]. Тугтегін просунувся до Тіра, але відступив без бою, коли сили графа Понса Тріполітанського та коннетабля Вільгельма виступили йому назустріч[14]. У червні 1124 року Тугтегін відправив послів для укладання миру. Після тривалих і важких дискусій було погоджено, що умови капітуляції включатимуть дозвіл тим, хто хоче залишити місто, забрати з собою свої сім'ї та майно, а ті, хто хоче залишитися, збережуть права на свої будинки та майно в місті. Це умови були непопулярними серед деяких хрестоносців, які прагнули пограбувати багате портове місто[12].
Тір здався 29 червня 1124 року. Після того, як війська хрестоносців увійшли до міста, за словами Вільгельма Тірського «вони захоплювалися укріпленнями міста, міцністю будівель, масивними стінами, високими вежами та сильно укріпленою шляхетною гаванню. Вони мали лише похвалу рішучій наполегливості громадян, які, незважаючи на тиск жахливого голоду та брак припасів, змогли так довго відвертати капітуляцію. Бо коли наші війська заволоділи цим місцем, вони знайшли в місті лише п'ять мір пшениці»[13].
Балдуїн II був у полоні під час завоювання Тіра, але пізніше того ж року був звільнений[15] і негайно порушив умови свого звільнення. Балдуїн II надав венеційцям широкі комерційні привілеї в Тірі, забезпечивши тим самим збереження військово-морської присутності на Латинському Сході[4]. Привілей включав гарантії майнових прав для спадкоємців венеційців, які зазнали корабелетрощі або померли в Тирі[16].
Багато мешканців Тіру, які покинули місто, перебрались до Дамаска[12]. Балдуін II відновив військові дії проти Алеппо та Дамаска та отримав данину від обох держав. За Балдуїна II Єрусалимське королівство досягло найбільших розмірів. Тір процвітав у складі Єрусалимського королівства. Коли імператор Священної Римської імперії Фрідріх I Барбаросса помер під час Третього хрестового походу, його поховали в Тірському соборі. Місто було захоплене і зруйноване мамлюками в 1291 році.
На зворотному шляху венеційський флот зайшов в Егейське море. Венеційці знову пограбували грецькі острови, зокрема Родос, Самос, Хіос, Лесбос, Андрос, Модон і Кефалонію, що змусило візантійського імператора Іоанна II Комніна у 1126 році поновити торгові привілеї, надані Венеції його батьком Олексієм I Комніном згідно Візантійсько-венеційського договору 1082 року[6].
- ↑ Barker, 1911, с. 246.
- ↑ Smail, 1995, с. 79ff.
- ↑ а б Madden, 2005, с. 44.
- ↑ а б Blincoe, 2008, с. 198.
- ↑ Blincoe, 2008, с. 199.
- ↑ а б в г д Riley-Smith, 1986.
- ↑ Riley-Smith, 1995, с. 61.
- ↑ а б в Runciman, 1951.
- ↑ а б Hazlitt, 1860.
- ↑ Richard, 1998.
- ↑ Hopf, 1865.
- ↑ а б в Shatzmiller, 1993, с. 206.
- ↑ а б Lebanon and The Crusades: Cedarland.
- ↑ Knox, 2013.
- ↑ Madden, 2005, с. 45.
- ↑ Laiou, 2001, с. 182.
- Barker, Ernest (1911). "Baldwin II. (king of Jerusalem)" . In Chisholm, Hugh (ed.). Encyclopædia Britannica. Vol. 03 (11th ed.). Cambridge University Press. p. 246.
- Blincoe, Mark E. (2008). Angevin Society and the Early Crusades, 1095–1145. ISBN 978-0-549-80857-2.
- Hazlitt, William (1860). History of the Venetian Republic. London.
- Hopf, Georg Wilhelm (1865). Die Hauptmomente der Handelsgeschichte des Freistaates Venedig. Nuremberg.
- Knox, E. L. Skip (2013). "Capture of Tyre". History of the Crusades. Boise State University. Retrieved 2013-11-29. Laiou, Angeliki E. (2001). "Byzantine Trade with Christians and Muslims and the Crusades". The Crusades from the Perspective of Byzantium and the Muslim World (PDF). Washington, D.C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection.
- Madden, Thomas F. (2005-01-01). The New Concise History of the Crusades. Rowman & Littlefield. ISBN 978-0-7425-3822-1.
- Richard, Jean (1998). Les bases maritimes des Fatimides. Leuven.
- Riley-Smith, Jonathan (1995). The Oxford Illustrated History of the Crusades. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-820435-0.
- Riley-Smith, Jonathan (1986). "The Venetian Crusade of 1122–1124". In Gabriella Airaldi; Benjamin Z. Kedar (eds.). I Comuni Italiani nel Regno Crociato di Gerusalemme / The Italian Communes in the Crusading Kingdom of Jerusalem. Genoa.
- Runciman, Steven (1951). A History of the Crusades, Volume I: The First Crusade and the Foundation of the Kingdom of Jerusalem. Cambridge: Cambridge University Press. Shatzmiller, Maya (1993). Crusaders and Muslims in Twelfth-Century Syria. BRILL. ISBN 978-90-04-09777-3.
- Smail, R. C. (1995). Crusading Warfare 1097–1193. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-48029-9.
- Wornum, Ralph Nicholson (1869). Analysis of Ornament, the Characteristics of Style: An Introduction to the Study of the History of Ornamental Art. Chapman and Hall.