Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Багалій Дмитро Іванович

БАГАЛІЙ Дмитро Іванович

(07. 11.1857–09.02.1932) – укр. історик, громад. та політ. діяч. Акад. УАН (1918). Батько А.Багалій-Татаринової. Н. в м.  Київ у сім’ї ремісника. Закінчив 1-шу Київ. класичну г-зію (1876). Того ж року вступив на історико-філол. ф-т Київ. ун-ту, де приєднався до демократ. ч. студентства. За участь у виступі студентів 1876 виключений на півроку з ун-ту з правом відновлення. 2-й семестр навч. у Харків. ун-ті. 1877 повернувся на навчання на історико-філол. ф-т Київ. ун-ту, який закінчив 1880. 1882 захистив дис. на вчений ступінь магістра рос. історії. Від 1887 – д-р історії. Ректор Харків. ун-ту (1906–10). Займався громад. та політ. діяльністю. Ще під час навч. у Київ. ун-ті вступив до напівлегальної молодіжної орг-ції "Кош". Члени її виступали за нац. права укр. народу під гаслами просвітництва. Від 1880 – чл. Київ. громади. З переїздом до  Харкова став від 1883 чл. Харківського історико-філологічного товариства. На сторінках періодичного зб. т-ва опублікував значну кількість своїх матеріалів з історії Слобідської України. Один з організаторів істор. архіву та етногр. худож. музею Харкова. Голова видавничого к-ту Харків. т-ва поширення писемності в народі. Голова правління Харків. громад. б-ки (1893–1905). 1901 обраний чл. Харків. міськ. думи, в якій очолив музейну комісію. Очолював підготовчий к-т з проведення XII археол. з’їзду в Харкові (1902; див. Археологічні з’їзди). 1905 вступив до Конституційно-демократичної партії, співробітничав у кадетській газ. "Мир". Брав активну участь у виборчій кампанії 1906 у I Держ. думу (див.  Державні думи), пропагуючи програму кадетів. Обраний виборщиком у Держ. думу за списком кадетської партії. Від 1906 – чл. Держ. ради Російської імперії від ун-тів. У своїх виступах вимагав широкої політ. амністії та скасування смертної кари в країні.

Після розгону царським урядом 1906 I Держ. думи на знак протесту вийшов зі складу Держ. ради. 1911 його вдруге обрано чл. Держ. ради від ун-тів, в якій він виступав проти станових привілеїв у сусп-ві, домагався розширення прав жінок та сприяв розвиткові науки. У ці роки Б. утвердився на позиціях рос. політ. лібералізму. 1914 обраний міськ. головою Харкова. Після Лютневої революції 1917 приєднався до політ. руху укр. ліберально-демократ. інтелігенції. На виборах до нового складу міськ. думи вчений виступав від укр. демократ. блоку. Чл. Центр. к-ту охорони пам’яток старовини й мист-ва в Україні (1917). Після 1917 відійшов від політ. життя, пізніше відмовився від посади прем’єр-міністра в уряді Української Держави. 1918 – чл. Культ. комісії в складі Мирової делегації Укр. Д-ви на переговорах з РСФРР. 1918–19 читав лекції у Харків. ун-ті й на Вищих жін. курсах та займався громад. діяльністю: очолив у Харкові культ.- просвітницьке т-во "Просвіта", працював у складі Комісії з підготовки законопроєкту Статуту УАН. Разом із В. Вернадським і А.Кримським очолив роботу зі створення УАН. Визнанням наук. і громад. заслуг вченого стало його обрання першим віце-президентом УАН і першим головою історико-філол. від-ня УАН. Із встановленням в Україні рад. влади Б. наприкінці 1920-х рр. перейшов на її бік, брав активну участь в організації науки. 1919– 20 – чл. Всеукр. к-ту охорони пам’яток мист-ва і старовини. У жовт. 1921 під його кер-вом створено н.-д. каф-ру історії України, кер. якої він був до кінця життя. 1930 каф-ра була реорганізована в багатогалузевий Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Д. Багалія. Вчений очолив також перший в країні НДІ з вивчення життя та творчості Т. Г.  Шевченка (Ін-т Тараса Шевченка, 1926). Брав активну участь у створенні рад. вищої школи. На поч. 1920-х рр. увійшов до Комісії консультантів при Наркомосі УСРР, створеної 1920 для розробки програми ВШ. З реформуванням Харків. ун-ту в Акад. теор. знань обіймав посаду декана і зав. каф-ри. Після створення Харків. ін-ту нар. освіти і до 1927 працював у ньому проф., викладаючи курс історії України. Значний вклад вніс у розвиток архів. справи, очолюючи спочатку архів. секцію Харків., а згодом Всеукр. к-ту з охорони пам’яток мист-ва і старовини (1920), був заст. голови Гол. архів. управління УСРР, кер. Центр. архів. управління УСРР (1923–24), сприяв налагодженню видавничої діяльності Укрцентрархіву. 1925 в ході Всеукр. архів. наради виступив ініціатором ухвалення рішень та звернення до уряду УСРР щодо повернення з Росії архів. фондів та документів, що стосуються історії України.

