Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Велике Князівство Литовське

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ (ВКЛ), Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське (Литов. або Литов.-Рус. д-ва)

– держ. утворення, що постало в Поніманні у 13 ст. на основі союзу литов. князів (фіксується Галицько-Волинським літописом під 1219). Засн. ВКЛ вважають кн. Міндовга, який приєднав до Литви Чорну Русь і був урочисто коронований (1253) у Новгородку (центр Чорної Русі; сучасне м. Новогрудок Гродненської обл., Білорусь). Пізніше коронації не удостоївся жоден із володарів ВКЛ, хоча питання про литов. корону активно обговорювалося, особливо за часів Вітовта.

Фактором, що прискорив формування ВКЛ, стала агресія нім. рицарів-хрестоносців (див. Тевтонський орден, Лівонський орден), які виступали під гаслом християнізації язичників-литовців. Швидкому й інтенсивному зростанню ВКЛ сприяв занепад давньорус. князівств, спричинений навалою Батия (співвідношення сх.-слов’ян. та власне литов. земель у складі ВКЛ 1341 було 2,5:1, 1430 – 12:1). Осн. масив укр. земель приєднано до Литви за князювання Ольгерда. Як хронологія, так і характер цього приєднання й досі залишаються дискусійними. Наявний у ньому елемент загарбання іноді мінімізують антиординським спрямуванням литов. політики та її традиціоналізмом. Ближчою до істор. реалій є думка про договірну природу взаємин між володарями Литви та Золотої Орди, наслідком чого стало створення литов.-татар. кондомініуму (сумісного володіння), який проіснував до кін. 90-х рр. 14 ст., коли ярликом хана Тохтамиша було формально скасовано режим підлеглості Орді рус. земель ВКЛ. Про характер взаємин між слов’ян. нас. і литов. князями на початковому етапі литов. експансії фактичні відомості практично відсутні; втім, ці взаємини, очевидно, не були конфронтаційними з огляду на те, що в устрої молодої д-ви домінували рус. мовно-культ. й сусп.-політ. традиції. Політ. устрій Литви у 14 ст. мав риси діархії – співправління володарів, які княжили у Вільно (нині Вільнюс) і Троках (нині м. Тракай, Литва); лише наприкінці 14 ст. за Вільно закріпився статус столичного міста.

Переломним моментом в історії ВКЛ стало укладення кн. Ягайлом Кревської унії 14 серп. 1385 (див. Кревська унія 1385), якою передбачалося приєднання ВКЛ до складу Корони Польської та перехід у католицтво Ягайла і всіх мешканців Литви. Згідно з її умовами, у лют. 1386 Ягайло охрестився й став польс. королем; невдовзі було здійснено християнізацію Литви – останньої язичницької країни в Європі (за винятком Жемайтії, яку окатоличено лише 1413). Однак осн. пункт Кревського акта про приєднання не був реалізований: ВКЛ не втратило політ. самостійності. Кн. Вітовт за Острівською угодою 1392 став намісником Ягайла у Литві, а з 1395 почав використовувати титул вел. кн. литов. Вітовт прагнув цілковитої незалежності ВКЛ, однак після поразки у битві 12 серп. 1399 на р. Ворскла (див. Ворскла, битва на річці 1399) мусив відновити унію з Польщею. За Віленсько-Радомською унією 1401 його визнано довічним правителем Литви; лише зі смертю Вітовта мало відбутися повне приєднання ВКЛ, передбачене актом Кревської унії. Тим часом консолідація військ. сил Польщі й Литви забезпечила перемогу над нім. рицарями-хрестоносцями у Грюнвальдській битві 1410. Поразка хрестоносців сприяла зростанню престижу та амбіцій Вітовта, що знайшло свій вияв у Городельській унії 1413, за якою Ягайло погодився на існування ВКЛ як автономного політ. організму. Водночас акт польс.-литов. унії поклав поч. уніфікації сусп.-політ. інституцій Польщі й Литви (утворення воєводств і каштеляній, поширення на литов. боярство системи польс. гербів тощо). Чинність Городельської унії було підтверджено після смерті Вітовта, коли володарем ВКЛ став Свидригайло Ольгердович (1430); однак це не поклало край міжусобним конфліктам: після замаху на Свидригайла (у ніч з 31 серп. на 1 верес. 1432) його владу узурпував Сигізмунд Кейстутович, який також став жертвою змови 20 берез. 1440. Феод. війна, яка тривала у ВКЛ 1432–40, нерідко витлумачується в категоріях нац.-реліг. протистояння, що, втім, є спрощенням істор. дійсності. Ситуація в країні стабілізувалася за часів вел. кн. Казимира IV Ягеллончика, який 1447 отримав ще й польс. корону. За його правління утвердилася династія Ягеллонів (що обірвалась 1572 зі смертю бездітного Сигізмунда II Августа).

