Перейти до вмісту

Вікторін Мерен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Вікторін Мерен
фр. Victorine Meurent
Народилася18 лютого 1844(1844-02-18)[2][1]
former 6th arrondissement of Parisd, Париж
Померла17 березня 1927(1927-03-17)[1] (83 роки)
Коломб
Країна Франція
Діяльністьхудожниця, натурщиця
Alma materАкадемія Жуліана
ВчителіÉtienne Leroyd
Знання мовфранцузька

Вікторін-Луїза Мерен (фр. Victorine-Louise Meurent; 1844[3] — 1927) — французька художниця та натурниця.

Хоча вона відома як улюблена модель Едуара Мане, вона також була художницею, яка виставлялася на престижному Паризькому салоні. У 1876 році її картини були відібрані для оцінки журі салону.

Біографія

[ред. | ред. код]

Вікторін народилася в Парижі в сім'ї ремісників (її батько був патинатором, в той час як її мати була модисткою). Мерент почала позувати натурщицею у віці шістнадцяти років в студії Томи Кутюра.[4] Для Мане вперше позувала в 1862 році для картини «Вуличний співак» .[5] Мане помітив Вікторін, коли він побачив її на вулиці з гітарою.  Вона була примітна своїм мініатюрним ростом, за що отримала прізвисько Креветка,[6] а також своїм рудим волоссям. Окрім гри на гітарі, Мерен також грала на скрипці, давала уроки гри на цих двох інструментах та співала на кафе . 

Портрет, 1862 рік

Мерен позувала для таких шедеврів Мане як Сніданок на траві та Олімпія. У той час вона також позувала для Едгара Дега та бельгійського художника Альфреда Стівенса, близьких друзів Мане.

Мане продовжувала використовувати Мерен як модель до початку 1870 -х років. Тоді вона почала відвідувати уроки мистецтва, і вони стали відчуженими, оскільки її тягнуло до академічного стилю живопису, проти якого виступав Мане.[7] Остання картина Мане, на якій фігурує Мерен — Вокзал Сен-Лазар, написана в 1873 році . Картина вважається найкращим прикладом використання Мане сучасних предметів.[8] У 1875 році Мерен почала навчання у портретиста : Етьєна Леруа.[5] Того ж року журі відхилило матеріали Мане. Роботи Мерен також були включені до виставок 1885 та 1904 років.[5] Загалом Мерен виставлялася у Салоні шість разів. Вона також продовжувала позувати у 1880-х роках для Норберта Генетта і Анрі Тулуза-Лотрека.

У 1903 році за підтримки Шарля Германа-Леона та Тоні Роберта-Флорі Мерен включили до Французького товариства мистецтв. У 1906 році Мерен переїхала з Парижа до Коломба, де вона прожила з жінкою на ім'я Марі Дюфур до кінця свого життя.[5]

Мерен померла 17 березня 1927 року.

У творах Мане

[ред. | ред. код]

У творах Альфреда Стівенса

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в SNAC — 2010.
  2. ↑ http://canadp-archivesenligne.paris.fr/archives_etat_civil/avant_1860_fichiers_etat_civil_reconstitue/fecr_visu_img.php?registre=V3E_N_1609&type=ECRF&&bdd_en_cours=etat_civil_rec_fichiers&vue_tranche_debut=AD075ER_V3E_N_01609_00450_C&vue_tranche_fin=AD075ER_V3E_N_01609_00500_C&ref_histo=60930&cote=V3E/N%201609
  3. ↑ Archives de Paris [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]; canadp-archivesenligne.paris.fr
  4. ↑ Jimenez, Jill Berk (2001). Dictionary of Artist's Models. London: Routledge. с. 372.
  5. ↑ а б в г Summers, Claude J (2004). The Queer Encyclopedia of the Visual Arts. Cleis Press.
  6. ↑ Ross King, The Judgement of Paris, p.37
  7. ↑ Smith, Hazel (13 вересня 2016). Victorine Meurent: The Unvarnished Story of Manet's Muse. Bonjour Paris (брит.). Архів оригіналу за 12 вересня 2021. Процитовано 4 березня 2020.
  8. ↑ Edouard Manet, The Railway, 1873. www.nga.gov. Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 4 березня 2020.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікторін_Мерен&oldid=40929668