У своїй творчості в дорад. період Б. спирався на ідеї позитивістської (див. Позитивізм в історичній науці) історіографії 19 – поч. 20 ст. Його наук. діяльність була пов’язана переважно з дослідженням конкретних проблем історії України 2-ї пол. 17– 19 ст. Вченим тоді було опубл. понад 350 наук. праць з історії Лівобережної України, Слобідської та Пд. України 15–18 ст., з історії укр. к-ри, історіографії, археології, істор. географії, джерелознавства та сусп.-політ. думки. За одну з праць – рецензію (на роботу О.Лазаревського "Описание Старой Малороссии"), яка мала власну наук. цінність, учений одержав золоту медаль Петерб. АН. Низку досліджень присвячено соціально-юрид. проблематиці, насамперед історії магдебурзького права на Лівобереж. Україні. Центр. місце у творчості Б. займала історія Слобідської України, якій він присвятив понад 100 праць, започаткованих публікацією 1887 докторської дис. під назвою "Очерки истории колонизации и быта степной окраины Московского государства". Важливим етапом у дослідженні Слобожанщини став вихід у світ 2-томної "Истории города Харькова за 250 лет его существования" (у співавт. з Д. Міллером) та "Історії Слобідської України" – першої узагальнюючої історії краю. Б. досліджував також історію Харків. ун-ту та життя й діяльність видатних сусп. і культ. діячів краю: В. Каразіна, Г. Данилевського, П. Гулака-Артемовського. Ще однією темою, яка привертала увагу вченого, була історія заселення й освоєння Пд. України. Б. показав прямий зв’язок між політикою царського уряду щодо заселення краю й встановленням там кріпацтва. Переконливо довів, що, незважаючи на привілеї, надані царським урядом іноземцям, осн. колонізаторами були укр. переселенці, насамперед запорожці, як найбільш пристосовані до місц. умов. Праці вченого відзначалися комплексним підходом до вивчення проблем та намаганням досліджувати їх винятково на основі першоджерел.

У рад. період 1920-х – поч. 1930-х рр. наук. діяльність Б. розвивалася по двох основних, тісно пов’язаних напрямах: критичному засвоєнню основ рад. історіографії (у зв’язку з цим він переробив свою докторську дис. і підготував її нове вид. під назвою "Історія колонізації Слобідської України", яке, проте, так і не було опубл.) і розмежуванню з немарксистською історіографією (цей напрям набув у його творчості цілеспрямованого характеру від 2-ї пол. 1920-х рр.). Свою точку зору на тогочасні напрями і школи у вивченні історії України Б. обґрунтував у вступі до "Нарису історії України на соціально-економічному ґрунті" (1928), в якому вперше в рад. історіографії спробував узагальнити виклад історіографії історії України 19 – поч. 20 ст. Вибір на користь марксистської методології, підтримка політ. курсу рад. влади забезпечили Б. можливість наук. діяльності. Вчений звернувся до історії Кирило-Мефодіївського товариства і ролі в ньому Т. Г.  Шевченка, життя та творчості укр. філософа Г.Сковороди, польського повстання 1863 – 1864 та декабристів руху в Україні, якому приділив велику увагу. Під час святкування 100-ліття повстання декабристів (1925) виступив перед ученими Харкова з промовою, яка була опубл. окремим виданням. Загострення екон. та політ. ситуації в країні на рубежі 1920–30-х рр., атмосфера заг. підозрілості й страху, кампанія боротьби з "пережитками минулого", політизація й уніфікація інтелектуального життя та встановлення режиму тотального терору дещо змінили тональність його статтей і промов. Однак, незважаючи на дедалі частішу критику праць ученого в рад. пресі та різні звинувачення на його адресу, на значну кількість перевірок і комісій в НДІ історії укр. к-ри, який очолював Б., до останнього дня він був офіційно визнаною постаттю в сусп., наук. й культ. житті країни.

П. у м. Харків.

Твори

Генеральная опись Малороссии: Эпизод из деятельности первого правителя Малороссии гр. П.А. Румянцева-Задунайского. «Киевская старина», 1883, кн. 11; Займанщина в Левобережной Украине XVII–XVIII ст. Там само, кн. 12; Очерки из истории колонизации и быта Степной окраины Московского государства. М., 1887; Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры (исторический этюд). К., 1889; Магдебургское право в городах Левобережной Украины. «Журнал Министерства народного просвещения», 1892, № 3; Історія Слобідської України. Х., 1918; Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку. Х., 1920; Нарис української історіографії, т. 1, вип. 1–2. К., 1925; Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївці. Х., 1925; Декабристи на Україні. Х., 1926; Український мандрований філософ Г. С. Сковорода. Х., 1926; Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті. К., 1928; Т. Г. Шевченко – поет пригноблених мас. Х., 1931; Два нових документи про готування польського повстання на Україні 1863 року. К., 1933.

Література

• Барвинский В. А.Труды Д. И. Багалия по истории Малороссии. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1911, т. 20;
• Сарбей В.Г., Кравченко В. В. Академік АН УРСР Д. І. Багалій (До 125-річчя з дня народження). «УІЖ», 1982, № 11;
• Кравченко В.В.Д. И. Багалий: Научная и общественно-политическая деятельность. Х., 1990.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: Н. О. Герасименко.; url: http://history.org.ua/?termin=Bahalij_D; том: 1