Перейти до вмісту

Віктор Гілевич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Віктор Гілевич
Народився13 січня 1907(1907-01-13)
Глухів, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер10 листопада 1948(1948-11-10) (41 рік)
Кожваd, Печорський район (Комі), Республіка Комі, РРФСР, СРСР
Країна Польська Республіка
УчасникДруга світова війна
Військове званнякапітан

Віктор Гілевич, псевдонім «Вовк» (нар. 13 січня 1907, Глухів — пом.10 листопада 1948, табір Кожва) — капітан Війська Польського, начальник 5-го відділу зв'язку Седлецького окружного штабу ZWZ -AK «Sova» — «Jesion» у 1941–1944 роках.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 13 січня 1907 року в Глухові в родині білостоцького судді Петра та Аделі, уродженої Островської. Петро Гілевич був заарештований НКВД на початку війни, одразу після вступу радянських військ до Польщі, і помер по дорозі до Сибіру 1939 року. Дід Віктора, Целестин Гілевич герба Гржимала, був похований на цвинтарі в Житомирі[1].

У серпні 1930 року Віктор закінчив піхотну юнкерську школу в Коморові й отримав офіцерське звання. Після закінчення школи служив у 22-му піхотному полку в Седльцах у чині капітана. Воював під час Вересневої кампанії у 22-му піхотному полку «Поморської» армії. Був поранений у ногу у Кампіноському лісі й потрапив у полон. Після арешту перебував у лікарні Польського Червоного Хреста на вул. Смольна 6, звідки на межі листопада та грудня, на прохання дружини, його відпустили додому в Седльце, щоб побачити свого новонародженого сина Марека. Після повернення до Варшави виявилося, що в'язнів із госпіталю евакуювали до так званого офіцерського табору Офлаг у Рейху. Тому він повернувся до Седльце, де вів підпільну діяльність як зв'язковий. У 1941—1944 рр. він був начальником 5-го відділу зв'язку Седлецького окружного штабу ZWZ-AK «Сова» — «Єсьон». Одна з радіостанцій, за яку він відповідав, знаходилася в селі Лепки (ґміна Сьвінярув). Ця радіостанція використовувалася під час окупації, попри неодноразові спроби знайти її за допомогою німецьких літаків Storch. Його обслуговував лейтенант Ян Шклярчик на псевдо «Код»[2].

На рубежі 1942/43 рр. на прохання командування області він наказав створити телеграфний взвод, який незабаром підпорядкував роті «Орбіс» і штабу Армії Крайової. Діяльність взводу охоплювала Седлецьку, Соколівську та Венгрівську області. У «Плутона» було 5-7 приймально-передавальних станцій, у тому числі дві в самому Седльце. Він підтримував зв'язок зі штаб-квартирою в Стенморі, Англія, а з 1943 року в Барі, Італія, звідки надходила інформація про скидання з повітря. У 1944 році радист Ф. Дудевич через Лондон встановив радіозв'язок зі штабом генерала Владислава Андерса в Італії[3].

Був одним із викладачів на Замінному курсі піхотної резервної кадетської школи в Котуні, який тривав з жовтня 1942 по липень 1943 р. — вів заняття у галузі зв'язку. Курс відкрив комендант округу Седлец, майор Маріан Зварчинський «Земовіт», який призначив командира курсу старший лейтенант Станіслав Радомийський[4]. З середини 1943 року вів заняття зв'язку в таємній юнкерській школі в центрі Морди 6-го Центру Армії Крайової. Організатором і лектором курсу був командир 6-го центру Армії Крайової 2-й лейтенант Віктор Станський «Іскра». Серед інших лекторів були: старший лейтенант Ян Гілевич «Вулкан» і поручик Людвік Скорупка «Груша»[5].

У Седльце, у другій половині травня 1944 р., як комендант зв'язку Єзьонського району, він відповідав за розміщення та страхування радіопередавальної станції, яка працювала протягом 3 днів поблизу Седльца, у селах Нивка та Скорцець, радіооператором був капрал О. Дудевич «Бонк». Звіти стосувалися підйому частин ракети Фау-2, яка 20 травня 1944 року впала і не вибухнула біля Західного Бугу недалеко Клімчиць і Менженіна[6].

На початку листопада 1944 року був заарештований органами НКВД у рідному домі на вул. Війська Польського в Седльцах. У в'язниці в Седльцах він перебував до 3 січня 1945 року, потім його перевезли на віллу в Отвоцьку, а потім 20 січня 1945 року у в'язницю в Кутно. Суджений НКВД у Кутно — засуджений 23.01.1945 р. на 10 років таборів в СРСР. З 27 січня перебував у в'язниці в Гнєзні, а 2 лютого 1945 р. великим автотранспортом його перевезли до Бреста. З Бреста 3 березня 1945 року потягом через Красноярськ і Канськ вивезений до Сибіру. За інформацією одного з його товаришів по волі, який пережив заслання, він кілька місяців провів у таборі в Жешотах, де в'язні спали по 50 осіб у бараку. Під час подальшого транспортування в глиб Сибіру загинуло 50 осіб. У дорозі в'язням на кілька днів давали по півлітра супу і по два відра води. Вони дійшли до містечка Поконаєвка, де їм дали пилки та молотки та завдання зрізати дерева — норма була 10 м³ деревини на день. У вересні-жовтні 1945 р. його перевезли до іншого табору.

Єдиний лист, що надійшов до країни, був датований 4 березня 1946 року з табору Велика Інта — Кожвінського району — Комі, п'я 223/10 Калонна Оп АРСР. Він написав, що у нього хвороба легенів, і лікарі були здивовані, що він так швидко одужує. Лист був написаний його сестрі в Росії, а потім дійшов до родини в Седльце. За інформацією, отриманою 10 червня 1960 року від Польського Червоного Хреста і підтвердженою 20 січня 1993 року товариством «Меморіал», помер 10 листопада 1948 року в Кожві — одному з виправно-трудових таборів поблизу міста Печора.

11 листопада 1991 року відкрито пам'ятну дошку на церкві св. Станіслава в Седльцах, в пам'ять про вбитих командирів Армії Крайової округу Седльце — також має ім'я капітана Віктора Гілевича.

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Tadeusz Maria Rudkowski (red.), Cmentarz Polski w Żytomierzu, Katedra Architektury i Ochrony Budowli Zabytkowych Politechniki Świętokrzyskiej w Kielcach, s. 395.
  2. ↑ Jerzy Pawlak, Nie walczyli dla sławy i krzyży cz. III, Wydawnictwo Retro-Art, Warszawa 2004, s. 70.
  3. ↑ Podlasie w walce, Światowy Związek Żołnierzy Armii Krajowej, Obwód Siedlce, Jednodniówka, 10.11.1991.
  4. ↑ Jerzy Pawlak, Nie walczyli dla sławy i krzyży, Ośrodek II «Żelbeton» Ośrodek III «Osówka», Wydawnictwo Retro-Art, Warszawa 1999, s. 73.
  5. ↑ Jerzy Pawlak, Nie walczyli dla sławy i krzyży cz. III, Wydawnictwo Retro-Art, Warszawa 2004, s. 47.
  6. ↑ Jerzy Pawlak, Nie walczyli dla sławy i krzyży, Ośrodek II «Żelbeton» Ośrodek III «Osówka», Wydawnictwo Retro-Art, Warszawa 1999, s. 129.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Віктор_Гілевич