Наприкінці 15 ст. у ВКЛ відбулися певні зрушення в системі організації влади. Дорадчий орган – пани-рада – фактично підпорядкував собі великокнязівську владу. Стали скликатися заг.-шляхетські сейми. Після смерті Казимира IV персональну унію Польщі й Литви було розірвано: вел. кн. литов. став 0І0І0І0І0ЛІНКНЕПРАЦЮЄ0І0І0І0І0Олександр Казимирович, а польс. королем – його брат Ян I Ольбрахт. 1501, після смерті останнього, обидві д-ви знову з’єдналися. Це відбувалося й за наступників Олександра – Сигізмунда I та Сигізмунда II Августа. Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії 1569 ВКЛ і Корона Польс. фактично залишалися двома окремими політ. утвореннями. На сеймі в Любліні (10 січ. – 12 серп. 1569) вони об’єднались у Річ Посполиту, що означало завершення унійних змагань, започаткованих у Крево 1385. Згідно з актом від 1 лип. 1569, Польща й Литва злилися воєдино й надалі мали управлятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польс. король і вел. кн. литов. ВКЛ втратило не лише право на власні сейми та зовн. зносини, а й будь-яке політ. значення, хоч і зберегло елементи держ. окремішності у вигляді власної адм. та фінансової системи, армії, урядів, законодавства.

Укр. землі в складі ВКЛ спочатку користувалися широкою автономією, зовн. виявом якої було карбування власної монети на Київщині й Новгород-Сіверщині в останній третині 15 ст. Елементи централізації, які набрали сили в політиці Вітовта в 90-ті рр. 14 ст., не призвели до викорінення традицій удільності: ВКЛ і в 15–16 ст. будувалося на основі територіально-федеративного принципу, а низка тогочасних «земель» користувалася власним правом, закріпленим у спец. привілеях, що фіксували норми Вітовтової доби. Наприкінці 15 ст. рус. землі Литви стали об’єктом претензій з боку Великого князівства Московського, володарі якого заявляли права на давньорус. територіальну спадщину, посилаючись на генеалогічний зв’язок із давніми київ. князями – Рюриковичами. Ідеологічне протистояння переросло в серію виснажливих війн (1500–03, 1507–08, 1512– 22, 1534–37), наслідком яких був, зокрема, перехід Сіверщини під владу Рос. д-ви (фактично – 1503, юридично – 1508). Антитезою моск. територіальним претензіям стали теорії польс. політиків про право Польщі на рус. землі, які, згідно з цими теоріями, нібито здавна входили до складу Корони Польс. На цій підставі до Польщі було приєднано Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину (берез. – черв. 1569), що стало можливим як через послаблення ВКЛ, втягнутого в Лівонську війну 1558–1583, так і через байдужість укр. еліти, яка задовольнилася виконанням своїх мінімальних вимог – збереженням станових привілеїв, свободи віросповідання, вживання рус. мови в офіц. діловодстві.

Укр. нас. у ВКЛ не зазнавало значних утисків на реліг. ґрунті, литов. володарі були толерантними до правосл. (посилання на реліг. утиски як на причину переходу на бік Москви князів Шем’ячичів і Можайських (1500) або повстання кн. М.Глинського (1508), а також чутки про намагання насильно покатоличити в ті часи Русь не витримують критики). Темпи поширення католицизму на сх.-слов’ян. теренах ВКЛ були досить незначні, а утвердження тут Флорентійської церковної унії 1439 певною мірою формальне, хоч саме воно спровокувало розкол у Київській митрополії (1460). Новоств. після розколу митрополія, що об’єднувала литов.-рус. й галицькі єпископії, з 1467 знову опинилася під контролем Константинопольського патріархату. Особливістю ВКЛ було широке втручання світських осіб у життя правосл. церкви (т. зв. право патронату).

Правова сфера у ВКЛ регламентувалася Судебником Казимира IV 1468 і Литов. статутами 1529 і 1566 (див. Статути Великого князівства Литовського). Ств. у цей час правові норми зберігали свою дієвість до 19 ст.

Осн. масив документальних джерел з історії ВКЛ зберігся у складі Литовської метрики – архіві литов. держ. канцелярії. Із тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорус.-литов. літописи.

Література

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. М., 1892;
Леонтович Ф.И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894;
Любавский М.К. Литовско-русский сейм. М., 1900;
Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902;
Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягелло. К., 1910;
Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910;
Лаппо И.И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. Юрьев, 1911;
Пичета в.И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921;
Пресняков А.Е. Лекции по русской истории, т. 2, ч. 1. М., 1939;
Пашуто в.т. Образование Литовского государства. М., 1959;
Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987;
Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993;
Грушевський М. Історія України-Руси, т. 4–6. К., 1993–95;
Бычкова М.Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. М., 1996;
Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998.

Джерела

Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: О.В. Русина.; url: http://history.org.ua/?termin=Velyke_Kniazivstvo_Lytovske; том: 1